Фільм "Люксембург, Люксембург" режисера Антоніо Лукіча, що вийшов у прокат 13 квітня, показав другий найкращий старт серед українських проєктів за період з початку повномасштабного вторгнення. Також комедійна драма стала лідером за результатами кінопрокатного вікенду.
…Пам’ятаєте, як у дитинстві старші нас лякали: «Не смійтеся, бо будете плакати»? І якщо тоді я злилася, бо вважала це програмуванням на негатив, коли мозок починає зв’язувати радість із обов’язковою розплатою, то для фільму «Люксембург, Люксембург» ця фраза органічна й навіть екзистенційна.
Бо якщо протягом усього фільму зал гучно сміється, то у фіналі переживає разом із героєм глибоку драму. Усі вже в сльозах виходять із кінотеатру з порожньою коробкою з-під попкорну, одночасно дивуючись, як взагалі можна було їсти попкорн, коли на екрані ТАКА історія. Історія про травмоване покоління жителів провінційних містечок, для яких місто Люксембург – світла мрія, столиця розкоші й достатку. «Услиш це: там нема рАзбитих кАрит!» – каже головний герой.
І тут розумієш, що є режисери для блокбастерів, а є – для шедеврів. Так, я знаю, що для когось і «Людина-павук» шедевр. Але зараз про справжнє кіно, те, що покликане не тільки касу зібрати, а й, розказавши елементарну побутову історію, перевертає з ніг на голову уявлення про життя. У таких фільмах головним героєм стає не людина із суперздібностями, а звичайний маршрутник, чия історія поруч із комедією, виявиться такою багатою на драматизм, що жодному драматургу не снилося.
У комедіях Антоніо Лукіча за кожною веселою історією відчутно великий біль. І нарешті після другого фільму стає зрозумілою природа цього болю. І також зрозуміло, що Лукіч у цьому болю хоч і оригінальний, але не самотній, бо така ж драма в багатьох українських родинах. Це – зростання без батька, який підступно кидає родину і майже не спілкується з дітьми. Ця тема фоново звучала в першому фільмі режисера «Мої думки тихі», а от у «Люксембург, Люксембург» стає головною.
Як діти в житті реагують на те, що батько йде з родини? Хтось сумлінно навчається й працює, аби довести свою самостійність, а хтось пускається берега – наркотики, кримінал. Головні герої-близнюки саме так і поділилися. Василь – служить у Нацполіції, а Коля – водій маршрутки, який приторговує травою, краде, бреше, щоб сподобатися дівчині, нищить чуже майно, хамить матері й просаджує гроші в казино.
Перший брат – реаліст, а другий – дуже любить батька, дбайливо береже всі його речі й плаче від однієї думки, що батько самотньо помирає десь на далекій Люксембуржчині. Бо в спогадах Колі батько – це супергерой, який здатен зупинити потяг однією тільки силою любові до сина. І заради зустрічі з батьком він готовий на все: навіть доглядати за чужою бабцею, якій сам же зламав руки.
Ось так звичайна побутова історія, яких тисячі, перетворюється на шедевр. Драму. Пошуки батька як пошуки чи то себе, чи то Бога. Чи, може, Бога в собі. Адже кожен із братів переживає важкі часи. І драматичні події мали б змінити героїв. Спонукати пережити трансформацію, катарсис.
Однак чи стається це? Відповідь дає сам режисер, говорячи, що вилив особистого болю у свої фільми не дає терапевтичного ефекту. Рана від розлуки з батьком не загоюється. Бо насправді динаміка героя, його внутрішній розвиток, характерний хіба що для кіно, і дуже рідко трапляється в реальності.
У житті травмована психічно дитина виростає, але травма нікуди не дівається. Бо які ще такі психологи? Я шо – не пацан? Сам рішу свої прАблєми. Ви собі уявляєте Колю на сеансі в психолога? Отож. Тому його рідна травма завжди крокує поруч. Як іще з тисячами таких же травмованих. Я ще більше була вражена, коли почула, як режисер розповідав, що зв’язок із батьком тримав тільки через футбол. Тобто, коли дивився матчі європейських клубів, тішив себе думкою, що батько теж їх дивиться. Отаке єдине єднання з батьком.
І ніби вироком звучать слова однієї з героїнь фільму: «Казав мені тато – не виходь заміж за того, хто ріс без батька. Діла не буде». На перший погляд, режисер не дає чіткої відповіді на те, чи буде з цих братів діло. Хоча насправді ми розуміємо, що все залишиться без змін. І не випадково болюча правда розкрилася у фіналі тільки для одного з братів – того, що сильніший духом. Того, хто достатньо сильний, щоб зробити хоч і не зовсім чесний, але єдино правильний вибір.
Текст присвяти батьку й щемливе фото малого режисера з батьком у фіналі – тільки поглиблює відчуття цієї драми. І ти нарешті розумієш, чому на початку фільму зазначено, що історія – на реальних подіях.
І про неприємне. Український фільм у "Порталі" має тільки один сеанс – о 14:20. Як виробникам зібрати касу, щоб хоча б відбити кошти? Я навіть не кажу про те, щоб українське кіно почало заробляти. Поки що ситуація з кіно в нас, як і з музикою до 24 лютого 2022 року. Коли всі кричали, що вона не конкурентоздатна, аж поки не грянув "грім", і одразу виявилося, що українці здатні щодня на музичний шедевр. Невже кінопрокатники чекають чергового "грому"? Невже без "грому" не спроможні захистити своє?
Ольга Кирилюк
P.S. Великою заслугою режисера стала також ідея запросити на головні ролі хлопців із гурту «Курган & Agregat». Я, чесно, не уявляю інших акторів, які змогли б так щиро передати правду жителів провінційного містечка з їхніми болями й мріями. Мені навіть трохи шкода людей, які не знають, що це за гурт. Можливо, настав час дізнатися…