Пашутін твердить, ніби в голому степу очільник краю Мельгунов 1764 року викопав ямку для першого саджанця. От, дивно, звідки імператриця, даючи наказ, знала, що треба було копнути саме тут під Єлисаветградом, а не десь на освоєній вже Полтавщині. Доглядав сад якийсь ієромонах Герасим. Цей геній «саду-городу-пасіки» вже 23 серпня наступного 1765-го рапортував про урожай «с представлением ведомости овощам, находившимся в том году, в бывшем казенном саду». Через місяць (стільки часу треба було добиратися) прапорщик Вербин доставив до північної Пальміри обоз із овочами й фруктами того чудесного ужинку. І ні слова про те, як дині й кавуни витримали те випробування славними російськими трактами з безліччю трактирів…
Ну, добре, з овочами ще так-сяк, але з фруктами явний перебір – яблуні, груші й виноградна лоза так швидко не плодоносять. Певно, хитруни закупили готовий товар у Криму та видали за свій. Мельгунов і Потьомкін були авторами подібних «дєрєвєнь». З іншого боку, сади існували тут і раніше, але тоді впрах гине імперська небилиця, ніби тільки росіянці принесли в «дике поле» справжню цивілізацію.
Утім, петербурзька кухня до тутешніх делікатесів швидко збайдужіла, бо вже при епідеміях чуми 1770-71, 1783-1784 та 1813 років в околицях саду ховали померлих від пошесті. Не ризикнули вірнопіддані так злочинно нехтувати здоров’ям помазаників Божих.
Та ще реальні страхи перед Коліївщиною, хвилі якої докочувалися до фортечних валів. Гайдамаки гуртувалися біля Лелеківки, у Злодійській балці, в межах міського саду. З’являлися навіть у самій фортеці, але, щоправда, у якості в’язнів. І ні словечка в Пашутіна, що уряд тоді через їхні набіги навіть думав зруйнувати фортецю св.Єлисавети та драпати аж за Дніпро в Кременчук. Так писала Наталка Полонська-Василенко в роботі «Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775)».
Зі знаменитим «потьомкінським» дубом у міському саду у Пашутіна теж помітні грубі накладки. Велетня спиляли десь у 1920-х і по річних кільцях визначили вік дерева у 473 роки. Прості підрахунки показують, що в часи Потьомкіна дуб вже мав за плечами 320-річний вік. Отже, задовго до «свєтлєйшєго» ховав у тіні багатьох видатних діячів, як місцевих, так і зальотних. Князь Михайло Глинський, його племінниця Олена Глинська (мати Івана Грозного), Остап Дашкович та інші Мамаєвичі – виходці з цих країв – втішалися цілющою прохолодою. Про князя Байду Вишневецького або гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Дорошенків (діда і внука), Мазепу, кошових Сірка, Гордієнка та Калнишевського вже й не кажемо – вони сходили цей край вздовж і впоперек задовго до Грицька Нечеси.
Імперці запевняють, ніби під цим дубом Потьомкін проводив штабні наради перед облогою Очакова. Але виступ у похід почався у травні, підготовка велася ще раніше. І чого б то було генералам радитись холодною і грузькою весною 1788-го далеко від зручностей під голим деревом, коли й віття ще не вкрилося листям?
