Дуже непросто писати про людину, знану і шановану, митця, чиї досягнення висвітлюються в пресі, чиє ім’я сяє на художньому Олімпі Кіровоградщини та відоме в певних колах далеко за межами країни, а картини майстра прикрашають приватні колекції в Україні, Молдові, Болгарії, Японії, Німеччині, США, Канаді, Ізраїлі. Крім того, своє нове, історично обґрунтоване ім’я – Кропивницький – наше місто отримало завдяки його пропозиції і неабияким зусиллям. Я також шанувальниця творчості Ігоря Смичека, але перша наша зустріч відбулася в форматі лікар-пацієнт. У процесі спілкування мене захопили його спрага до життя і сила духу, адже він зміг подолати (при підтримці друзів і колег) досить важку, а для багатьох – невиліковну хворобу та повернутися до активного творчого життя.
Ол.Б.: Ігорю Володимировичу, перше, ніж почати нашу бесіду, хочу нагадати вам такі рядки: “ Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок|| в якому всі музики триста років|| шукали кайф і висновки глибокі,|| а нам зостались метушня і шок…”.
І.С.: “Елегія післяноворічного ранку”(посміхається).
Ол.Б.: Так. У цьому вірші Юрій Андрухович, згадуючи студентські роки, пише саме про вас. А в романі «Таємниця. Замість роману» він із захватом розповідає про ваш вплив на його світосприйняття. Саме тоді, зізнається письменник, він «… знайшов собі святого. То був Смичок (Ігор Смичек). Він був – не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбейн Молодший – не менше! Він читав уголос речення з першої ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило потаємне, до того ж виявляючись головним. Я до сьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, магніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок якогось південного степу. Я майже несвідомо перейняв абсолютне знання про те, що у світі, де так багато зовнішнього, насправді є невичерпні резервуари внутрішнього – і в цьому внутрішньому можна сяк-так протриматися все життя. Особливо якщо навколо – суцільний совок, сіра зона, котру шулерська система лукаво називає дійсністю. Я перейняв таємне знання про те, що дійсність є деінде». А потім у своїх спогадах Ю. Андрухович стверджує, що у свої двадцять два роки він випускався з поліграфічного «… ставши до певної міри зліпком його (І.Смичека) творів, теорій, жестів та інтонацій».
Пане Ігорю, Юрій Андрухович досить переконливо намалював ваш портрет і спосіб життя в студентські роки, а яким особисто вам запам’ятався львівський період?
І.С.: Дійсно, це правдива інформація. Ми познайомились у студентському гуртожитку Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова в сімдесятих роках минулого сторіччя. (Посміхається) Коли Юрій оселився в нашій кімнаті, за плечима в мене вже було навчання в Одеському художньому училищі ім. Грекова, хоча й невеличкий, але педагогічний досвід: після закінчення училища я викладав у Кіровоградській художній школі, потім – служба в армії. На той період я вже був дорослою людиною і мав чітку життєву позицію. За Юрка я старший на сім років. Я вважаю, що саме навчання в художньому училищі було вирішальним для мого становлення як художника і як особистості. На мене неабияк вплинули роботи одеських авангардистів, включаючи старше покоління. В 1973 році я побував на їхній «скандальній» виставці, яка відкрилася в залах Одеської організації Спілки художників. Там експонувалися роботи Маринюка, Стрельнікова, Сичова, Лопатнікова, Дюльфана. Це був виклик системі соціалістичного реалізму, що в подальшому певним чином позначився на моїй творчості та світосприйнятті, домінуючою складовою яких стало пізнання всесвіту через призму пізнання самого себе.
А поліграф розкрив для мене таємниці мистецтва книги, розширив горизонти мого світогляду. Дійсно, ми працювали, як навіженні. В добі годин не вистачало. Для Юрія, хлопця, який тільки закінчив школу, це був хороший приклад. Зрозуміло, ми відкривали для нього світи, в яких вже давно жили самі. Ілюзорні і реальні, прекрасні світи високого мистецтва, класичної і якісної сучасної музики, справжньої, глибокої літератури. Звичайно, ці виміри дисонували з сірою совковою реальністю, але ми були молоді, завзяті, і це було вирішальним.
