І як воно починається???
Я стояв за лаштунками, чи як тут усі казали, за кулісами, і чекав кінця першої дії. Наталка Полтавка за п’ять кроків од мене уже після розмови з матір’ю та виборним, уже після згоди на шлюб з возним – скаржиться на долю:
– Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити…
Завжди на мене якось пригнічуюче діяли ці слова і падали, мов краплини ртуті, у душу… А ось зараз підуть… підуть взагалі якісь надзвичайні слова… Ось, ось… Наталка стає на коліна і зносить руки до неба:
– Боже, коли уже твоя воля єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без цього чуда я пропаду навіки.
Справді, се було би чудо, диво – вигнати любов до одного, а навернути душу до другого! Яка покірність у серці Наталчиному, яка готовність підкоритися долі… Що се? Вигадка Котляревського чи справді така риса характеру була тоді в українців?
А оркестр уже тим часом вступив, уже линуть, засновують душу чарівні звуки мелодії. Уже Наталка встала з колін, поглипує на руки диригента, чекаючи знака вступати, і мені чути приглушене покашлювання – Наталка прочищає горло. Та ці дрібниці не зачіпають уваги. Головне – ось вона починає:
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била?
Та матір не винна поки що:
Мене мати тай не била –
самі сльози ллються;
од милого людей нема,
од нелюба шлються.
Я закриваю очі і віддаюсь чарівній течії. Душа розправила крила і мелодія, мов легітне літепло, ніжно, але сильно піддуває під них і несе, несе, несе над Землею…
Прийди, милий подивися,
як я терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе
беруть мою руку.
Я лечу, а очі нишпорять по лісах, ланах, гаях підо мною – ну де він, той Петро? Невже не встигне, не урятує свою Наталку?
Спіши, мій милий, спаси мене од лютой напасти!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
О читачу мій, чительнику! Як жаль мені, що ти не відчуваєш того, що я, коли читаєш отсі слова! Я вже їх переглянув твоїми очима і спробував відсторонитися від музики, від тієї атмосфери театральної, яких – ні музики, ні атмосфери – ти не знаєш, бо не дивився тієї вистави.
І що лишилося? Слова, слова – та й більш нічого. О, прикро мені стало… Ні, ні! Треба, щоб людина з самого дитинства дивилася, слухала цю оперу, всмоктувала її, як молоко матері, бо ж пісня – се лімфа духу. Лімфа
Д У Х У…
То що ж тобі слова сі, чительнику, без тої музики, без того ніжного соковитого голосу? Що сі голі рядочки без тієї душевної настроєності, яка тебе непомітно, поступово пронизує, просякає за час першої дії? Без того співчуття до Наталки, яке накільчується, і встигає таки прорости лілейно з душі твоєї до нинішнього двадцятиліття твого, коли ти їх чи не через день чув на сценах кількох театрів, де проходив практику?
Чительнику мій, тільки тоді, коли у душі твоїй при читанні сих слів з’явиться їхня мелодія, коли залунає у ній ціла-цілісна симфонія і зазвучать усі струни чуттів твоїх – тільки тоді ти зрозумієш усе, що тоді сталося.
А сталося таке…таке…
Отже, лунає оркестр, Наталка зі сльозами на очах виливає свій біль, своє горе. Я слухаю із завмиранням серця і у мене душа розривається від співчуття, від співпереживання, від співскорботи, від співвиспівування… Я забув навіть, що мені зараз же, як тільки опуститься завіса, треба включатися в рух, у чітко розроблену переміну декорацій. Вся моя увага – на Наталці. Ось вона нахилилася, закрила руками оченята і лиця свої розпашілі… Ось завмирають останні акорди. Ось і Наталка опускає руки, згинається… Завіса опустилася. Мені з-за лаштунків це видно по зміні освітлення кону (сцени). Наталка згинається ще нижче, торкає долонею литку свою і говорить геть чужим голосом:
– АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ!
Я стріпонувся, я прочуняв! Ніби відро води холодної хлюпнули на мене! Подібні почуття будуть пережиті, мабуть, колись землянином, що першим побачить визираючого з з літаючої тарілки енельотчика.
– Алексей!!
Це кличуть мене. Я скидаю оціпеніння і автомеханічно, тобто автоматично, механічно включаюсь у роботу – хапаю прожектор на високому штативі і переношу у визначене зарані, ще на репетиціях, місце, ставлю, скеровую голову його туди, куди потрібно, нахиляюся, підправляю кабель – і так далі, і так далі…
– АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ!
