Він був серед тих восьми, хто засновував обласну організацію Спілки письменників у 1984 році. Дитинство і юність, здобування вищої освіти, становлення як поета – це тут, у Кропивницькому, тодішньому Кіровограді. Наприкінці минулого століття перебрався з родиною на землю обітовану. Не втрачає зв’язків із, як він сам каже, духовною батьківщиною по сьогодні. Його цікавить усе, що відбувається в рідному місті. Час від часу ми з ним обмінюємось листами, навіть книгами.
Юрій Камінський – автор понад десятка книг, виданих в Україні та Ізраїлі: поетичних «Пора ледохода» (Київ, 1976), «Ранний свет» (Дніпро, 1979), «Неторопливая звезда» (К., 1984), «Речь» (К., 1987), «Минутная стоянка» (Дн., 1990), «Песок» (Кіровоград, 1994), «Мгновенья света и свирели» (2001), «В тени мерцающей свечи» (2007), «Вкус полыни» (2012; усі – Єрусалим), «Избранное» (Кіровоград, 2014); нарисів «Земля на ладонях друзей» (Дн., 1986), прози «Самое время» (К., 1989). Переклав на російську окремі поезії Миколи Вінграновського, Юрія Сердюка, Тамари Коломієць, Володимира Булаєнка, Костя Герасименка; окремі прозові твори Віктора Близнеця і Григора Тютюнника.
Нині поет, прозаїк, перекладач розпечатав свій дев’ятий десяток.
♦ Юрію Михайловичу, по всіх радянських довідниках Ваш день народження значиться 19-им травнем. І нинішнього року із літмузею та із кількох сайтів мене смикали під кінець квітня з цього приводу. Колись Ви мені писали, що це не так. Чому? Давайте почнем нашу розмову із з’ясування цієї, м’яко кажучи, неточності.
Раз уже мова зайшла про мій перший, радянський, паспорт, зізнаюсь, у ньому була не одна, а дві помилки. Першу – про день народження – виявили, коли мені прийшла пора його отримувати. З’ясувалось, що мама забула взяти свідоцтво про моє народження. Послали запит в Узбекистан, звідки прийшов папірець, з якого й узнали, що народився я 19 травня 1942 року. Здивувались, звичайно. Але погодились. А що було робити?!
Друга помилка (описка, скажем ще й так) цікавіша. У паспорті чітко було зафіксовано, що моє одруження відбулось (увага!) у 1946 році. А потім ще 20 з гаком літ до другого шлюбу я був єдиним у світі чоловіком, який одружився у віці 4-ох років. Могли б і в книгу Гіннеса занести, правда?! Та найцікавіше те, що ніхто, я так само, всі ці роки не завважував описки.
♦ Отже, вітаємо Вас 19 грудня із 80-річчям! Вік солідний, але ж іще не вечір. Чи прикидали коли в житті – скільки Вам суджено? Звичайно, і не раз («Лет эдак через сто я постарею»). То ж чи збуваються Ваші наміри?
Дякую, Василю, за пам’ять і добре слово. Мене не раз запитували: про що ваші вірші? Я завжди відповідав однаково: про життя і смерть. Все, що поміститься у простір поміж життям і смертю, гідне поезії, оскільки воно – це все – і є поезія. Її слід лиш почути й дотягнутись до неї душею і словом. З цього «дотягнутись» складалось і складається все моє життя. А скільки воно триватиме, мене, зізнаюсь, мало цікавить. Думки про смерть давним-давно пустили в мені свої корені. Але я не скажу сьогодні, що ці корені, ці думки про смерть висмоктують із мене життя. Ні. Ні. І ні. Вони допомагають мені, безкрилому, трохи піднятись над усім тим, що ми називаємо побутом. Вони – і це, по-моєму, найважливіше, – зближують мене з моєю душею, допомогають вгадувати її пульсування, вловлювати її мову і її недорікуватість. І… часом я відчуваю свою присутність там, де мене ще нема… Містика?! Може бути. Але напруга цих думок настільки велика, що іноді крім них не існує більше нічого. Це непростий стан. Багато років поспіль намагаюсь проникнути в нього словом, крізь слово роздивитись природу його. Серйозних удач на цьому шляху у мене, здається, не було. Для мене головне, аби свічечка, яка допомагає мені не загубитись у темряві душі, погасла всередині разом зі мною.