Ол. Б.: Мені здається, останні роки, ви працюєте з Юрієм Андруховичем в одному жанрі. Постмодерн. Так?
І.С.: Саме так. Це один з напрямків у моїй творчості, який дає необмежену свободу для самозаглиблення і самовираження, допомагає в переосмисленні канонів і догм. Постмодерн для мене – це переплетіння різних стилів і форм, синтез мистецтва і чогось особистого, поєднання в один ансамбль, на перший погляд, різнорідних і несумісних елементів. Це філософське осмислення людської душі, сплеск емоцій, нескінченний діалог з площиною, лінією, фарбою. Мої роботи в стилі постмодерн були широко представлені на персональній виставці “Метаморфози” у 2018 році, деякі з них увійшли до каталогу “Таємниця”.
А Львів (і тоді, і зараз, і триста років тому, і через триста років) – це щось надзвичайне. Там навіть повітря надихає, не кажучи вже про все інше. Мені писалось. Вже з перших курсів я увійшов до творчого кола львівської еліти. У мене склались добрі стосунки з Богданом Пікулицьким, Герою Левицькою, Юрієм Чаришніковим, головою Львівської організації Спілки художників Зіновієм Кицалом. За їх порадою я започаткував співпрацю з книжковими видавництвами, а з 1977 року вже брав участь в обласних та республіканських виставках. Працював у різних техніках – графіка, станкове, монументальне мистецтво, ілюстрація книги; брав участь у творчих конкурсах і нерідко виходив призером. Наприклад, у 1977 році, коли я був ще студентом першого курсу, мої роботи експонувалися на республіканській виставці в Києві і не залишились без уваги мистецтвознавців. Натюрморт «Соняхи» потім прикрасив першу сторінку літературного журналу «Дніпро». Прямо з виставки «Соняхи» і «Риба» були закуплені у фонди Дирекції виставок Міністерства культури і туризму України.
Ол.Б.: Життєвий досвід мені підказує, що справжнього митця надихає не тільки повітря старовинного міста. Має бути Муза.
І.С.: Муза… Якщо ви маєте на увазі студентські роки, то з цим проблем не було. Дівчатам взагалі подобається, коли їх малюють. Ми надихались і в студіях, коли писали з натури, і в своїй кімнаті також. Юрій Андрухович про це згадує в «Таємниці». Зазвичай разом з дівчатами ми пили каву і дещо міцніше, слухали музику, теревенили про все на світі і все таке інше, як і скрізь у студентських гуртожитках, та дуже часто писали з дівчат портрети. Якось мені сподобалась одна дівчина, родом вона була з Мінська. Ми почали зустрічатись, і згодом вона запросила мене до себе додому. Я ніколи не був в Білорусії, а вона з таким захватом розповідала про ті краї. Мені аж кортіло все побачити своїми очима, тому я з радістю прийняв запрошення. А її батькам здалося, що вона привезла жениха (можливо, вона сама мене так відрекомендувала), і почалося: частування, відвідування родичів, сімейні розмови… Я такого не очікував. Більше розраховував на екскурсії. (Посміхається). До речі, тоді мені дуже не сподобалась центральна площа Мінська. Це неосяжно велика, німа площина, зовсім безлюдна, що здавалося неприродним. Мені нестерпно хотілось, на кшталт японців, поділити її певними перегородками, додати кольорів і зробити так, щоб вона ожила, заговорила, щоб було цікаво і функціонально для людей. В голові прямо роїлись ідеї.
Ол. Б.: А що з дівчиною? Сватали?
І.С.: Ні. Навіть в думках такого не було.
Ол. Б.: Втекли?
І.С.: Чому втік? (сміється). Подивився Мінськ і повернувся до Львова.