П’ять слів… П’ять слів, які потрясли мій тодішній світ, які увірвалися в мою атмосферу, ноосферу неопізнаним літаючим об’єктом. Чому неопізнаним? Бо я тоді не міг знати їхньої вирішальності для мене, їхньої дороговказності для мого подальшого життя, їхнього світострусного, ноострусного характеру. Не знала й артисточка, що від цієї миті вона в моїй свідомості або й підсвідомості сотні, тисячі разі нахилятиметься, торкатиметься долонею литки своєї і говоритиме чужим німим голосом:
АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ! – АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ! – АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ! – АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ! – АХ ЧОРТ, КАК Я УДАРИЛАСЬ!
Хіба міг я тоді здогадатися, що віднині мої вуста будуть повторювати слова сі, описуючи ситуацію, в якій я їх почув? Чому, ну чому саме цих п’ять слів так зачепили мене?
Але ж, пробачте! Читальникові не ясно – чим саме вони зачепили мене? Поясню. Невідповідністю мови спектаклю мові, якою вони були сказані.
Відступ-пояснення:
Я й сам дивуюся досі, через сорок років, чому саме вони, ці слова, мене зачепили. Я, як і всі навколо, жив у атмосфері двомовності. Коли ми мешкали у Єнакієвому, я відвідував українську школу. Навесні 1948 року переїхали до Богополя. І четверту чверть п’ятого класу я мусив навчатися у російській, бо батько віддав мене туди, щоб приготувати до майбуття. Він уважав, що у всіх вишах мова навчання російська.
Думка про якусь неприродність, фальш заполонила мене. Під час другої дії я дивився на Наталку і знав, що все це гра, те, що вона говорить, то є оболонки слів, які потрібно говорити за сценарієм. А в ній живуть інші слова! Вона заповнена океаном іншої мови, а з океану української мови черпає те, що за п’єсою потрібне. Мене вразила, мов блискавка, невідповідність мов…
Я пройшов на правий бік сцени, де як мені казали, любила стояти Марія Заньковецька. І я чомусь завжди відчував її присутність на сцені… Невже і вона думала російською мовою??
Ні, все-таки «жизнь – игра, а человек – актьор», – заспокоїв я себе словами свого вірша, написаного рік тому в Одесі. Видно, оця Косенко, що грає Наталку, грає акторку, яка грає Наталку. Подвійна гра, та й усе. Але ж чому це мене так зачепило?
Серед хористів я бачу Гриця, Андрія, Кубишкіна, з якими мешкаю у кімнаті-гуртожитку нашого театру. Оскільки я приїхав за направленням, як молодий спеціаліст, то мені дали куток у тій кімнаті. Ближче я зійшовся з Грицем, хоч він і старший за мене на десять років. Але якась циганська блискітка в його крові робить його веселим, товариським, він легко сходиться з людьми. А я ж уже людина… Двадцять один маю… З гаком.
– Алексей! – гукнув мені Гриць, походжаючи повільно по сцені і підійшовши близько до лаштунків. – Падаждьош меня послє спєктакля, пайдьом вместе дамой.
– Канєшна, падажду, – шепнув я йому.
Гарний усе-таки він у вишиванці, у шароварах – справжній парубок. А Кубишкін схожий на запорожця – високий, міцний, ніс гаком.. Я знайшов очима серед гурту парубків Андрія. І цей чоловік гарний, мов писанка. Їх усіх вабить і міцно тримає т е а т р. Ну хто б міг співати у хорі, бігати у масовках по сцені, підкорятися не лише режисерові, а й усім акторам – без глибокої закоханості у чарівне дійство? І це все за нещасних 600 карбованців. Та ще й жити у занедбаному гуртожитку-кімнатці? На таке міг іти тільки фанат сцени. А вони такими і були. Фанатична любов до театру і віра, свята віра у те, що станеш «генералом». У Гриця тоді все було ще попереду – і знамените виконання ролі Стецька, і жінка, і діти, і «заслужений артист» у Миколаївському театрі. О, сцена. Я теж відчув твій поваб, твою магнетичність. О, духмяні пахощі декорацій, о, чарівне сяйво софітів, рамп і прожекторів, о, надмірно розмальовані лиця акторів, о, щемне підняття завіси! І рівна напруга горіння душі від початку до кінця спектаклю, чимось подібна до колишнього горіння електричних дуг, цілком залежного від постійної відстані між двома вугільними електродними стержнями. Ні ближче, ні далі! Тільки на такій відстані, аби трималася дуга. Отак і душа твоя горить, не згораючи, так і спектакль іде від початку до кінця…
–...І яка радість обіймає душу хориста, коли йому дадуть «роль» – сказати СЛОВО чи ФРАЗУ у спектаклі. Одразу з’являється думка, що режисер випробовує його, що це вже початок, що у наступному спектаклі він уже одержить більшу роль...
