Гаврило Якович Близнін, 185-річчя якого припадає на кінець жовтня, науковець, піонер у справі становлення та розвитку сільськогосподарської служби на Півдні України, завідувач Єлисаветградською земською метеорологічною станцією, вчитель природничої історії та хімії Єлисаветградського земського реального училища.
Гаврило Якович – визначна постать серед педагогів свого часу, взірцевий природознавець, котрий за покликом душі своєрідно та творчо викладав природничі дисципліни, гармонійно поєднуючи свою педагогічну діяльність з науковою роботою державного значення.
Гаврило Якович Близнін народився 22 вересня 1838 року в Санкт-Петербурзі, в сім’ї генерала. Мати походила зі знатного дворянського роду, мала маєток поблизу села Аджамка, що на Кіровоградщині. Невдовзі після його народження, батька було переведено в Миколаїв, куди сім'ї довелось переїжджати взимку. Застуда під час переїзду давалася йому взнаки протягом усього життя. З восьми років малий Гаврилко навчався в Миколаївському пансіоні для хлопчиків, а з одинадцяти – у найкращому пансіоні Одеси. 1852 року він був зарахований до четвертого класу Рішельєвської гімназії, період навчання в якій залишив у пам'яті гарні спогади. Навчання давалося дуже легко, але закінчував гімназію з деякими труднощами, пов’язаними зі здоров'ям: застуда й проблеми з зором змусили його після переходу в сьомий клас призупинити навчання та поїхати до батьків, які на той час уже переїхали до маєтку матері.
Підлікувавшись, він самостійно підготувався до вступних екзаменів у Рішельєвський ліцей та, склавши їх, був зарахований студентом на камеральне відділення. Успішно його закінчивши, разом зі своїм другом В. А. Нікоровичем, Гаврило Близнін відправився в Париж, де відвідував лекції кращих професорів того часу й самостійно працював у приватній хімічній лабораторії.
Повернувшись в Одесу, Близнін через деякий час відкрив лабораторію, в якій досліджував лиманну сіль. Пізніше, скориставшись пропозицією свого вищезгаданого друга, у його маєтку поблизу Умані, займався облаштуванням олієнь та різних фабрик. Маючи слабкі легені, довго працювати тут не зміг і знову переїхав до Одеси. У 1870 році його було запрошено у щойно відкрите в Єлисаветграді земське реальне училище на посаду помічника директора та викладача природничих наук і хімії.
Саме в Єлисаветграді Гаврило Якович Близнін розкрив себе як високопрофесійний педагог, справжній природознавець і викладач природничих дисциплін. Прийнявши пропозицію від правління училища, перед ним постало зовсім нове поле діяльності – викладання, до якого він підійшов з великою відповідальністю та обдуманою творчістю, тісно переплівши свої наукові знання і життєвий досвід, отриманий від своїх викладачів під час навчання в гімназії, ліцеї, а також в Парижі.
Спеціальним і основним предметом викладання Гаврила Яковича завжди була природнича історія та хімія. Суворий систематик у складанні плану викладання свого предмету, на уроках він завжди тримався методу ‒ живої діяльної бесіди, жодного разу не викладав предмет з кафедри у мертвій тиші класу. Натомість його заняття тривали в галасливій бесіді вчителя зі своїми учнями: питання та відповіді безперервно сипались одне за одним. У процесі такого двостороннього зв’язку, неодмінно виникали суперечки, адже цей своєрідний спосіб викладання пробуджував в учнів величезну цікавість до навколишнього світу, спонукав їх до власних спостережень, самостійних, хоч і не завжди правильних, висновків. Відданий своїй справі педагог, завжди до кінця вислуховував своїх опонентів, а потім, обережно, з педагогічним тактом, підводив до правильного науково обґрунтованого висновку.
Головним принципом, яким керувався у своєму викладанні наполегливий педагог був принцип наочності. Він завжди приходив на урок чи то з коробкою мінералів, чи зі скелетом тварини, чи з величезним оберемком щойно зірваних квітів. Звісно ж, це вимагало використання активних форм роботи учнів на уроці, здійснення ними самостійних практичних дій з експонатами, що створювало чималий шум у школі й змушувало директора чи інспектора прямувати туди, але дізнавшись, що іде урок ботаніки, природничої історії чи інший, спокійно повертались назад. Та по-іншому не можна було: кожен з учнів повинен був підійти до вчительського столу подивитися в мікроскоп, розібрати квітку рослини, розрізати той чи інший плід і та інше. Викладаючи ботаніку, Гаврило Якович не наполягав на гербаризації та засушуванні рослин, справедливо вважаючи, що засушені і спресовані рослини, як мертві, мало допоможуть зрозуміти її природу.
Він дуже добре знав кожен свій предмет, майже ніколи не використовував
підручника, адже вважав, що такого немає. Неодноразово отримуючи пропозиції написати свій власний підручник, завжди відхиляв їх, бо вважав ‒ живе слово, активну роботу викладача не можна вкласти в мертву букву друкованої книги.