Ол. Б.: Ігорю Володимировичу, давайте будемо вважати цю відповідь дотепним жартом. А якщо серйозно: хто ваша Муза? Звідкіля ви черпаєте натхнення?
І.С:. Якщо серйозно і я вас правильно зрозумів, то я ніколи не був офіційно одруженим, але, звичайно, без Муз не обійшлося. Всі мої Музи – також творчі особи. Вважаю, що я теж надихав їх на творчість. Певною мірою мені б хотілося так думати. Тепер де з якими я підтримую дружні стосунки. Я радію їхнім успіхам.
Ол. Б.: Ви легко розлучалися з жінками, яких любили?
І.С.: Можливо… Напевно, так. Складне питання. Філософсько-релігійне.
Ол. Б.: Чому? Можете пояснити?
І.С.: По-перше, – досвід. Любов чоловіка до жінки не може довго існувати. Хоча погоджуюсь, є винятки. Приведу такий приклад: здається, у Бенджаміна Франкліна запитали, як знайти жінку на все життя, і він відповів: “Шукай співрозмовницю”. Це я до того, що не бачу сенсу продовжувати стосунки, коли вони стають рутинними, немає взаєморозуміння і коли вже немає про що розмовляти. Якось мені на очі потрапила стаття польських психологів, у якій вони довели, що кохання між чоловіком і жінкою не може триматися більше семи років.
Ол. Б.: А потім що?
І.С.: А потім, як у кого піде, – звичка, адюльтер, розлучення і все таке інше. Любов – це не тільки інтимні стосунки. Це значно, значно більше. При будівництві Асуанської греблі в Єгипті знайшли Євангеліє від Фоми. Того самого, що був «невіруючим». Так от, саме йому Христос довірив найважливіші істини. І серед них така: «поки чоловік не стане жінкою, а жінка чоловіком – ви не увійдете в Царство Боже». Пророк, звичайно, мав на увазі духовну площину стосунків. Тобто – однакові цінності, пріоритети, схожий світогляд… Коли задовольняється фізична спрага, залишається саме це. На цьому й тримається любов.
Ол. Б.: Виходить, ви не вірите у вічне кохання? Ну хоча б у довготривале?
І.С.: Ні, не вірю. Можливо, десь таке існує, але я не зустрічав. Напевно, довготривале кохання – це дуже виснажливо. Особливо такі стосунки, які ведуть до взаємозалежності, втрати особистої свободи і заважають самовдосконаленню. Кохання повинне надихати, крапка. Але є високе, невичерпне почуття – Любов. Любов до Бога, до життя, до Батьківщини… Це почуття вічне. Воно не має терміну придатності.
Ол.Б.: З цим, безперечно, погоджуюсь. Та хочу запитати про ваших батьків. Ви багато розповідаєте про них у своїх спогадах, інтерв’ю. Мені здавалось, що в вас була міцна родина, яка трималась насамперед на взаємній любові батьків.
І.С.: Так, мої батьки любили один одного, а крім того, вони однаково і дуже сильно любили спільну справу – театр, музику, літературу, мистецтво. Вони були близькі духовно і жили в одній площині: театр, прем’єри, гастролі, нові спільні ідеї… Їм було добре разом, хоча й між ними іноді пробігав чорний кіт. Напевно, без цього не обходиться в жодній родині. Але це неважливі деталі.
Краще я розповім вам таке: найбільше я любив у дитинстві й юності, коли в нас дома збиралися друзі батьків (а це траплялось досить часто). Це були видатні актори, уславлені діячі Театру Корифеїв – Григорій Рябовол – чудовий комічний актор і мій хрещений, Костянтин Трушицин, мамина подруга й моя хрещена Фаїна Парсєгова, родина Ситників і багато інших. Що то були за гостини! Анекдоти сипалися, як насіння з відра. Мама зазвичай була душею компанії. Грала на фортепіано все, що завгодно і, маючи гарний голос, часто виконувала партії з оперет. Батько й гості підхоплювали спів з перших акордів. Іноді вони розігрували сцени з вистав, переповідали кумедні розіграші, котрі влаштовували в театрі, по-доброму жартували один над одним. Ніхто не ображався. А сміялися до сліз. Я добре пам’ятаю ті тусовки. Іноді здається, що зараз навіть діти так весело і завзято не проводять вільний час.