Коли ми з Грицем ішли додому, я йому переповів випадок з Косенко.
– Я не панімаю, как ета можна вот так красіва гаваріть па-украінскі, і тут же мгнавєнна ляпнуть такіє слава па-русскі…
– Ну што же здєсь удівітєльнава? – спокійно відмовив Гриць. – Вєдь тут всє гаварят па-русскі.
– Ну да, все… – засумнівався я. – А Параконьєв? Он гаваріт па-украінскі…
– Ах, да-да, єсть нєскалька такіх, – згадав Гриць. Ти уже знаєш Таранєнка, ана лєт сарака, іграєт характєрниє ролі…
– Знаю, знаю.
– Так вот у ней даже дома все гаварят па-украінскі.
– Как так? – не міг повірити я.
– Да. І муш. Он учітєль. І дєті…
– Да нєт, такоє нєвазможна! А как же в магазінє? В трамває?
– А вот паді ш ти! Ано, канєшна, нєплоха знать два-трі язика і свабодна владеть ими. Но где и с кєм можна кгаваріть на украінскам?
– Ну хатя би са мной. Я ось вільно можу розмовляти двома мовами.
– Тю, а я шо – дурніший? І я можу. Бо я вже тільки на сцені…
– А я – коли додому приїз…дяю, то з батьками говорю по-їхньому.
– А вони в тебе українці?
– Ну а хто ж. Мама ні слова по рус.. по-російському не вміє, а батько в магазині працює, то він трохи вміє. Мати його навіть кацапом називає коли…
– То-то я слишу у тєбя такой акцент. Ти вместо Г гаварішь часто украінскає Г: магазин...
****
Я побачив спереду велике гасло: «МІСЯЧНИК ВУЛИЧНОГО РУХУ», який провадиться з такого-то числа до такого... Я торкнув Гриця за лікоть і повів його очі на те гасло. Він кивнув головою, розуміюче посміхнувся: справді, офіційний місячник триває, а аварії трапляються все одно.
ДЕКАДА?? МІСЯЧНИК? Кубишкін, великий, носатий (о, яке носище!!), почувши наші з Грицем розумування щодо української мови, скептично хмикнув:
– Тю, главне –жизнь, дєло, а не язик! Какоє імєєт отшошеніє к дєлу язик?! – його селянське окання так і випирало, так і підкреслювало його «кугутську» натуру. Є, знаєте, такий тип людський, кого побачивши, кожен подумає – кугут, куркуль. І Кубишкіна часто звали кугутом. Але частіше – Пронею Прокопівною. Колись хтось із жартівників уписав проти її імені у наказі при розподілі ролей у комедії Старицького «За двома зайцями» прізвище Кубишкіна. І від того часу пішло…
Андрій щойно прийняв чергову чарчину, обов’язкову і необхідну для його організму, як мені кисень чи перо. Він завжди з нами говорив українською, хоча з жінками, над якими мав чомусь незрозумілу владу – російською. Він вслухався у дію прийнятої дози десь у своїх нутрощах, де, ніби від кинутого каменя, розходились кола по його тілу і спокій розливався там. Він казав, заплющивши очі:
– Ех, мова… Вабить і затягує, як русалка. О, як русалка!! Вона, як трясовина, затягує… І ми борсаємося в ній, як барон Мюнхгаузен у болоті, а за чуба себе витягути не можемо…
Ех, Андрію, Андрію! Не дослухався я до твоїх слів, не втямив суті їхньої. Хоча… Від своєї долі не втечеш… А тоді я просто не втямив…
Бо я перебирав папери на столі, відкривши свою папку. Схопивши ручку, записав навскіс на аркуші:
Я забув українську мову,
Я забув Запорізьку Січ…
І одразу прочитав їх, оці слова, хлопцям. Вголос.
***
В одній із чарівних наших пісень співається:
А я собі гуляю,
Як рибка по Дунаю...
Мовне середовище треба освоювати саме так, щоб як рибка по Дунаю, або як пташка у небі. А тоді, у червні 1958-го, я перестрибував з каменя на камінь, бо намагався говорити по-вченому, правильно.
– Хлопці, для чого проводять місячники вуличного руху? – обережно переступаю я по корчах слів.
– Щоб людей побільше вбити! – вихоплюється Гриць.
– Для таво, штоб шафера лучше зналі правила улічнава двіженія, – проказує Кубишкін, як завжди ретельно вимовляючи московські звуки..
