Там, де ти потрібний людям

Слово «волонтер» походить від французького volontaire (доброволець), яке в свою чергу запозичено з латинського voluntarius (voluntas – вільне волевиявлення, volō – бажання, намір). Тобто волонтерство — добровільна безкорислива суспільно важлива діяльність. Саме нею займається у Кропивницькому громадська організація «Разом ми сила», що активно діє з 2014 року.

Весь цей час допомагає військовим, учасникам АТО/ООС, зокрема й третьому полку спецпризначення ім.Святослава Хороброго. Готує та доставляє на фронт їжу, постачає необхідні продукти харчування, одяг, побутові речі й, звичайно, дитячі листи і малюнки.

– Діяльність нашої організації щоденна, копітка, наполеглива. Вона заснована на взаємодії, довірі й, звичайно, безкорисній праці тих громадян, які бажають допомогти, – розповідає керівниця ГО Тетяна Сила. – Наші продуктові набори для воїнів (пакунки з м’ясною, овочевою консервацією, фруктовою сушкою, горішками, смаколиками, салом і навіть лимоном у цукрі) з нетерпінням чекають усі на передовій. Крім цього надсилаємо захисникам ковдри, подушки, матраци, речі гігієни, білизну, шкарпетки тощо. Дуже потрібною у пакунку є Біблія.

Наші спонсори – це небайдужі земляки з міста і села, фермери, підприємці. Ми приймаємо усе, що вони приносять, навть те, що комусь не потрібно або навіть зайве. Із брудних подраних подушок, матраців, ковдр наші майстрині-волонтерки виготовляють справжні витвори мистецтва, дають речам нове буття.

Крім допомоги військовим ми опікуємося й людьми, які через війну, що проводить РФ в Україні, стали переселенцями. Багато хто приїжджає в наше місто, щоб перепочити й їхати далі. Часто буває, що лихо застає людей зненацька. Вони не мають найнеобхіднішого: одягу, взуття, побутових речей тощо. В нашому центрі вони отримують усе потрібне. А головне – віру в себе, власні сили та в Перемогу. Якось до центру прийшла родина переселенців з маленькою донькою. Почали вибирати речі, дійшли до кімнати з дитячими іграшками, серед яких був здоровенний плюшевий ведмедик. І тут дівчинка вголос вигукнула: «Ой, про це я все життя мріяла!» Батьки розповіли, що у неї не так давно був день народження і вона замовила такий подарунок. Але настала війна… Нам приємно, що заповітна дитяча мрія здійснилася.

Проте не всі біженці вирішують їхати далі. Декотрі залишаються в Кропивницькому і безкорисливо працюють у нашому штабі.

 

«Ні я, ні мої діти їм ніколи не пробачать того, що вони коять!»

Алла, м. Харків: «Маю вищу освіту. За спеціальністю – інженер-метролог. Це наука про вимірювання. Але протягом тривалого часу займалася підприємництвом. Продаю товари садово-паркового декору. Дуже люблю свою країну, історію, культуру. Тож приміщення свого магазину оформила в українському стилі. Коли розпочалася війна, було несила терпіти і бачити те, що відбувається. В перші дні ще не розуміла, чому люди в магазинах скуповують крупи, макарони, олію, інші продукти. Навіщо це потрібно, адже на прилавках усього вдосталь. А потім це стало єдиною нашою їжею. Під час повітряних тривог ми були або вдома, або в укритті й не бачили руйнувань, що трапились в Харкові. Яким же спустошеним побачила я місто! Ми їхали по околиці П'ятихаток, бачили вбитих російських солдатів. І виникло почуття жалю до цих «мальчиков». Хотілося не дивитися в той бік. Адже це діти, такі як наші, тільки в російських формах, з емблемами… Хотілося кричати: «Навіщо це?!..» А потім, трохи проїхавши, зрозуміла: це вороги, які прийшли убивати тебе і твоїх рідних, нищити Харків і Україну. Біля облдержадміністрації, що розташована на майдані Свободи (найбільшому в Європі), є вхід у метро, яке слугує укриттям під час бомбардування для багатьох харків'ян. Мої знайомі, що вже більше тижня там переховувалися, вийшли, щоб набрати води у поїлці-фонтані, облаштованому для дрібних тварин. Бо іншої води у них не було. Почався обстріл. Вони загинули – усі четверо!

Це створіння – Путін, яке він має право вбивати мирних мешканців?! Він бомбить, кидає ракети в житлові будинки, квартали… Це не війна! Путін не воює! Він просто вбиває нас, звичайних простих людей, мешканців України.

Від Харкова до Бєлгорода 80 км. Багато доль з’єднано і переплетено! І росіяни, наші колишні друзі і брати, мовчать! Тільки дві людини написали мені, що їм соромно за те, що сьогодні відбувається. Ми цього ніколи їм не пробачимо!

