Ковалівський парк починав своє життя кількома десятками кволеньких акаційок, висаджених навпроти зведеного у 50-ті роки позаминулого століття так званого палацу на випадок відвідин військових поселень російськими монархами.
Коли вибирали місце для військового містечка, то кошторисно найвигіднішим виявився старий цвинтар на землі тодішнього міського голови купця Ковальова, який і придбало військове відомство. Для нового кладовища призначили місце біля витоку річечки Мотузянки. Отож, не переймаючись етичними, релігійними та містичними засторогами, старі поховання обсадили по периметру крім акацій ще й тополями, по ходу засіявши минуле травою забуття. Між деревами проклали алеї, поставили лавочки – і ось вам готовий бульвар – гуляйте, обивателі. У північній частині ділянка, засаджена густіше і ширше, згодом прибрала паркового вигляду. Ближче до палацу, посередині посадок влаштували кінний плац для навчання курсантів новоствореного юнкерського училища. Сюди повалила спрагла за видовищами публіка. Приносила з собою харчі і, спостерігаючи за вправами хвацьких парубків в імпозантній формі, організовувала щось на зразок пікніків. Тут можна було й нареготатися досхочу, коли молоді люди, котрі ще не опанували мистецтвом управляти кіньми, кумедно вилітали із сідел. Словом, глядачі із задоволенням дивилися безплатний цирк.
Особливо симпатизували майбутнім офіцерам та прагнули познайомитися з ними панянки на порі. Адже не секрет, що сьогоднішній вершник-невдаха завтра, дивись, і в генерали виб’ється! Гімназисти обох статей також облюбували той п’ятачок, оскільки їм дозволялося гуляти у вільний від занять час тільки в парку, а не тинятися вулицями, – за ними невпинно наглядали гімназійні цербери.
Підприємливі городяни зразу ж уяснили, що з того можна мати непоганий зиск. Обладнали уподобану територію кіосками, павільйонами, ятками, завезли товар. Найвпевненіше серед них почувався Гершко Аксенфельд (родич більшовика Зінов’єва-Радомисльського-Апфельбаума), котрий торгував ситром, печивом, цукерками, бубликами, халвою, молоком та морозивом і «прекрасной старой Смирновской водкой с надлежащей для нее закуской», ностальгійно згадував пізніше колишній слухач ЄКУ П.Басен-Шпілер.
А що вже казати про дні прибуття сюди із столиці високих сановних гостей? Бравурно з музикою, салютами, феєрверками, багатими подарунками на Ковалівському плацу вітали, наприклад, 1888 року «височайшу» появу царської родини на чолі з Олександром ІІІ. Дещо менших почестей удостоювався великий князь Костянтин Костянтинович, котрий у ранзі головного начальника і генерал-інспектора воєнно-навчальних закладів, часто з’являвся у Єлисаветграді. Зокрема, у 1905 році, вручаючи ЄКУ училищний штандарт. Зафіксовано документами, що Костянтин Романов навідувався і в 1910 році.
А ще – приїзди сановників поза протоколом. Так само навшпиньки марширували служиві 1911 року перед військовим міністром Сухомлиновим. Коли ж з Петербурга не приїжджав ніхто, єлисаветградці самі придумували приводи для урочистостей. Так було при сходженні Миколи ІІ на трон. І добре, що в Ковалівському парку при дармових роздачах солдатської каші з польових кухонь та горілки не повторилася московська трагедія, що трапилася того ж дня на Ходинці. У 1909 році помпезно святкували 200-річчя перемоги під Полтавою, у 1912-му – битву на Бородінському полі, хоча вона й не була переможною. Є навіть припущення, що перший єлисаветградський футбольний матч між учнями реального і комерційного училищ відбувся саме тут.
Декому здається, ніби таке легке й веселе паркове повсякдення супроводжувало містян впродовж усього так званого золотого віку Єлисаветграда. Олександр Пашутін в «Історичному нарисі» спростовує подібні висновки. Уся його майже тридцятилітня каденція тривала у постійній судовій тяганині за верховенство над ласим шматком землі в престижній частині міста, яким був парк. Пашутін протестував проти того, що Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище облаштувало там тир та проти інших заходів військових. Неподалік парку взимку заливався ковзанку. Ось так місто намагалося створити центр розваг для своїх мешканців.
Однак, недовго музика грала. Уже в 1918 році після нападу анархістки Марії Нікіфорової на вкрай занедбаному плацу поховано 16 загиблих захисників міста. Колишній Кавалерійський бульвар через рік після григор’євського виступу вже вірнопіддано називають «Красной площадью», як однойменну площу в Москві. А ще за аналогією з Марсовим полем, що у Петрограді, більшовики й тут ховають жертв білого терору – генерал-кокаїніст Слащов 18 листопада 1919 повісив у парку «петлюрівця-бандита-комуніста» Андрія Стратієнка і з ним ще 11 інших людей, з яких дев’ятеро мають українські прізвища. Досить дивно звучить політичний портрет страченого, чи не так?
