Із вересня 2005 року українська поетеса Тамара Журба постійно мешкала в Аргентині. Авторка п’яти поетичних книг (одна з яких – поезії для дітей), лауреат літературних премій імені Ю.Яновського та імені Є.Маланюка. З тієї далечини навіть згадка про її смерть прийшла із запізненням: Тамари Гнатівни не стало ще посеред січня. Кількох днів вона не дожила до свого 82-річчя. Це – останнє в житті інтерв’ю талановитої берегині слова.
– Тамаро Гнатівно, дозвольте почати нашу розмову з питання банального й трохи кумедного, але яке мимоволі проситься: чи могла колись дівчинка з криворізької околиці бодай подумати, що доля в останні десятиліття переселить її на іншу півкулю планети Земля?
– Маю великий сумнів, що хтось колись зуміє розгадати круті повороти цієї примхливої, непередбачуваної посланниці Божої, яку, за людською примовкою, ні пішки обійти, ні конем об’їхати.
Або: якби знав де впаду – соломки підстелив би... Схоже, що доля моя скупа була на солому і при переселенні – опустила на кактуси.
– «Тоненька постать доньки при ворітоньках, Висока пісня птаха до небес…» або «Ми говорили з липою удвох…» – ось що надихало Вас на ніжну лірику в благословенних наших степах, обіч Веселих Боковеньок. І нині Ви при «тоненькій постаті» та й птаха співає, хоч і не та і не над липою – це аргентинське небо збуджує до писання, як колись?
– Не все те, що може порадувати око, здатне схвилювати душу.
Ні шум Ла Плати не втіша,
Ні обшир неба голубого.
Мовчить до місяця чужого
Чиясь заблукана душа.
Ці слова написані під аргентинським небом. Але перейти межу мовчання я змогла лиш завдяки нерозірваним зв’язкам з рідною землею, підтримуваних друзями, колегами по перу, завдяки їхнім електронним та паперовим листам, бандеролям із цінними книгами. Та всім тим, що нагадує Україну...
Високе, розлоге дерево параісо, що має квіт, який кольором і пахощами нагадує український бузок...
Чорнобривці – розсіяні по лісах...
Чиєсь необроблене поле, встелене синіми та рожевими крученими паничами.
– Розкажіть трохи про своє дитинство. Про батьків, брата Василя, вчителів… Коли до Вас прийшло Слово – це була радість, несподіванка чи усвідомлення відповідальності, страх?
– В часи голодомору батьки мої прожили два роки в Грузії (голоду там не було). Мама працювала в столовій, батько – на будівництві. Повернувшись на Україну, купили невеличку хату-мазанку на Криворіжжі (місто Зелене). Тут, у кімнаті з одним вікном, і поселилась наша сім’я.
Старша сестра Надія, любила гаптувати, брат малював та ліпив глиняних чоловічків, а я – вигадувала якісь свої дитячі казочки.
Кімната була тісна і похмура... Та коли тато брав у руки скрипку (яку завжди возив із собою) – кімната ставала вищою і світлішою.
...Пізніше брат Василь напише новелу «Батькова скрипка», яка (під іншою назвою) увійде до однієї з його книг («Грім на голе дерево» та «У холодному вокзалі»).
Тут народжувалось і моє поетичне слово. Чи був перед ним страх?.. Я про це не думала. Швидше всього, навпаки – стало для мене потаємною втіхою, невидимою для стороннього ока. Писала не часто. Відходила та знову поверталась, шукаючи в ньому поради чи розради...
В школі найулюбленішими вчителями були – моя перша вчителька Валентина Іванівна Ашихман та Віра Григорівна Василенко, викладач української мови й літератури. Саме вона запримітила та всіляко підтримувала в мені любов до Слова.
– В одному Вашому вірші є слова «Ніде, ніхто не має супокою. Життя – це казка, Коротенький міт, Про наші душі в замкнутих оселях…» (підкреслення моє – В.Б.) Написані ці рядки давно. А тепер Ви погоджуєтесь зі сказаним колись і кимсь? До речі, хто той «ти», якщо не секрет?