«И оглянись в свой день грядущий, в небытие переходя» – ці рядки з мого вірша, думаю, не треба тлумачити, бо важливо не СКІЛЬКИ, а ЯК ти прожив своє життя.
♦ Є таке поняття: мала батьківщина. Як би Ви для себе його означили? Ви народились у Кашкадар’їнському районі Узбекистану. Скільки років там прожили? Що запам’яталось? («Первое воспоминание о жизни – похороны бабушки…»). Чи згадувалась Середня Азія у Ваших творах – окрім біографічної, зрозуміло, довідки?
В Узбекистані я не прожив і двох років. Тож, зрозуміло, нічого не пам’ятаю. У 1982-ому я відвідував Бухару і Самарканд і через рік, здається, з’явився вірш «Мунира», присвячений господині дому, в якому я жив у Бухарі. Ось це і все (у поезії й прозі), що пов’язано з місцем мого народження.
Свою малу Батьківщину я назвав у короткому вірші: «Моя Родина – мама Рахель, Иудейской пустыни песчинка».
А ось степ, так-так, наш кіровоградский степ, – моя духовна Батьківщина. У ньому народилась моя душа. Саме степ створив краще, що в ній є. Саме він, степ, допомагав мені виявити в собі зернятко хисту, а потім допоміг зростити його в своєму чорноземі. Він пов’язав мене з космосом:
Ночь безлюдна, безголоса,
Только слышно, что колосья
Протыкают мрак густой.
И ворочается космос
Под ракитовым кустом.
Якби мене запитали, чого мені в Ізраїлі не вистачало й не вистачає досі, я б відповів: СТЕ-ПУ. І додав би: та СНІГУ. Він завжди, від самого дитинства, був моїм найкращим другом (читай вірш «Лифт»).
♦ У книгу «Избранное» (2014) Ви включили свої вірші, написані у 15-16-річному віці. А коли взагалі почався для Вас цей процес зачарування метафорою?
Після п’ятого чи шостого класу, у піонерському таборі я закохався в піонервожату загону й написав тоді свого, здається, першого вірша – довгого-предовгого – це все, що я про нього пригадую. Піонервожата мене висміяла. Довго потім не писав. Читав. Багато читав. Юнацька бібліотека на Декабристів стала моїм другим домом. Спершу я полюбив Маяковського, а до Тютчева і Фета прийшов значно пізніше. Звідтоді й пішло, як ти мовив, зачарування метафорою.
♦ Пригадую наші зустрічі, літературні виступи в трудових колективах і в студентських аудиторіях, Ваші конкретні і суттєві пропозиції на письменницьких зборах. Ви передавали мені посаду кореспондента-організатора по області в Бюро пропаганди літератури Спілки письменників. Кілька разів я був у Вас на квартирі (і на Гагаріна, і на Шевченка – а де іще Ви мешкали в Кіровограді?). Інтерв’ю з Вами публікував у «Вечірній газеті»… Зокрема в ньому Ви скаржились на відсутність внутрішньої свободи, «оскільки побут з’їдає коли не всю, то майже всю людину…». Чи сподівались, що отримаєте її, перебравшись до Ізраїлю?