– Ну тоді нам з вами, – стрибаю я далі, – треба теж провести місячник української мови, щоб знати правила... руху у мові.
– Щоб добре знати мову, – нею треба увесь час говорити, – заперечує мені Андрій. – До неї треба звикнути, жити з нею. Як з дружиною. Як до дружини звикаєш, так і до мови треба...
– Ну, а як нема такої возможно...
– Можливості! – виправив мене Андрій.
– Можливості. Ну ось ми живемо у горо... у місті, де почті... почті...
– Майже! – Андрій допомагає.
– Майже всі говорять російською...
Гриць одразу ж загорівся, як і у всьому завжди:
– А що? І справді! Давайте проведемо місячник,.. Гуртом і батька добре бити... Тільки не місячник, бо це занадто багато...
Я думаю, що трохи дивно – Кубишкін говорить штучною московською, а Гриць – штучною українською. Чи і я теж, як Гриць???
Андрій спиняє нас:
– Хлопці, у вас нічого не вийде, бо ви думаєте російською. І вам доведеться перекладати... В голові, у собі...
Гриць як ніби погас:
– І то правда. Ведь ето же нада...
Я так не думав:
– Хіба? А от я, коли дома довго живу – на канікулах, напрі... Тьху! Наприклад – то й думаю українською...
Андрій хмикнув:
– От бач, ти хотів сказати напрімер. І так буде щоразу.
– Та ні, якщо вже я почну говорити, то й думати буду старатися...
– Намагатися!! – Андрій знову.
–...намагтися своєю мовою.
– Ні, Альоша, не зможеш ти витримати місяць. Та й десять днів тяжко буде! – Андрій закрутив головою. – Коли усі... навколо... На вас будуть вирячатися... як на дикунів, як на пришельців...
Тут уже Гриць підхопив:
– Ну й чудово!! Знаєш, как ета будєт інтєрєсно! – і він своїм соковитим голосом почав зображати: – «Дівчино, скажіть, будь ласка, як вас кликати?» –Вона: «А зачем меня кликати? Я і сама прийду, почувши вашу мову! Чому ви так говорите?» – «А тому, люба панянко, що у нас місячник української мови» – «Ах, как інтєрєсно! Я тоже ізучала укирмову у школє і харашо їйо знаю», а я їй: «Так давайте підемо до мене – потренуємося! Якраз нікого дома нема!» Вона: «О, якраз про це я все життя мріяла».
Кубишкін своїм драматичним баритоном забринів:
– Тібє в галавє адні толька баби! Нет, чтоби а чом-та сєрьйознам падумать!
(Хлопці домовляються цілий тиждень говорити українською мовою, а за помилки, за московське слово платити штраф – 10 копійок).
Отаке сталося в один із червневих вечорів 1958 року на вулиці Карла Маркса в центрі міста Кіровограда, колишнього Єлісаветграда, колишнього Зиновєвська, майбутнього Кропивницька*, як ми жартома називали між собою цю столицю українського театру.
(Тут, друзі, треба зробити зноску:
*Так, у книжці «З ЛЮДЕЙ», виданій у Дрогобичі 2000 року, чорним по білому надруковано на стор 175 – «майбутнього Кропивницька».
Отак почався у нас тиждень укирмови, який допоміг вияснити мені, що я маю таки дрібочку сили волі, що я вмію таки говорити і писати своєю мовою і трохи знаю таки її. Але головні випробування були попереду. Все ще було попереду. А тиждень так і залишився тижнем. До мого «другого народження» лишалося ще півтора року. Може такий строк, такий інкубаційний період нової ідеї??
Втім, останнє слово сказав того вечора Андрій, І воно було отаке:
– А ти знаєш, Альошо, – Марія Заньковецька ніколи б не сказала: «Ах чорт, как я ударилась!» Вона би сказала: «О, Господи, як я ударилася!» Бо вона – Заньковецька. Я тобі клянусь.
Ми засинали, згадуючи анекдоти, жартуючи. Я в Одесі також у гуртожитку театрального училища провів два з половиною роки. У кімнаті нас було до десятка і кожен підкидав по словечку, по жарту, по анекдоту – то ж заснути не могли допізна. Особливо реготалися з жартів Льоні Осики* та Бориса Савченка*, обоє з гримерного відділу, гарні художники. І Юрка Коваленка, трохи старшого за нас...
Зноска:
*Льоня Осика і Боря Савченко стали згодом знаменитими кінорежисерами, Юрко Коваленко – широко відомим в Одесі художником. Льоня Осика мав премію Тараса Шевченка
Олекса Різників, лауреат премії імені Е. Маланюка
Фото: Марія Заньковецька у ролі Наталки