«Ти навчиш мене бути українцем?»

Я заплуталась в часі. Спочатку був календар. Я чекала жіночого свята, щоб поїхати до дітей. Не судилось. Раптом стала рахувати дні війни. Не тижня, не місяця, а війни. Блиснуло сонечко і хтось із знайомих нагадав про Великдень. І я вперше за весь цей час виревілась. Не плакала, не голосила – ревіла. З болем. Тугою. Скільки людських трагедій пройшло крізь мене за цей час?!

У першу ніч чергування люди їхали не зупиняючись. Їм ще байдуже було, де переночувати. Просили тільки теплої води і щось перекусити. Чоловік в гумових тапочках на босу ногу добу вибирався по морозі із околиць Києва. Його слід було вдягти. На другий день приїхали міцні чоловіки з дамами та песиками на дорогих авто і вимагали поселити їх у комфортні умови з інтернетом та безкоштовно.

А потім прихали діти із сиротинця. Їх прийняв жіночий монастир в Язлівцях. Увечері прийшов отець Пантелеймон і запропонував місце в чоловічому монастирі отців Василиян. Люди їхали без перестанку, одні казали, що нарешті відпочинуть, інші тішились, що завдяки війні, побачать Європу на халяву. До мене за допомогою прийшла старенька жінка: «Я не бомж, – повторювала вона. – Я все життя працювала, щоб заробити на квартиру. В грудні купила… Однокімнатну, в новобудові в центрі Харкова. Її вже нема…» Загарчала сирена і ми зійшли в підвал старого костелу. Людей небагато, але кожен розповідав про своє.

Моя сусідка по лавці раптом підняла голову від телефону і голосно промовила: «Мені вперше не соромно за нашого президента!!» Хтось промовчав, а хтось почав говорити про перспективи цієї війни. Поки повернулась на роботу, сільські старости привезли свіжий домашній хліб і вареники залиті смальцем. Це для біженців. А вночі знову стукали в двері. Молода жінка в подертій куртці, під якою нейлоновий халат і голі ноги. Якісь дивні капці. Вся в засохлій крові, за руку з хлопчиком та мамою. Розповіла, що втікає з Луганська. У 2012 році вона вийшла заміж за найдобрішого хлопця в селі. Під Новий рік 2014 народила йому сина. Та з приходом москалів її чоловік пішов у військове формування ЛНР. За кілька місяців зайшов у хату і приставив їй до серця автомат. «Я тебя не убью только потому, что кормиш грудью!» Вона справді в той час годувала малюка. Та тільки чоловік вийшов, схопила дитину і втекла до мами за кілька десятків кілометрів від дому. А три дні тому, до них в дім вірвались троє озброєних рашистів. І серед них її чоловік. Він зґвалтував її на очах у сина і матері і поділився з друзями. Коли ті скоти понапивались, вони з мамою і хлопчиком у чому були вибрались з хати. Добрались до траси і випадково наткнулись на українських солдат. Котрийсь із них спрямував її до нашого гумкоридору і порадив добиратися в Бучач.

А зранку біля нашого військомату знову черга із добровольців. Жінки напекли печива на фронт. У волонтерському центрі шукають бронежилети і медикаменти. З блокпоста привезли молодого чоловіка. Зовсім сивого, з руками, що тряслись і спутаною мовою. Дали йому заспокійливе. Трохи відійшов, а тоді схлипуючи розповів, що щойно вивіз із Маріуполя дружину з трьома дітьми до друзів. Вже повертався за мамою (вона лежача після інсульту), коли побачив відео на якому танк в‘їхав в його дім і гусеницями переїхав його маму.

А до мене на вайбер прийшло повідомлення від моєї колишньої учениці. Вона вже давно з родиною проживає у Польщі. «Сьогодні мій шестирічний син гуляв у дитячому садку, коли до нього підійшов друг – поляк і запитав: «Ти навчиш мене бути УКРАЇНЦЕМ ?»

Йшов 17 день війни…

Олена Сурм’як


Надрукувати   E-mail