– «Життя – це казка», – було вимовлене юнаком, з яким ми якийсь час зустрічалися, коли я жила й працювала в містечку Черкаське на Луганщині. Але слово «казка» було лиш відповідним настроєм, навіяного красою засніженого міста та отим мінорним вечором і не мало під собою основи реального людського буття на землі, в якому «ніде, ніхто не має супокою»...
Особисто ж я слово «казка» (в прямому значенні цього слова) часом експлуатую в поезії. І тільки. Як от у вірші «Недописаний сюжет».
– Як Вам живеться там, в Аргентині? Якщо можна, опишіть свій побут – нам, придніпровцям, цікаво про це довідатись. Як адаптувались до клімату, до латиноамериканського темпераменту, до їхньої кухні? Чи скучаєте за Україною? Сниться рідна земля?
– Клімат в Аргентині досить різний. В Сальті (сухі субтропіки), де переважали жаркі літні дні і теплі зими – адаптуватись було нескладно. В Місьйонесі, де до жаркого літа додається велика вологість (вологі субтропіки) – звикнути непросто. А до стихій, які мають місце і тут і там (пожежі, сильні зливи, град, смерчі) – неможливо.
В Сальті дочка закінчила школу пейзажистів і, отримавши диплом, майже 10 років працювала в озелененні міста. Мала диплом «За кращий проєкт парку 2007 року» та грамоту «За важливий внесок в розвиток країни». Були цікаві замовлення (озеленення центрального музею, автодрому та інше), що давало можливість залишитись у цьому (до речі, гарному, туристичному) місті.
Але та місцевість, де майже дев’ять місяців земля чекає дощів, дітям не подобалася і, маючи велику колекцію декоративних та плодових рослин, родина перебралась в Місьйонес, змінивши сухі субтропіки на вологі, де круглий рік не стихають грозові дощі.
У Сальті наші погляди притягали величні гори Кордільєри, в Місьйонесі задивляємось, як займається вогнем небо над Бразилією від безперервних спалахів блискавиць, дослухаємось до загрозливих громів над Парагваєм...
В Місьйонесі діти купили фермерську ділянку з будинком і 15 гектарів землі (3 га лісу та плантація парагвайського чаю). Будинок розташований недалеко від траси, що сполучає районне місто Оберу з обласним центром. Автобуси курсують через 20-30 хвилин. В районному містечку можна придбати все необхідне в побуті. Працюють лікарні, банки, супермаркети, різні майстерні та інше.
Тут діти зайнялись сільським господарством, збором парагвайського чаю. Мають сімейну молочну ферму (для цього орендують ще 20 гектарів землі)... Про їхню працю зняли два документальних фільми. Один з них демонстрували по республіканському телебаченню, другий – по місцевому. А для душі продовжують колекціонувати рослини, додаючи до вже існуючого списку орхідеї, кактуси та камелії.
Населення Аргентини багатонаціональне, тож кухня кожної провінції залежить від того, хто її населяє.
В Місьйонесі, де живе багато українців, можна скуштувати вареників та пирогів. У Сальті є ресторани чисто італійської кухні. А в Кордові німці роблять рибні консерви, яких немає в інших провінціях.
Загальноулюблена страва всіх аргентинців (асадо) – м’ясо запечене на решітках над жаром. Найпоширеніший напій (мате) із парагвайського чаю, який п’ють усі і всюди: на телебаченні, в полі, на заводі... Завжди носять із собою термос з гарячою водою, якою заливають, засипаний у спеціальну посудину, парагвайський чай.
Мені здається: туга за рідною землею – природне почуття кожної людини, яка з тих чи інших причин опинилася за її межами. І я – не виняток.
Поет Абрам Кацнельсон писав мені з Каліфорнії, куди його загнала тяжка недуга:
«Та невже ж це Судьба,
Що і в тебе, Тамаро,
Ностальгійна журба».