Як на мене, мої батьки і їхні друзі самі по собі були вже витвором мистецтва, живою історією нашого міста. На жаль, тоді не було таких технічних засобів, як зараз, щоб можна було записати ті розмови, ті експромти. Це було неперевершено!
Ол. Б.: Дійсно, ваші батьки разом з учнями і послідовниками Марка Кропивницького, продовжували і вдосконалювали прекрасні традиції Театру Корифеїв, тепер уже можна сказати, створювали історію нашого театру.
І.С.: Безперечно. Як художник, у 2001 році я співпрацював з Володимиром Шураповим над створенням альбому «Театр Марка Кропивницького. Минуле і сучасне». У 2008 році брав участь у заснованому з ініціативи Президента України Всеукраїнському проєкті «Українці у світі», для якого створив портрет І.К. Карпенка-Карого (Тобілевича) та портрет першого прем’єр-міністра України В.К.Винниченка. Також я написав портрет засновника Театру Корифеїв — Марка Лукича Кропивницького.
А що стосується альбому, то це була кропітка і дуже відповідальна робота: купа фотоматеріалу з історії міста і життя людей кількох поколінь. Та треба було, крім присутності Мельпомени на сторінках альбому, зберегти основне – історичну правду про створення першого українського професійного театру в Єлисаветграді, яке відбулося саме тоді, коли діяв Емський указ, що забороняв українську мову, українську культуру і ставив під питання саме існування української нації. Чи можна цей факт переоцінити? Чи може мати іншу назву наше місто, ніж Кропивницький?!
Історія моєї родини – це також маленька історія нашого міста, адже й по маминій, і по батьковій лінії – ми корінні мешканці Кропивницького. Батькова родина з Великої Балки, мамина – з центрального району. В обох родинах любили співати, грали на музичних інструментах. Мій дідусь Григорій Михайлович мріяв, щоб мій майбутній тато вивчився на лікаря, але душа Володимира линула до сцени. Крім того, він добре грав на гітарі, малював, у мене й досі зберігаються батькові досить якісні акварелі. Він ветеран Другої світової війни, зразу після демобілізації працював у нашому драмтеатрі комсоргом, спочатку закохався в сцену, потім у мою маму (вона якось по-особливому йому посміхалася). Згодом закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, факультет акторської майстерності, став справжнім професіоналом. Все його життя пов’язане зі сценою Театру Корифеїв. Моя мама Тамара Олексіївна Волосевич – учениця Густава Нейгауза. Також майже два роки вона під час навчання на історичному факультеті Одеського університету, відвідувала курси відомого музиканта Петра Столярського. У тридцяті роки її батька (мого дідуся) репресували, конфіскували все майно, включаючи фортепіано. Для неї це стало справжньою трагедією, адже без музики вона не уявляла свого життя. Хтось із доброзичливих сусідів порадив писати до Крупської і Тухачевського. У цьому був певний ризик, але вона наважилась. Лист кудись таки дійшов, і незабаром їм з моєю бабусею повернули майже все майно і насамперед – піаніно. Мама поновила свої заняття музикою, наполегливо опановуючи інструмент. У театрі вона пропрацювала концертмейстером понад сорок п’ять років. Була справжнім артистом на сцені, легко читала з листа (грала) складні нотні партії, любила літературу і мистецтво.
Ол. Б.: І вчила вас грати на піаніно?