Внутрішня свобода до географії не має ніякого стосунку. Вона – суть відповідальності письменника, найперше, перед своїм словом, перед собою. Вона допомагає людині, яка пише, незашореною душею чути СВОЄ слово, СВОЮ мову і крізь її (мови) коріння пробиватись до думки, до істини, в глибини своєї душі, свого чуття, щоб мова/язык «говорил сквозь поэта» (Бродський). Стан внутрішньої свободи найбільше залежить від внутрішнього цензора (уточню: не внутрішнього редактора, котрий, на мій погляд, необхідний кожному автору, а саме цензора), який може позбавити дихання, все краще в тобі знищити. І знищував, між іншим. Адже ж «каждый пишет, как он дышит» (Окуджава). У країні, де слово «Бог» або слово «душа» викреслювались із віршів, зовнішній цензор був агресивним і без особливих труднощів проникав у творчі душі та руйнував їх. Мало кому вдавалось уникнути цієї агресії.
В Ізраїль же ми поїхали через єдину причину: у сина Мишка виявили дуже важке, небезпечне захворювання, яке, як ми довідались, піддається лікуванню тільки в Німеччині й Ізраїлі. Я намагався дістати гроші, багато треба було грошей. Не виходило. І ми зрозуміли: треба їхати. Репатріювались. І, слава Богу, Мишкова проблема була розв’язана.
А в Кіровограді, я поміняв п’ять адрес. Після повернення із евакуації, з Узбекистану у 1944-му році, довго, до 1981-го, жив на К.Маркса 11/11, потім – на Володарського й на Кірова. Дві останні адреси ти назвав.
♦ Як відбувався у Вас процес приживання в новій країні, в нових обставинах, мовна проблема?.. З віршів знаю, що нелегко: «И сладкий сначала израильский хлеб в горле одеревенел». Так було «сначала». А нині?
Так і було – як у віршах: нелегко. Тим більше, що крім загальних проблем: мова, робота, житло, у нас були особисті – Мишко й двоє стареньких – моя й Наталина мами, яким на тоді вже сповнилось за вісімдесят. Якщо я почну розповідати про це детально, виникне проблема з папером. Скажу коротко: всього наїлись вволю. Я працював посудомийником у кафе, куховарив, в одній сім’ї тричі на тиждень готував обіди (навчився цьому тут), згодом мені повезло – запросили редагувати стосторінковий глянцевий журнал. Наталя так с само: доктор наук прибирала чужі квартири, поки не вдалося влаштуватись учителем англійської мови до найкращої в Ізраїлі школи, в якій вона пропрацювала до пенсії. Ми не стали винятком: такий шлях абсолютної більшості репатріантів, ким би вони не були в минулому житті. Сьогодні, через майже чверть століття, багато чого стабілізувалось. Окрім здоров’я, звичайно…
♦ У згадуваному вище інтерв’ю (лютий 1998 року) Ви цитували одного з редакторів своєї книги («ці вірші сьогодні не потрібні народові»). Така атестація не забудеться, думаю, до смерті. Як і її, цієї фрази, безпардонний автор. Але я згадую цей факт заради того, аби запитати: чи зберігаєте власний архів? Домашню книгозбірню мали Ви ошатну… Що перевезли з собою з Подніпров’я на Середземномор’я?
Цитата із давнього інтерв’ю яскраво ілюструє мою думку з попередньої відповіді про цензуру й цензорів. Не стану називати імені «беспардонного автора», він в останній момент, користуючись своїм становищем (головний редактор поезії видавництва «Радянський письменник», де мій рукопис пролежав 17 років), зняв іще 10 чи не найкращих віршів. І це вже перед самим засилом у друк. Хоча Ляля Рубан (світла їй пам’ять), редактор книги, ризикуючи кар’єрою, ослухалась: стерла всі його мінуси (крім одного) й віднесла рукопис до технічного відділу. Це був сміливий і, кажу впевнено, рідкісний вчинок у практиці книговидавництва. Озвучую його з метою згадати ім’я чудесної поетеси Лялі Рубан, яка рано пішла з життя.