Невдовзі (з 1920 до 1933) замість царських юнкерів на плацу вже вправлялися з кіньми, шаблями й гвинтівками курсанти кавалерійської школи імені Будьонного. Тут же вони проводили різноманітні спортивні змагання, залучаючи до участі всіх бажаючих. Відновив роботу циклодром з прокатом велосипедів. І знову, як і раніше, юрби молодих «вовчиць» з-під крислатих тіней посадок виглядали собі підходящу жертву для забезпечення подальшого життя – червоних командирів радянський уряд, як і царизм, утримував на вищому від загальнодержавного рівні.
Від вулиці Леніна повз парк вгору під залізничною аркою на Миколаївку пробігла нова трамвайна гілка, що, ясна річ, збільшило притік відвідувачів. Встановлення в 1925 році бронзового пам’ятника Леніну за радянськими мірками теж мало підняти статус цієї рекреаційної зони. Влітку 1933 споруджено платну парашутну вежу 25-30 м висотою. Німецькі окупанти звідти робили панорамні фотознімки околиць. Згаданий вже емігрант П.Басен-Шпілер, відвідавши місто навесні 1942 року, писав: «Что я там увидел – трудно себе представить. Как город, так и училище находились в состоянии полного упадка и частичного разрушения. Облезлые, долгое время не ремонтировавшиеся здания, производили жалкое впечатление. Прекрасный тенистый сад училища был уничтожен. На учебном плацу был разведен «парк отдыха пионеров» – полувысохшее, чахлое и полное мусора подобие сада».
Коли війна відкотилася, післявоєнний парк увібрав усі кращі й гірші риси попередніх періодів. Наприклад, восени 1954 року на території Ковалівського парку (тоді він називався імені Леніна) взялися за будівництво обласної філармонії, яке й завершили в січні 1956-го. Звісно, таке сусідство покращило стан затребуваності й самого парку. Найбільший завод міста «Червона зірка» доклав чимало зусиль для виготовлення й утримання багатьох атракціонів: гойдалки, каруселі, невеличке оглядове колесо, шахово-шашковий павільйон. Удень в останньому товклися пенсіонери, граючи на інтерес у шахи, а потім дружно йшли відмивати виручку в найближчій парковій забігайлівці. Увечері ж парубота у павільйоні зводила рахунки, що виникли в окремих індивідів на любовній ниві. Збудовано також літній кінотеатр, де показували кіножурнали та художні фільми, читали вірші місцеві поети, співали й танцювали колективи художньої самодіяльності з різних підприємств та організацій.
У парку на виставках, крім культурних, широко демонструвалися здобутки різних галузей. Навіть городництво, садівництво і квітникарство державних і, особливо, приватних господарств найповніше представлялося на осінніх профільних показах. Коли у 1959 році була пущена в дію Кременчуцька ГЕС, в парку створили макет грандіозної споруди. У великому басейні відтворили греблю і будівлю самої станції, де, розповідають очевидці, і турбіни крутилися, і міні-генератори давали струм для іграшкової електромережі. Особливо приваблювала ілюмінація макету у вечірній час. У басейні плавали величенькі коропи, а публіка кидала їм корм і на згадку дрібні монети. Дітлахи, які мешкали неподалік, час від часу робили піратські набіги та вибирали з дна неабиякі скарби.
Однак серцем довкілля і центром уваги міліції завжди залишався огороджений платний і досить просторий танцювальний майданчик. Ось куди линули всі устремління міської молоді! Спочатку об’єкт обслуговували духовий або естрадний оркестри. А потім прийшла повна уніфікація, коли звуковий ряд заполонила популярна музика у записах з гучномовців. Увесь юний бомонд міста й околиць увечері шліфував центральну вулицю Леніна, щоб зрештою, зачепившись за той майданчик, вирішити найтрепетніші молодіжні питання. Сходилися в центр групами, збитими за територіальним принципом, а тому особливо міцними. То тут, то там інколи лунало: «Пацани! Балашівських б’ють!», «Кущовка погнала городських!» або інші бойові кличі. До бійки доходило на задвірках парку, але будь-яка веремія завжди закручувалася біля танцмайданчика.
Апофеозом подібних розбірок став виступ приїжджого збурювача спокою – групи «Арія» влітку 1988-го на стадіоні «Зірка». Майстри музметалу розігріли публіку так, що фанати жанру в екстазі вибігли на футбольне поле поближче до кумирів рвати їх на сувеніри. Міліція недавно введеними гумовими кийками-демократизаторами взялася вгомоняти найактивніших. Концерт достроково закінчився, а конфлікт продовжився за межами стадіону з перевертанням автобусів і тролейбусів, хоча інші кажуть, ніби обійшлося лише одним міліцейським бобиком. Задіяні у заспокоєнні стадіонної колотнечі десантники викликали ще більший гнів зневажених і обдурених меломанів – ті кинулися до військової частини зводити рахунки. Ось там у парку й вирішилася доля генеральної битви за велике мистецтво на користь голубих беретів. Їм бійка пішла в залік практичних занять з фізпідготовки.
Згадане тут – то лише невелика частка від усього пов’язаного з головним «Діснейлендом» міста Єлисаветграда-Зінов’ївська-Кіровограда-Кропивницького. Отож, не дивуймося, що навіть давно вирізаний на корі паркового дерева напис «Кіса+Ося» має свій сенс і таїть багато загадок, які нам уже ніколи не розгадати. А раптом й тут колись побували знамениті товариші Вороб’янинов і Бендер. Або, хоча б, Ільф та Петров…
Леонід Багацький