Все певніше в наше життя входить 22 травня, як знаковий день, коли у рік перепоховання Тараса Шевченка українство відчуло себе потужною, організовуючою силою. Мабуть, немає українця чи українки, які б не пам’ятали, чи бодай знали про цю дату. Але чимало деталей контексту, пов’язаного з тією подією, досі залишаються в тіні.
Чернеча (Тарасова) гора коло Канева… Варто почути про неї – і відразу в уяві кожного, хто хоч раз побував на ній, виринає невисока, мальовнича, незрівнянна в своїй напрочуд дивній красі гора над могутнім Дніпром, навічно пов’язана з ім’ям геніального сина українського народу Тараса Шевченка.
А колись була вона безіменною, і нічим не різнилася від навколишніх гір. Хіба що берегла спогад про останню відчайдушну спробу гордих русичів відстояти рідне місто перед страшною татарською навалою. У боротьбі з ворогом поклали свої голови усі мужні захисники Канева. Тоді, за легендою, проти завойовників піднялися жінки, яких повела за собою канівська дівчина Меланка. На смерть стояли героїні під цією красунею-горою. Біля гомінкого потоку, що омиває її із заходу. І всі вони полягли, закривавивши потік власною кров’ю. Останньою впала Меланка, не випустивши з рук меча. Саме тому ввійшов в історію той потік, як Меланчин.
З давніх-давен приваблювали ці чарівні місця монахів, які самотужки копали собі тут келії. Пізніше знаходили тут притулок та душевний спокій старі запорізькі козаки. Часто навідувалися на гору ченці в чорних рясах. Від них і отримала свою назву гора, стала Чернечою. Біля її підошви розкинулося сільце Монастирок. За народними переказами та свідченнями вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича, донесеними до нащадків Григорієм Честахівським, цей монастирок пам’ятний тим, що у ньому поховані три козачі гетьмани – Іван Підкова, Кішка і Шах. Максимович розказував оте й показував шлях, де везли убитого Івана Підкову, по тому самому шляхові везли й Тараса до його вічного дому.
Архівні документи відкрили нам ще й іншу назву Чернечої гори – Старий Клад. Чи не є ця назва ще одними топонімічним підтвердженням тієї істини, що у її лоні зберігаються останки найславетніших лицарів нашого народу?..
Не стало монастиря, але завжди нагадуватиме про його існування у цих місцях слобідка Монастирок (нині вулиця під цією ж назвою) та гора Чернеча. На Чернечу та інші канівські гори зачаровано дивився Шевченко, коли плив улітку 1959 року вниз по Дніпру на великому човні, так званому дубі, до Прохорівки, на хутір Михайлову гору, «до бувшого професора і ректора університету святого Володимира», свого щирого приятеля Михайла Максимовича. Захоплений божественним краєвидом, великий митець зупинився на лівому березі Дніпра, якраз проти Чернечої гори, і зафіксував, побачену ним дивовижну картину у малюнку «Коло Канева», виконаному пером, олівцем та тушшю. У змученому серці поета знову ожила його давня мрія, так проникливо висловлена ним у найтяжчі роки заслання:
«Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі»
Хто уважно читав поетичні рядки Тараса Шевченка, глибоко збагнув, як сильно бажав співець поселитися над могутнім Дніпром, на горі, з якої було б «видно Україну».
Зінаїда Тарахан-Береза, «Святиня»