Приїхавши до Кропивницького, зняли квартиру і почали облаштовувати свій побут. Я зрозуміла, що самотужки не зумію пережити те, що сталося. Однодумців знайшла в цій громадській організації. Це мій порятунок. Вдома я сиджу в телефоні: на всіх пабліках і сайтах. Там все погано, страшно. А тут я потрібна людям. Я розумію біженців. Ми на одній хвилі. Я можу їм допомогти. Щось порадити! І мені здається, що їм легше від нашого спілкування. Тут, у штабі я берусь за будь-яку роботу. Складаю, сортую речі, що привозять люди іноді цілими причепами, мию, прибираю… У Кропивницькому незвичайні люди. Вони везуть до нас усе. Усю свою консервацію! А ми запаковуємо її й передаємо нашим воїнам на передову. Люди несуть і несуть, везуть і везуть… Ті, з ким я заприятелювала у штабі, точно знають, що ми переможемо! І в цьому наша сила! Коли я сюди вперше прийшла, у мене нічого не було. Я укривала онука своїм пальтом, тому що це була найбільша й найтепліша річ. Тут мені надали життєво важливу допомогу. Можливо, завдяки цьому я сьогодні живу, залишаюся психічно здоровою людиною. Я отримала дві ковдри, три подушки, сковорідку… У мирний час я б не звернула увагу на цінність таких простих речей! Крім мене, тут багато інших, таких як я, біженців. Намагаємося триматися разом. Без даху над головою залишилися десятки, а може і сотні тисяч людей! Прийшла до нас з Маріуполя мама з донькою. Мама плаче, а донька сміється. Мов не при собі. Як потім з’ясувалося, у доньки з рук вирвали сина, коли вона сідала на потяг у Маріуполі. Натовп ввалив у вагон, а дитина залишилася на вулиці й жінка нічого не змогла зробити. А у іншої жінки, що прийшла до нас, рашисти убили двоюрідну сестру, сиротами залишилося троє неповнолітніх діток…

Що це відбувається? Я не знаю. Матерям з Росії розповідаємо: куди ви посилаєте власних синів, їх тут убиватимуть! А вони відповідають: нам за це дадуть 12 мільйонів… Ні, це інші люди, з іншим мисленням і цінностями. Ми не брати! Ми вільні і щасливі. А вони вирішили нас від цього «асвободить». Ні я, ні мої діти їм ніколи не пробачать того, що вони коять!

«Усі мої земляки хочуть жити у незалежній Україні»

Наталя, м.Харків: «Я маю юридичну освіту, працюю на державній службі. Про війну дізналася, як і всі харків’яни. 24 лютого встала засвіт. Десь о п’ятій ранку. Було таке відчуття, що біля нашого будинку гучно гримить салют. Вийшла на балкон. А на сході сіра пелена диму. Люди, які стояли на зупинці їхати на роботу, були усі шоковані й пригнічені. За п’ять хвилин на шосту подзвонив мій син з Києва і сказав, що почалася війна. Ми, думаючи, що це все не надовго, вирішили жити у підвалі. Так минуло близько тижня. Бачили, як «асвободители» руйнують наше рідне місто, вбивають невинних людей. Треба було рятуватися. Евакуаційні потяги їхали на захід України. Вагони переповнені. На плацкартному місці, розрахованому на одну людину, їхало по четверо. А на верхніх полицях по двоє. Навіть на третій багажній полиці лежали люди. Так ми потрапили до Львова. За кордон їхати не планували і не було можливості. У Львові побули два дні й нам порадили їхати у центральну Україну. У Кропивницькому, зупинилися у знайомих. Дома просто сидіти без діла не звикла. Мені порадили звернутися у цю громадську організацію. Коли приїжджаєш у нове місце і нікого не знаєш, все тобі чуже і незнайоме, починаєш шукати людей, які перебувають у подібній ситуації. Я подзвонила пані Тетяні. Вона мене запросила у штаб, познайомила з людьми, які щодня сюди приходять і безкорисливо працюють. Я вважаю, що тут можу допомогти іншим. Це мій малесенький внесок у нашу велику Перемогу.

– Чи змінилося після цих подій ставлення харків’ян до Росії, адже не секрет, що багато наших громадян симатизували РФ?

– Можу сказати впевнено, що останнім часом (мається на увазі 2021-22 роки) таких думок я взагалі не чула. Ні від людей старшого віку, ні молодшого. Всі мої земляки, з ким я спілкуюся, хочуть жити у незалежній Україні. А після того, як російська армія знищувала місто, зруйнувала будинки, вбивала людей, це почуття тільки посилюється. Ми віримо в Перемогу України і бажаємо найшвидшого повернення додому. Будемо разом відбудовувати наше місто.

Ольга Кизименко


Надрукувати   E-mail