...І приходять у сни рідні та друзі, найчастіше ті, з якими разом відстоювали незалежність України. Ділили віру і сподівання.
– Кілька років тому Ви вислали мені аргентинську газету «La palabra Ucrania» («Українське слово»), в якій був опублікований Ваш запис спогаду «Зруйноване гніздо» 83-річної емігрантки (Волочиськ, 1930 рік) Лідії Дульської. Неймовірний спогад – роман можна писати з тієї трагічної згадки. Як українці нині інтегруються у чужомовне суспільство? Чи гуртуються? Вам тепер є що й порівнювати, бо раніше жили з дітьми у західній провінції Сальта при Тихому океані, а нині у східній провінції Місьйонес при Атлантичному. А ще: як аргентинці сприймають українців?
– З мовою – не без проблем. Запам’яталася фраза однієї жінки (з нашої хвилі еміграції), яку я прочитала в інтернеті: «Діти наші вже говорять іспанською, а ми, старші, схоже, ніколи не зможем розібратися з їхніми дієсловами».
Коли діти жили в Буенос-Айресі, українська «Просвіта» була на високому рівні. Проводились курси іспанської та української мови, організовувались різні гуртки... В цьому ж приміщенні (досить об’ємному і пристойному) випускалась згадувана вами газета українською та іспанською мовами.
В Сальті українців було всього кілька сімей, тож відзначали разом лише свята й підтримували між собою добрі стосунки.
Наше районне містечко Обера вважається столицею емігрантів. Є тут великий парк, де стоять будинки, які належать «Товариствам» тієї чи іншої нації. Тут вони можуть зустрітися, обговорити внутрішні проблеми, звернутися за допомогою чи порадою.
Восени в Обері проводиться «Свято емігрантів». У вересні сюди з’їжджаються туристи з усіх куточків Аргентини та інших країн. Свято не стихає протягом тижня. Звучить музика. Містом проходять колони людей різних націй у святковому національному одязі. В концертних залах йде розважальна програма. Проводять конкурс краси та інше.
Для аргентинців немає різниці, хто ти за національністю. Тут більше цікавляться людськими якостями, ніж звідки ти родом. В будь-якому разі наша сім’я не відчула ніякої дискримінації, незважаючи на те, що ми не приймали аргентинського підданства. До емігрантів ставлятся лояльно. Немає таких законів як, наприклад, у Канаді, де роботодавець не має права взяти на роботу емігранта, коли на це місце претендує канадець. Багато українців працюють тут лікарями, в державних установах, чи відкривають свої кіоски.
– Іще рядки Ваших віршів: «Усе життя – із клякс та помилок. Чи, може, перепишемо спочатку?» Невже таки із клякс? І взагалі – було справді бажання колись починати спочатку? Які із клякс хотілось би витерти уявною гумкою?
– «Невже таки із клякс?» Звичайно ж – це гіперболізація. Бо якби «таки із клякс» – не було б ні цього вірша, ні запитання. А помилки... В кого їх немає (у когось більше, у когось менше)... І якщо хтось один і зітре гумкою оті «ляпки» у своєму деннику буття – у світі мало що зміниться.
Тож доцільніше вірш «Така у нас, о Господи, печаль», залишити таким як є – у множинному варіанті. «А нам би перекреслить кілька слів Та щось перенести на аркуш чистий»...
– Що читаєте нині? Ви ж, певне, бодай якусь невеличку бібліотеку взяли з собою в трудну дорогу за океан… А в тамтешні бібліотеки-книгарні заглядаєте?
– Маємо власну бібліотеку. Це книги, які я свого часу пересилала дітям поштою в Аргентину, та ті, які взяла при переїзді: біля семисот примірників фахової літератури для дочки (вона за освітою – інженер лісу) і близько чотирьохсот – художньої (від класиків до сучасних творів).
Та й друзі, колеги по перу, спасибі їм, не забувають. Нещодавно отримала з Вінниці книгу Мирослава Дочинця «Вічник». Трохи раніше – «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.