Послідовники Пашутіна пішли у міфотворчості ще далі. За їх версіями, прохолоджувались під дубом разом з Потьомкіним ще Суворов та Кутузов. До фельдмаршала Рум’янцева і Омеляна Пугачова черга чомусь не дійшла. З подібними пасторалями просто біда. То знаходяться свідки, як Катерина ІІ почепила на молоду гілку того дуба коштовний перстень зі своєї руки, а наївна Маруся Никифорова аж через півтора століття його шукала. Цікаво, звичайно, але тільки не для тих, хто зачаровувався творчістю Едгара По з його «Золотим жуком». То з’являється відверто тупа історія про мародерів, котрі пограбували сусідні чумні могили, щоб сховати знайдені скарби тут же поряд в дуплі дуба-велетня. Або, варто було Пушкіну відмітитись у заїжджому дворі, як його враз пристебнули до пам’ятки природи. А от Адама Міцкевича, поета, не менш талановитого, ніж Пушкін, котрий побував у місті приблизно в той же час, не удостоїли такої честі й не дали напитися з цілющого джерела, що в оповідях сучасних краєзнавців раптом забило під дубом. І якщо джерело сьогодні неможливо знайти, то, кажуть, тільки тому, що пам’ять людська занадто коротка. Дивно трохи: «Нарзан», «Боржомі», «Миргородську», «Моршинську» люди знають здавна до сьогодні. Навіть місцеву «Кришталеву» з Новгородки не забули, а цілюща вода з міськсаду безслідно випарувалася.
Ось так потроху на Єлисаветград натягується жупел «державного центру», місто водночас стає «військовою столицею» і «резиденцією государів» для роботи і відпочинку («Я приехал к вам, чтобы у вас отдохнуть!» – якось ніби заявив Микола I). Марк Алданов на таке явище в романі «Бегство» реагував: «Я ничего не имею против самой глубокой провинции, но всё-таки смешно, что Симбирск объявил себя городом-светочем, а Елисаветград столицей мира».
Міський сад як частина міської інфраструктури пішов по руках, занепав, і став схожим на парк тільки після передачі його 1829 року до військового відомства. Його цінителем і благодійником проявив себе командир військових поселень генерал Дмитро Остен-Сакен. Та й було з чого. Кошти на розвиток йому вдалося «вибити» через височайший дозвіл з доходів міської думи плюс дармові робочі руки тисяч безмовних і безправних військових поселенців. З такими стимуляторами росту парк ожив. Нові насадження, купальня на пляжі, алеї, квітники, танцювальний зал, більярдна, оглядові ротонди з лавами... Остен-Сакен і себе не скривдив. Тут же «на природі» саду мав квартиру, відповідну рангу, де й мешкав улітку по сусідству з підлеглими чинами. Такий собі райський куточок, схожий, мов дві краплі води, на сьогоднішній в районі Лісопаркової. Ось він, без сумніву, засідав зі своїми штабістами під знаменитим дубом. Однак ніхто – сучасники Афанасій Фет, Андрій Достоєвський і пізніше сам Пашутін такого не згадали. Не написали й того, що Сакен при всіх своїх заслугах не «тягнув» на іменне дерево. Ба, навіть суворий Микола І звелів залити його піхви разом із шаблею розплавленим свинцем, оскільки Дмитро Єрофійович був хворобливо збудливий, чинячи свій скорий, часто неправий, суд. І до кінця життя безперервно відмолював ті гріхи та роздавав милостиню жебракам і убогим. Про це йдеться у роботі Д.В.Федорова «На царском пути».
Паркову естафету після чергового забуття підхоплює смалений бізнесмен – міський голова Олександр Пашутін: «В последнее время на городской сад, бывший казенный, вновь обращено внимание; при нем находится садовник, который там же живет, и сторож, разведены цветники и построена оранжерея, растения и дороги по возможности содержатся в порядке. Что касается надзора за целостью в нем растений, то таковой представляется крайне затруднительным, вследствие с одной стороны обширности сада, а с другой вследствие соседства двух деревень и городских землянок, что также весьма неблагоприятно отражается на нем. С 1-го Мая 1897 года в городском, бывшем казенном саду открыты для публики буфеты, устроенные гг. Каменичным и Тартаковским, происходят ежедневно гулянья, четыре раза в неделю и по праздникам играет военная музыка. Сад соединен с городом телефоном. В этом же году предполагается провести в городской сад электрический трамвай». Що й зробили.
На цій гілці у 1907 році через вікно трамваю застрелено відомого єлисаветградського чорносотенця Олександра Прохорова. Убивці безслідно зникли у хащі. Наступними днями у відплату тривав єврейський погром.