І.С.: Ні, не вчила. Я навчався грі на фортепіано протягом чотирьох років вдома. Моїм репетитором була Кірєєва Лідія Яківна, мамина подруга й також у минулому учениця Густава Нейгауза. Заняття проходили в нас удома за маминим концертним фортепіано «Рига». Не скажу, що я був сумлінним учнем. Моєю найбільшою радістю було повідомлення, що з якихось причин урок відміняється. Після маминої смерті я подарував інструмент в меморіальний музей Марка Кропивницького.
А моїм вихованням у молодшому віці в основному займалася моя бабуся (мамина мама) Софія Іллівна. Батьки ж весь час були на роботі. Але вони досить часто брали мене з собою в театр – на репетиції і вистави. Коли став старшим – на гастролі.
Ол. Б.: Можна вважати, що ви виросли за лаштунками сцени?
І.С.: Саме так. Театр, робота батьків і їхніх колег мене дуже захоплювали. Тим паче, що за лаштунками я був не один. Там було чимало дітей акторів й інших співробітників театру. Років з тринадцяти я почав вчитися грати на гітарі. Якось мене з Сергієм Казнадієм (сином режисера) батьки взяли на гастролі до Башкирії. Ми були підлітками, але під час гастролей вже підробляли освітлювачами сцени. Саме тоді в Уфу з концертом приїхав популярний ВІА «Поющие гитары». Мама допомогла мені потрапити на концерт, а після концерту підвела до гітариста, бо мене так вразила його електрогітара, що я місця собі не знаходив. Він дав мені потримати її в руках, дещо розповів, показав, як грати. Це був німецький інструмент, важкий, дерев’яний, із заокругленим грифом. Я загорівся зробити таку саму. Ні, ще кращу! І не відкладав справу на потім. Знайшов прямо в Уфі майстра, що виготовляв музичні інструменти, розказав йому, що шукаю. Той з якоїсь шухлядки витягнув стару поламану циганську гітару, зняв з неї гриф (саме такий, який мені був потрібен), та ще й подарував брусок клена для подальшої роботи. Це було те, що треба! Дома я вже втілив свою мету – випиляв, а потім довів до робочого стану не одну, а дві електрогітари. В школі ми з хлопцями організували ВІА і грали на тих гітарах на випускному в 34-ій школі після закінчення восьмого класу. А під час строкової служби в армії (у Володимирі-Волинському, близько до кордону з Польщею), я очолив ВІА «Танкісти». На музичному конкурсі Закарпатського військового округу ми посіли друге місце. Я дуже пишався цією перемогою. Взагалі-то, я в армії працював художником, мене призвали вже після закінчення художнього училища. В цей період я опанував різні стилі в мистецтві, шукав себе у різних напрямках. У класичному стилі намалював картину «Танки на марші». Згодом командир подарував її польським прикордонникам, а я отримав нагороду – значок відмінника польської армії та ще й з документом.
Ол. Б.: А сопілки?
І.С.: Сопілки я почав робити також під час строкової служби в армії. Якось мені до рук потрапила брошурка «Подарунок сопілкарям». У ній було в деталях описано, як і з якого матеріалу треба робити сопілки. І як грати. Це було цікаво. Я вирішив спробувати себе у цій справі. Робив інструменти і грав на них. Зробив чотири сопілки і два ріжки. Один ріжок і дві сопілки й досі збереглися в мене. (Ігор Володимирович демонструє мені музичні інструменти).
Ол. Б.: Невже це справжній ріг? – запитую із сумнівом. – Важко повірити, що це ручна робота, настільки вони бездоганні.
І.С.: Найсправжнісінький. Це ріг від бика. Я випросив його на фермі, що була поруч з військовою частиною. А потім доклав рук, обточив, і от що вийшло. Крім того, з ясеня я робив гуцульські люльки з мундштуками різних конструкцій. Любив дарувати їх друзям.
Я служив на Західній Україні і на все життя закохався в цей надзвичайний край, в його традиції, культуру та самобутнє мистецтво, сповнене чітких ліній.
Ол. Б.: І це вплинуло на ваш вибір професії?
І.С.: Саме так. Мене захопила графіка, я почав працювати в цьому напрямку.