З власною бібліотекою розлучався, як із рідною людиною. Десятки років я купував книги, які хотів прочитати. Зібралось кілька тисяч. Якщо пригадуєш, крім найнеобходніших меблів у моїх квартирах були тільки книжкові стелажі. Взяв із собою я 400 кілограмів. Книг. Більше не дозволялось. Відбираючи, зважував кожен том. Вибирали, звичайно, усе вершинне, на наш погляд.
Архів, звісно, маю. І чималий: неопубліковані вірші й проза, щоденники від початку 60-их, записники, листування. Опрацювати його я вже просто не зможу, адже незручності, пов’язані зі здоров’ям – це первісна плата за тривале житття. Видати щось із архіву – навряд чи вдасться, з різних причин. Що з ним робити? Чесно?! Не знаю.
♦ Пане Юрію, доля подарувала Вам життя і відчуття чотирьох національних середовищ: узбецького, українського, єврейського і російського (хоч Ви й не жили в Росії, але пишете по-російськи). В якому середовищі Вам було найліпше з погляду здобуття хліба насущного, інтелектуального спілкування, морально-етичного комфорту, розвитку творчого натхнення?
Пробач, але про який морально-етичний комфорт у СРСР можна було говорити, коли тебе на будь-якому етапі твого життя, будь-якої хвилини могли схопити, кинути у в’язницю, нахамити, принизити, тобто вчинити з тобою все, що їм забагнеться? У жодному національному середовищі найменший комфорт був неможливий. Національність як така ніколи не мала значення, якщо говорити про мої стосунки з людьми. Совість. Честність. Порядність. Культура. Інтелект. Все це – так, решта – остільки-оскільки.
Звичайно, в Україні я почувався ліпше, ніж будь-де. Тут я ріс, навчався, працював, непогано знав мову, культуру, історію країни, об’їздив усі (крім Полтави) обласні центри. І в сільські глибинки пірнав нерідко. Я розумів людей. Мене розуміли. Ось це, я вважаю, головне, що створює морально-етичний комфорт у будь-якій географічній точці, у будь-якому національному середовищі.
♦ Познайомте літературних гурманів із особливостями літературного життя в Ізраїлі: творчі спілки, журнали-газети, видавничі можливості… І на власному прикладі також.
Про літературне життя і його особливості в Ізраїлі я знаю мало з тієї простої причини, що майже не беру участі в ньому. Живу в периферійному приморському Бат-Ямі, а літературні центри функціонують у Тель-Авіві, в Єрусалимі. Там є свої літклуби, де збираються письменники, проводять презентації журналів і книг, зустрічі з гостями Ізраїлю. У перші роки Союз російськомовних письменників проводив семінари, я побував на двох. Три рази в клубі СП в Єрусалимі й у російській бібліотеці проходили презентації моїх щойно виданих книг. Але все це було уже давненько. В останні роки живу анахоретом. Спілкуюсь тільки з прекрасним прозаїком, неймовірно цікавою людиною Григорієм Кановичем, бо живемо ми майже поряд. Та й це спілкування сильно ускладнилось через ковід.
Є в Ізраїлі кілька літературних журналів. Єрусалимський журнал, в якому з’являлись мої вірші. «Зеркало» – журнал авангардистів. І журнал «22», давній і, мабуть, найпопулярніший тут і за кордоном. Гонорарів журнали не платять. Існують на спонсорські гроші. Дихають на ладан. Переходять в інтернет-формат час від часу.
Видавництв чимало. Як вони виживають, не знаю. Надрукувати книгу – недешеве задоволення. Наклад автор забирає весь і намагається його реалізувати на творчих зустрічах, які організовує або сам, або за сприяння друзів. Продажа 5-7 книг на зустрічі – удача. Російськомовна періодика виживає важко й перспектива у неї, як мені здається, печальна.
В Ізраїлі численне поетонаселення об’єднує незаперечна «геніальність» кожного окремого автора. Ця інформація виключно для «літературних гурманів».