Спілкування учнів зі своїм учителем не обмежувалось лише класними заняттями: до нього сміливо зверталися учні й після уроків чи вдома. Розвиваючи в учнів пізнавальну активність, він обов’язково схвалював їособисті спостереження, збір унікальних, на їхній погляд, зразків різноманітних предметів природи (соснова шишка величезних розмірів, соняшник, морська мушля, шматок скам'янілого дерева, стародавні монети й т. ін.), котрі неодмінно ставали експонатами у багатій колекції природничо-історичного кабінету училища, що містила також предмети, зібрані в тропічних країнах, наприклад, колекцію водоростей з Саргасового моря.
Окрім того, вже з ранньої весни зразкового вчителя в оточенні найдопитливіших учнів можна було бачити в районі Озерної балки, на шляху до поля чи лісу, де він збирав рослини, жуків, кристали польового шпату, кварцу, слюди і в той же час пояснював їх походження, склад, називав їх латинські назви, словом викладав природничі дисципліни у живому та органічному зв’язку теорії з наочністю.
У будь-яку погоду він щодня ходив до залізничного мосту через Інгул і по його опорах визначав коливання рівня води в річці. Завідуючи метеорологічною станцією при училищі, Гаврило Якович Близнін дуже часто здійснював туди екскурсії з учнями. Вивчаючи новий навчальний матеріал щодо явищ та особливостей погоди, закріплення його обов’язково проводив у вигляді дослідів на станції. Учні з цікавістю самостійно вимірювали силу та напрямок вітру, атмосферний тиск, хмарність, температуру та вологість повітря тощо.
Хоч і рідко, але траплялося так, що з принесених ним колекцій мінералів зникало кілька камінців. Вчитель не вдавався до брутального викриття крадія, але проводив роз’яснювальну роботу, даючи зрозуміти класу, що такі вчинки принижують гідність учнів.
Екологічне виховання здійснював на основі розповідей про власне турботливе ставлення до тварин, давав поради як піклуватися про звірів та птахів дикої природи, разом з учнями підгодовував їх взимку, розповідав про свята деревонасадження й разом з учнями висаджував їх.
Свою педагогічну діяльність Гаврило Якович Близнін поєднував з науковою роботою в галузі метеорологічних досліджень. Велику частину своїх сил та інтересів зосереджував на метеостанції, яка була заснована у 1874 році його колегою, викладачем математики та фізики Р. В. Пржишиховським. Вони керували нею разом, але після того, як останнього було запідозрено в зв’язках із революційним рухом і він залишив училище, завідуючим метеостанцією призначили Гаврила Яковича Близніна.
Спочатку спостереження на метеостанції обмежувались лише записами показників барометра та термометра. Та завдяки наполегливості Гаврила Яковича, у 1875 році на станції вже були: метеобудка, влаштована за переліком Вільда, психрометр (від дав.-гр. ψυχρός ‒ холодний) або гігро́метр – психрометри́чний прилад для вимірювання температури та вологості повітря), термометри, флюгер, опадоміри та прилад для вимірювання кількості вологи, що випаровується.
У 1877 році, за місцевими барометричними спостереженнями та спостереженнями Миколаївської обсерваторії, була визначена висота чашки барометра станції над рівнем Чорного моря, що становила приблизно 126 метрів. З цього часу, Гаврило Якович почав турбуватися про розширення метеорологічної мережі та підключати до метеорологічних спостережень сільську інтелігенцію. Згодом увесь прилеглий до Єлисаветграда район покрився густою метеорологічною сіткою, котра потім злилася з метеорологічною сіткою півдня.
Зосереджуючи свої інтереси на питаннях використання даних метеорологічних спостережень у сільському господарстві краю, він узагальнив результати перших тринадцяти років існування Єлисаветградської метеорологічної станції (1874-1887 роки), які оприлюднив у статті ‒ «Кліматичні дані Єлисаветграда та його повіту», яка вийшла у 1888 році. Аналізуючи дане зведення, він дійшов висновку, що лише спостереження за опадами без вивчення способів їх розподілу в ґрунті, не можуть дати сільському господарству належних вказівок. Тому з 1887 року почав здійснювати постійні спостереження над зміною вологості ґрунту.
Близнін винайшов і отримав патент на так званий ‒ ґрунтовий бур системи Близніна. Його статті з питань сільськогосподарської метеорології, вологості ґрунту в різних екосистемах та іншої тематики друкувалися в популярних та інших спеціальних виданнях. За плідну наукову діяльність його нагороджено двома золотими та срібною медалями, почесними відзнаками. За життя він мав звання заслуженого викладача.
Помер Гаврило Якович Близнін раптово, перебуваючи з дружиною на відпочинку у мальовничому селі Дахнівці на Черкащині, 21 липня 1901 року. Поховали його на Ковалівському цвинтарі поблизу Покровської церкви,парафіянином якої він був.