У так звану громадянську війну міськсад знову опустів. Дещо оживився тільки в добу НЕПу. Тоді ж позбувся своєї візитівки – майже 500-літнього дуба. Спиляли аксакала заради деревини. І, певно, не для палива, як заявляють деякі сьогоднішні дослідники, а як цінного матеріалу для виготовлення меблів. Ну, дрібне гілля й кору все-таки спалили в пічках, але основна маса пішла на художньо оброблені деталі меблів та паркет інтер’єрів новітніх буржуа – дітей «нової економічної політики». Погодьтеся, що таку масштабну аферу без потурання влади, без фінансів і технічних можливостей із залученням достатнього людського ресурсу, провернути не вдалося б. Та ще й з офіційною передачею Зінов’євському краєзнавчому музею плахи-раритету зі стовбура для експозиції. Години не минуло б, щоб доброзичливці не стукнули, куди треба, що якісь неформали плюндрують народне надбання. Тож, краєзнавці, не втрачайте надії виявити старі меблі з того заповітного дуба в Ільїновій, або в колекціях інших збирачів.
Знайти щось особливе про міський сад 30-40-их років важко. Він повторив один в один історії інших подібних культурно-соціальних об’єктів. Деякий довоєнний розвиток, а потім – пустка при окупації, коли містяни і селяни активно споживали паливний ресурс. Тоді ж і трамвайна лінія була розкрадена. Німці виношували плани створення в Кіровограді грально-розважального центру, де й міському саду теж знайшлося б застосування. Але, як знаємо, дурень думкою багатіє. Усі паркові збитки покладені на Німеччину і включені у стягнення репарацій.
Післявоєнний період дещо оживив сад, але нічого не додав до Остен-Сакенової програми: купання в Сугоклеї, прогулянки на прокатних човнах, щедрі відвідини буфетів не тільки заради ситра, морозива, але здебільшого задля спиртного, без якого і свято, не свято. Хтось згадає появу тут після війни стадіону, але ще в 1913 році Павло Рябков вказав місце циклодрому, який крім велосипедних вправ призначався ще й для гри у футбол.
Відновилися так звані масові народні гуляння. Якщо за царизму вони відбувалися на Різдво, Великдень, Спас, Трійцю, Покрову, то тепер приурочувалися до Першого травня, Дня Перемоги та інших радянських червоних дат. Та і як їх було не відзначати, якщо масив тепер так і називався – парком Перемоги. Також широко у 1954 році відзначено 300-річчя возз’єднання України з Росією. Неподалік започаткувалася щорічна обласна виставка досягнень народного господарства з галузевими і районними павільйонами. Потім ті павільйони після відмови від виставок слугували притулком митцям – скульпторам, художникам, будівельникам-реставраторам у якості майстерень.
Слід, проте, знати і про деякі ноу-хау соцдоби. Під кронами старих дерев влаштовували піонерські табори для школярів на літні канікули. Як-не-як, це краще, ніж тинятися без мети вулицями міста. А ще завод «Червона зірка» обзавівся там профілакторієм, – своєрідним будинком відпочинку з бібліотекою, ігровою кімнатою, кріслами-гойдалками в альтанках, спортивним майданчиком і безплатним харчуванням, – де робітники «ЧЗ» за рахунок профспілки без відриву від виробництва відновлювали трудовий потенціал. Словом, той же піонерський табір для дорослих. Скажемо зразу, не всім подобалися повсюдні написи: «Не палити!», «Не смітити!», «Квіти не рвати!». Тоді дядьки, заздалегідь зговорившись і отоварившись, йшли у зелені нетрі подалі від очей і вух персоналу «відновлюватися» по-своєму.
Зараз міський сад, як колись 500-літній дуб, вінчають 180-метрова телевежа і відпочинковий комплекс «Тиха гавань»..
Леонід Багацький
На світлині: те саме всохле дерево на початку 20-х років минулого століття (фото з колекції Анатолія Морозова)