♦ До однієї з Ваших книг передмову написав Юрій Кублановський (пригадую його приїзд із Парижа на один із перших вшанувань у нашому місті Арсена Тарковського – відкриття меморіальної дошки), до іншої – лауреат Шевченківської премії Володимир Базилевський; знаходжу присвяти віршів вдові віце-президента Міжнародної спілки євреїв Михайла Трейстера, литовському і російському поету, драматургу, романісту Григорію Кановичу, українському літературознавцеві Євгенові Адельгейму; Ваші книги редагували Павло Мовчан й Ігор Римарук… Дружбою з якими іще видатними митцями Ви дорожите? В яких країнах світу вдалось побувати після виїзду з України? Чи писали про це які враження?
Пам'ятні й дорогі мені зустрічі з Михайлом Свєтловим (початок 1964 року), з Миколою Ушаковим, кому я багато чим у своїй творчості зобов’язаний. Я горджусь дружбою з Володимиром Базилевським, Анатолієм Макаровим, Миколою Вінграновським. Він ще в 1979-ому році написав передмову до моєї книги «Неторопливая звезда», котра лежала в «РП» уже дванадцять років, бажаючи підштовхнути її видання, та ба, побачила світ вона тільки ще через п’ять літ. Я знав, спілкувався, а часом був близьким з багатьма українськими літераторами. Але, вважаю, перераховувати імена зайве.
Неоцінимо багато вклав у мене згаданий тобою Є.Г.Адельгейм. Я дружив з ним 15 років до дня його смерті. Він був надто вимогливим, нерідко, прочитавши мої нові вірші, шмагав мене «до крові», як кажуть. Завдяки йому я втямив, що літературний талант – це витратна стаття життя. А той, хто чекає від нього прибутків, може дуже швидко розлучитися з ним.
І список країн, в яких я з Наталею побував, також не короткий. В Америку мене запросили на презентацію моєї книги «В тени мерцающей свечи». Англія, Ірландія, Франція, Італія, Німеччина, Нідерланди, Австрія, Чехія – це не повний список. Іноді з’являлись вірші, так чи інакше пов’язані з мандрами. Їх можна прочитати в моїх книгах, які видані в Ізраїлі.
♦ В Україні нині на ТБ показують кількасерійний документальний фільм «Ізраїль: мир та війна», в рекламі якого мовиться: бій за свою державу тут триває із дня її заснування – понад 70 років. Чи відчуваєте Ви особисто її, війну?
Так, звичайно, відчуваю конкретно, коли серед ночі виє сирена і ми вибігаєм на сходовий майданчик 2-4-5 разів упродовж ночі. Звичайно, відчуваю, коли на сусідній вулиці серед білого дня людину шпирнули ножем тільки за те, що він єврей. А зовсім недавно в поближньому від Бат-Яма місті на вуличному переході ножем убили нашого сусіда. Тут війна триває в кожній людині. Думаю, що за свого життя кінця її я не побачу.
♦ Чи стежите нині за подіями в Україні? Юрію Михайловичу, не можу не запитати Вас про це, хоч в одному листі років десять тому Ви застерігали: мені, мовляв, усе цікаво про рідний Кіровоград, окрім політики…
Не просто стежу, живу ними. Те, що відбувається в Україні – частина мого нинішнього життя: мої безсоння, мій сердечний біль, мої гіркі думи про долі людей, міст і всієї України. Через кілька днів після повномасштабного російського вторгнення я записав у щоденник: перемогти можна будь-яку армію, перемогти народ неможливо. Сьогодні я радий, що не помилився.
Я вже казав, що об’їздив Україну так, як, певно, мало хто. І коли тепер показують руїни міст і сіл, я пригадую ці місця живими. Мені це дуже боляче й тут, далеко від вибухів та руйнувань.