Часом перечитую вже прочитані книги. Сьогодні на моєму столі: денники Петра Сороки та Крістіана Бобена, Володимира Бровченка «Повернення Богородиці». А ще перша поетична збірка Наталки Гузнак «Собі та іншим вибачай».
До тутешніх бібліотек не заглядаю.
– «Флейта – ім’я жіноче» (Володимир Базилевський), «Земне тепло» (Валентина Левочко), «Материк Тамари Журби» (Володимир Панченко), «Біль життя» (Наталя Ткаченко), «Барометр душі» (Антоніна Корінь) – це лиш дещиця назв рецензій на Вашу творчість, які з’являлись у пресі на межі століть. З ким в Україні (і поза Україною) нині підтримуєте стосунки? Сьогодні, завдяки Internet’у, світ став тісніший, доступніший. Знаю, що електронно Ви листувались із Сергієм Ткаченком (США), з Петром Сорокою й Ларисою Масенко; що в тривалих дружніх стосунках Ви перебували з Оленою Бондаренко, поетесою з Луганщини, рухівкою, народним депутатом Верховної Ради України кількох скликань, якій Ви присвятили не один вірш…
– Таке спілкування було можливим в той час, коли наша сім’я жила в Сальті і ми мали кращий доступ до Інтернету.
В Місьйонесі зі встановленням Інтернету поки що маємо проблеми. Тож майже всі зв’язки втрачені.
– Нелегко українцям далась державна незалежність в кінці ХХ століття. Багато й Ви робили для донесення істини селянам-інтелігентам, зокрема збираючи свідчення жителів Іванівки про Голодомор, гуртуючи людей у «Просвіті»… Зараз стежите за подіями в Україні? Які для цього маєте можливості?
– Про подіїї в Україні дізнаємось з телепередач. Інколи дочка, коли буває в місті, навідується в сівер (так тут називають приватний заклад електронного зв’язку, де за певну плату можна користуватись інтернетом). Сумні новини...
– Тамаро Гнатівно, вибачте, поставлю незвичне питання: сьогодні мусимо багато говорити-думати про Донбас, де триває війна Росії з Україною; Ви в 50-их роках були завербовані в ті краї, але, здається, ніде ніколи про це не згадували – не хочете поділитись сьогодні спогадами про трагічний український Техас?
– Не впевнена, що зможу сказати щось суттєве про цей край. На Донбас, по оргнабору, я поїхала, коли мені було 18. Тож моє недосвідчене око могло б і не запримітити якихось архіважливих детелей, якісь відмінності. Працювала я там «транспортною робочою», доставляючи будматеріал на відповідні об’єкти містечка Черкаське, що неподалік від Слов’яносербська, яке тоді розбудовувалося. Мова і побут корінного населення мали українське коріння і ми, ті що прибули з Криворіжжя, Хмельниччини, Вінничини та інших областей України, легко вписувались в їхню атмосферу буття.
Господарі, в яких ми (четверо дівчат) квартирували, запам’ятались, як люди прості і доброзичливі, а ще тим, що свого трирічного онука жартома називали «громадянином», бо йому не вдавалось правильно вимовляти це слово.
Крім місцевих мешканців цього краю була ще одна категорія людей – це робітники заводів та шахт, що з’їжджалися з інших міст на заробітки. Був у них, в основному, свій (зросійщений) говір.
Та все ж... За два роки перебування в цих краях я ні від кого не почула отих, вже потертих від частого вживання, слів – «хохли» чи «бандерівці». Ніякої внутрішньої напруги не відчувалось.
І, навряд, чи хтось уявляв собі, що мине небагато часу і на цій землі загуркочуть російські танки... А їм навздогін, та ж таки Росія, пошле своїх солдат-«миротворців». Захищати український народ... Від кого?..
Як писав поет Микола Глущенко:
«А правда, все-таки, проста.
Про неї тільки складно брешуть».
Війна...