Ол. Б.: Мені також здається, що той простір зелених гір, квітучих полонин і швидких річок сповнений музики і натхнення. У душі прокидаються дивні вібрації, а голос трембіт наче підіймає людину над землею.
І.С.: Так. Я немало часу провів у подорожах Західною Україною, дійсно там все сповнене музики. А старовинні лемківські пісні – це взагалі щось надзвичайне. Там я багато малював, але іноді мені здавалося, що музика мені дається легше за малювання.
Ол. Б.: То, можливо, треба було присвятити себе музиці?
І.С.: Про це не могло бути й мови. Я скільки себе пам’ятаю, завжди малюю. Іноді я жартую, що народився з пензлем в руці. Професію я не обирав, вона сама обрала мене. Мені з дитинства здається, що я веду таємний, мовчазний діалог з площиною, тобто підсвідомо я звертаюсь до площини і відчуваю від неї зворотній зв’язок. До речі, вона дуже норовлива пані (посміхається).
Мої батьки досить швидко зрозуміли, що в мене є певні здібності до малювання, і всіляко підтримували в мені цей хист. Коли я ходив з ними в театр, то намагався зразу потрапити до художників. Моєю першою вчителькою й наставницею була театральна художниця Ісфірь Григорівна Білецька. Вона була надзвичайна. Я добре її пам’ятаю, адже малював з нею не тільки в театрі. Мене, зовсім малого, водили на навчання до неї додому. Вдома вона ставила натюрморти на стіл і дуже наполегливо й терпляче вчила азам художньої майстерності. Потім завдяки її певним зусиллям у нашому місті було відкрито художню школу, а я став її наймолодшим учнем. Із вдячністю згадую своїх перших вчителів Юрія Семеновича Іващенка, Юлію Прохорівну Петрашевську і багатьох інших.
Ол. Б.: А своїх учнів пам’ятаєте?
І.С.: Ви уявляєте, скільки у мене учнів майже за сорок років викладацької діяльності? Але найбільш талановитих пам’ятаю, звичайно, та всіх назвати не можу, їх чимало.
Ол. Б.: Ну, хоча б кілька прізвищ.
І.С.: Добре. Назву тих художників, чия зірка тільки сходить: Ігор Попович, Андрій Місюр, Діма Тарасенко. Я вірю в їхній талант і працездатність, а це – основні складові успіху. У них він попереду.
Ол. Б.: Тобто наполеглива праця і дар Божий – це запорука і вашого успіху?
І.С.: Можливо.
Ол. Б.: Нещодавно ви відсвяткували свій сімдесятирічний ювілей, пів сторіччя ви в професії, якщо не рахувати дитинство й роки навчання. Ви маєте класичну художню освіту, у вашому творчому портфелі більше тисячі картин, замальовок, портретів, графічних робіт. Ви блискуче опанували мистецтво книги: ваші ілюстрації до понад тридцяти книжок є справжнім витвором мистецтва. Ви майстер станкового й монументального мистецтва, один з провідних графіків на Кіровоградщині, член Спілки художників СРСР (1987р.), Національної спілки художників України (1991р.), Член Національної спілки театральних діячів України, Лауреат і призер престижних премій у сфері образотворчого мистецтва, учасник всесоюзних, всеукраїнських, регіональних, групових та персональних виставок, ваші роботи поповнили музейні зібрання України та приватні колекції в багатьох країнах світу. Пане Ігорю, враховуючи багатогранність вашого таланту, чи можете ви відповісти на таке запитання: що для вас головне в мистецтві?
І.С.: Художня правда і виразність. Це вершина будь-якого художнього твору. При тому, що головне для мене не що намальовано, а як. Моя концепція дозволяє жертвувати сюжетом заради художньої правди. Як це не парадоксально, для мене художня правда і є сюжетом, як би він не називався літературною мовою. У своїй практиці я часто використовую такий прийом, де тіло може стати формою, а предмет – діркою, яка репрезентує його сутність, тобто я не вдаюсь до точного зображення об’єктивної реальності. Головне для мене – абстрактний образ, який розкриває внутрішній світ об’єкта.
