Поетці, педагогу, літературознавиці Світлані Барабаш у ці дні виповнилося б вісімдесят. Народилася вона в Олександрівці, майже на березі Тясмину. Там пройшло її дитинство, там закінчила школу, після якої вступила у Львівський національний університет. Разом із дипломом отримала й направлення на Донбас.
На Кіровоградщину повернулася уже досвідченим педагогом з науковим ступенем. Тривалий час викладала в Кіровоградському педагогічному університеті (тепер Центральноукраїнський національний), який завдяки зусиллям міської інтелігенції, зокрема і її особисто, носить тепер ім’я Володимира Винниченка. Згодом очолила кафедру українознавства технічного університету (нині ЦНТУ). Авторка книг про творчість Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Ліни Костенко, досліджень «Пісні з голосу моєї мами», збірки поезій «Золоті причали». Мені доводилося не раз брати в неї інтерв’ю, співпрацювати з нею, як автором газети «Кіровоградська правда», потім «Народне слово». Зрештою, ми земляки, навчалися в одній школі. Я міг би розповісти про її громадянську позицію, наукові погляди, сприйняття Світланою Григорівною оточуючої дійсності. Але й досі бачу її живою. Тому пропоную читачеві просто спогад про неї.
Зимового дня наприкінці 80-х років двері кабінету відділу науки і культури газети «Кіровоградська правда», в якій я тоді працював, різко відчинилися, і до приміщення буквально влетіла жіночка «вся із себе», в шубі і квітчастій хустці, що покривав її майже до пояса.
– Доброго дня. Я – Світлана Барабаш, викладаю в педагогічному інституті.
– А то я тебе, Свєтко, не знаю.
– Ти мене пам’ятаєш? Упасти з віника і не вбиться!
Так почалося наше спілкування з цією незвичайною жінкою. Вона була молодшою за мене на кілька років, у школі така різниця помітна, а тому й думала, що я її не запам’ятав. Тоді ми, старшокласники, такими «малятами» не цікавилися, а пізніше я бачив її тільки раз – на традиційному вечорі зустрічі з випускниками, де й почув, що вона навчається в аспірантурі. Сиділи ми в шкільному залі далеко одне від одного і поспілкуватися нам не довелося. Звідси й її здивування, що я через стільки років упізнав її, Свєтку Гавриленко, з якою, як виявилося, якось ще й станцював на шкільному вечорі і наступив їй на ногу. Ми в Олександрівці грішили суржиком, то інакше, як Свєткою, я її не називав.
Ми часто спілкувалися з нею в ті прекрасні роки великих сподівань. Невдовзі я перейшов працювати у новостворену газету «Народне слово», навколо якої групувалася патріотично настроєна інтелігенція. Найактивнішими нашими авторами були Володимир Панченко, Григорій Клочек, Леонід Куценко, Юрій Круть, Микола Хомандюк і, звичайно ж, вона – Світлана Барабаш.
Світлана Григорівна була надзвичайно динамічною особою. Містом вона гасала зі швидкістю реактивного лайнера: редакції кількох газет, телерадіокомітет, одна-дві бібліотеки, зустрічі з колегами – і все це в один день. Коли з’являлась у редакції, я її часом жартома запитував:
– Ступу за дверима залишила?
Їй постійно бракувало часу, вона щоразу спізнювалася з написанням статтей, приносила їх буквально за годину до завершення верстки номера, за що я на неї нерідко гнівався, аж доки не зрозумів, що Світлані потрібно просто називати день публікації з поправко на мінус два. І, маючи такий темперамент, вона встигала слідкувати за новими виданнями, читати лекції в університеті, писати докторську дисертацію і, напевно, між іншими справами – прекрасні вірші, готувати статті до кількох видань одночасно, вести свою «Вітальню Світлани Барабаш» на телебаченні. Якось запропонувала:
– А давай ми з тобою зробимо передачу про нашу Олександрівку.
– Давай, – відповів я. – Тільки за умови, що ти даси мені можливість хоча б раз розкрити рота.
Перед камерою вона настільки захоплювалася, що часто забувала про співрозмовника, котрий сидить поруч. Але, заради справедливості, варто згадати: сказати їй було що.
Передачу ми так і не підготували, заважало то одне, то інше, і це ще раз підтверджує – нічого не треба відкладати на потім.
Була ще у Світлани риса, котра не так часто зустрічається серед нас – вона ніколи не шкодувала добрих слів, говорячи про людину. А ще треба було бачити, з якою ніжністю вона ставилася до своїх батьків. Ця неспокійна жінка до болю в серці переймалася проблемами свого народу, пропагуючи звичаї і традиції українців, справедливо вважаючи, що втрата нами національної етики і моралі веде до деградації. В одному з інтерв’ю вона сказала: “Перервана традиція – це денаціоналізований народ, якому загрожує маргіналізація, роззосередження, шлях до психології юрби. Цій смертельній загрозі здатна протистояти лише висока свідомість згуртованої нації з її традиціями, звичаями, обрядами, піснями».
Інтелектуалка, патріотка, аналітик і лірик водночас, наставниця талановитої молоді, жінка із «серцем вільним і пісенним», – Світлано Григорівно, Світлано, Свєтко! Як тебе бракує сьогодні…
Броніслав Куманський