– Попереднє питання спробую розширити: у Вашому віці пишуть спогади – чимось потішите шанувальників Вашої творчості? От, пригадую, в одному з Ваших інтерв’ю Ви згадуєте листування з Миколою Глущенком. Не знаменитим художником, а поетом, родом з Долинщини, автором слів дуже відомої у 70-их роках, хітової пісні композитора Едуарда Ханка, яку виконувала солістка славнозвісної «Смерічки» Надія Пащенко – пісня називалась «Коло твого двору три тополі». Це ж цікаво. Я вже не кажу про брата Василя, чудового українського новеліста, про якого Ви могли б повість створити. А скільки інших пригод життєвих пережили! Отож: пишете спогади?
– З автором популярної пісні «Коло твого двору» та низки інших пісень і світлої, ніжної поезії, що в основі своїй мали синівську любов до рідної землі я, на жаль, не була знайома (стояла ще осторонь творчих особистостей, не друкувалась).
У близьких стосунках з ним був мій брат Василь, який тоді писав вірші. Він приносив мені, друковані на друкарській машинці, поезії Миколи, від яких ми обоє були в захваті.
«Кую свою пісню
Моїй Україні»...
Які високі, які болючі слова!..
Листа від Миколи Глущенка я отримала в Іванівці, в якому він писав, що збирається в Долинську і заїде до Василя. Та, схоже, що зустріч не відбулася (в той час тяжко захворіла братова дружина)...
Брат Василь мав багатогранний талант (писав вірші, малював, ліпив...). Та всі ті ранні захоплення поступово відходили в тінь, залишивши одну скульптуру (бюст Тараса Шевченка) та на стіні кілька прекрасних картин. Після закінчення школи, пішов працювати на завод «Криворіжсталь» оператором сортопрокатного цеху. А дома, за робочим столом, на нього чекала проза. Але брат відчув, що в роботі над словом йому чогось не вистачає.
Пригадались слова, сказані колись фізиком Миколою Герасимовичем: «Василь, в тебе на голові густо, а в голові – пусто». Невже?.. І, маючи чіпку пам’ять та непереборне бажання оволодіти Словом – обклався шкільними підручниками...
Закінчивши Одеський університет, пішов працювати вчителем мови та літератури і якось в Кривому Розі зустрівся з учителем фізики, Миколою Герасимовичем. «Ну де ж ти, Василю, працюєш – на заводі?» – «Я тепер в Долинській живу, на Кіровоградщині. Працював директором школи. Зараз – кореспондент районної газети». – «Як?» – підняв здивовано брови Микола Герасимович. – «Успішно закінчив Одеський університет...» – «?..»
Чи пишу спогади... Писати спогади – прерогатива справжніх, велеких митців. Їм є що сказати. Я ж лиш одна з тих, що залюблені в Слово.
– Шанувальникам Вашої творчості скажу, що видавництва готують до друку не одну книгу Тамари Журби для найменшеньких читачів (цей процес, на жаль, затягнувся, але сподіватимемось). А лірика філософська, інтимна, громадянська? Новий рукопис, аргентинський...
– Підготовлений рукопис віршів для дорослих «Недописаний сюжет» лежить у шухляді. Вірші для дітей «Абетка» та «У чаклунському лісі» – у видавництві. Доля їх ще не визначена.
– Перекажіть свої побажання землякам (іванівцям, кропивничанам, українцям), друзям-письменникам, зокрема й тим, хто йде в літературу. «Іще не все сказали про любов…»
– Найперше хочу привітати всіх земляків, побажати здоров’я, благополуччя, а головне – мирного неба над Україною! Друзям-письменникам снаги і витримки в цей непростий для всіх час. Нових талановитих книг!
А тим, хто йде в літературу – знайти свою стежину серед тисяч інших. Йти не зупиняючись (хоч це і не легко) і магією Слова підтримувати в людських душах вогник любові: до свого ближнього, до рідного краю, до нашої стражденної, але прекрасної української землі. Бо, як писав геніальний Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».
Запитував Василь Бондар,
м.Кропивницький (Україна) – селище Сан Мартін провінції Місьйонес (Аргентина)