Те, що відбувається – поза межами людського глузду. Ніякими словами не пояснити вчинків Росії. Це вже більше й страшніше, ніж фашизм. Росія – великий самошедший дім, – так сказала в першій третині двадцятого століття Зінаїда Гіппіус. А я часом думаю, що звихнутий диктатор вертає Росію в її ЗВИЧНИЙ СТАН ХОЛУЙСТВА І ВАРВАРСТВА, занурюючи її населення в катакомби страху й брехні, звідки не видно, що діється на землі.
♦ Недавно слухав відомого ізраїльського журналіста Сергія Ауслендера. Він дуже високо оцінює рівень українських збройних сил як першої армії Європи. А на питання про невизначеність Ізраїлю як держави до подій в Україні намагається пояснювати: в країні, мовляв, урядова криза триває, Натаньягу й досі хитається поміж Україною й Росією… А як простий єврейський народ сприймає російську агресію?
Скажу про ЗСУ: вона перемогла (уже перемогла і тільки добиває) те, що жодна армія ще не перемагала – вона ПЕРЕМОГЛА ЛЕГЕНДУ. Яка вона тепер, російська армія, – 101-а, 102-а чи тисячна?!
Звісно, збройним силам України трудно. Звісно, не вистачає озброєння. Я хотів би, щоб Ізраїль активно й щедро допомагав Україні, адже в нас є унікальне озброєння, особливо в протиповітряній обороні. Цього хоче й абсолютна більшість ізраїльтян, які засуджують агресію. Про це я узнав з недавнього чергового опитування.
♦ Чи знайоме Вам таке явище як блекаут? Запитую тому, що недавно і Кропивницький, як і вся Україна, зазнав цього лиха.
Так, знайоме. Тільки причини блекауту в нас інші, технологічні, так би мовити. І самі блекаути рідкісні й короткочасні.
♦ Книгу «Избранное» оригінальними фотоілюстраціями скрасив Ваш син Михайло. Як молодь нині почувається у Вашій країні (освіта, соціальний захист, робота)?
У моєму записнику є фраза: «Израиль – самый мозолистый клочок земли на планете». Про що вона?! По-перше, про те, що територія країни дуже мала: близько 123-х тисяч квадратних кілометрів – 149-е місце в світі. Справді, «клочок земли». Але красивий він і різноманітний надзвичайно. Більша частина рельєфу – гори та узгір’я: звідси «мозолистий». Але цьому є і друге пояснення: в Ізраїлі слід багато-багато і добре трудитись. Тільки так можна зробити кар’єру, багато чого добитись.
Я думаю, що молодим у країні цікаво насамперед тому, що в них є чимало можливостей, є, отже, вибір, їх у суспільстві чекають, на них надіються, їм допомогають. У мене є конкретний приклад – син Михайло, який приїхав сюди в 10 років. Після школи відслужив у військах спеціального призначення, закінчив відділення кінофакультету мистецтвознавства Тель-Авівського університету. Зараз він затребуваний і досить відомий кінооператор. Зняв уже кілька серіалов, чимало документалістики. Його запрошували знімати в багатьох країнах. І в Україні він працював не один раз. Фільми, які він знімав, були відзначені на кількох кінофестивалях. Всього цього він добився самостійно. Графік життя в нього дуже напружений, як і в багатьох його ровесників в Ізраїлі.
♦ Що творить сьогодні поет (прозаїк) Юрій Камінський?
Намагаюсь «сотворити» собі здоров’я, звичайно, не без допомоги ізраїльської медицини та свого постійного «співавтора» (ось уже 40 років) – моєї дружини Наталі. У коротких проміжках дещо пишу. Наприклад, таке:
Я никогда не лез в герои.
И никому не застил свет.
Без орденов и геморроя
Дожил я до заметных лет:
Дожил без зависти и лести.
И вы, пожалуйста, не лезьте
Туда, где погасил я свет.
Запитував Василь Бондар