Ол.Б.: Дещо складно для розуміння, але в цілому, я поділяю ваші, авангардистські вподобання. Поясніть, будь ласка, як ваша концепція пов’язується з ілюстрацією художніх творів, в яких основою є все ж таки сюжет?
І.С.: Мистецтво книги – це особлива царина. Художник не повинен бути рабом тексту, але графічна інтерпретація, яка не збігається з авторським задумом письменника, якою б вона не була дотепною, може зруйнувати книжку. В своїй роботі я намагаюся вловити спільну хвилю з автором твору, якщо не вдається, за роботу не берусь. Знаєте, бути ілюстратором – це бути не просто художником, а до певної міри ще й актором, який входить у роль тих чи інших літературних персонажів. А також – режисером постановки, який стежить за розвитком візуального ряду. Це потребує певного перевтілення і творчої енергії. На створення ілюстрацій я не жалкував ані часу, ані сил, адже книжка – це те, що залишається на віки. Для прикладу хочу розповісти про роботу над поетичною збіркою «Розуміння історії» Віктора Шила (1991). Тоді автору я запропонував в якості ілюстрацій використати фрагменти з моїх станкових робіт, зроблених 1975-76 рр., які виконані тушшю й пером у гротескній манері з сюжетами з українського народного побуту. В них яскраво виявлялися елементи матеріальної культури західноукраїнських земель. На мою з автором думку, вони збігалися з тематикою поетичного тексту. Це було звернення до глибин історичної пам’яті народу. Чи пам’ятаємо ми, хто ми, звідки, і куди ми йдемо? (за Гогеном). Поетична збірка Віктора Шила якраз зберегла цю пам’ять, але й водночас пам’ять про оригінали моїх робіт, які, на жаль, згоріли разом з іншими картинами під час пожежі.
Ол.Б.: Напевно, у вашому житті були і злети, і падіння. Що запам’яталось?
І.С.: Так, всього було, як і в житті кожної людини, але завжди рятівною соломинкою в критичних ситуаціях було моє мистецтво та мої друзі. От і зовсім недавно я переніс важку хворобу, багато хто не вірив у моє одужання. Але завдяки підтримці та допомозі друзів (всіх перелічити неможливо, прошу поставитися з розумінням) – Юрія Андруховича, Олександра Горбунова, Романа Любарського, Анатолія Кімнатного, Костянтина Вана, Слави Петровського й багатьох інших, я повернувся до життя, до своєї улюбленої справи і відзначив свій сімдесятирічний ювілей персональною виставкою “Таємниця. Міні-арт”. Вважайте це злетом.
Ол. Б.: Можете розкрити таємницю цієї виставки.
І.С.: Роботи, що будуть експонуватися на виставці — це своєрідний підсумок мого творчого шляху, починаючи з сімдесятих років минулого сторіччя (посміхається) по теперішній час, своєрідний екскурс у майстерню художника, яка сама по собі є таємницею для стороннього ока. Вважайте, що цими роботами я розкриваю таємниці своєї творчості, своєї особистості.
Ол. Б.: А чому «Міні-Арт»?
І.С.: Роботи невеликого формату виникають з різних причин. У когось на побутовому ґрунті, у інших – з естетичних переконань. Наприклад, у мене поява мініатюрних творів була пов’язана з викладацькою діяльністю та іншими причинами: на невеличкий формат я переходив узимку, коли в майстерні були несприятливі умови, або коли хворів. Малював удома. Під час хвороби це мені допомагало одужувати. Згодом я захопився цим видом мистецтва як пізнанням чогось нового в собі.
Ол.Б.: І ще одне запитання під завісу: які ваші плани на майбутнє?
І.С.: Жити. Працювати. Виставлятися.
Бесіду вела Олена Баранова