Той, що не любив нездар (До 85-річчя від дня народження Ю. Д. Моторного)

Його життя чимось нагадує політ морської чайки: курс може змінюватися несподівано і у невідомому напрямку, результат не передбачить ніхто. Так склалося, що уродженець с. Хмельового (колишній райцентр Кіровоградської області) майже без проблем, що у 1950-і роки було рідкістю, став студентом Київського держаного університету ім. Тараса Шевченка. Та ще факультету журналістики. У ті часи дипломованих журналістів на території нашої області не було.

Юрій Моторний – чи не перший з університетським дипломом очолив районну газету м. Малої Виски. Уже тоді досить яскраво проявився його власний журналістський курс: газета має бути не тільки «основним колективним пропагандистом і колективним агітатором, але також і колективним організатором». Він і справді створив досить цікаву, багатотемну, читабельну районку. Юрій був твердим, безальтернативним прихильником оперативності газети. «Сьогодні ми маємо повідомляти читачеві те, що відбувалося вчора, а не три дні тому; не базарні чутки, а свіжі події», – вимагав він від підлеглих. Забігаючи наперед, відзначу – уже очолюючи обласну газету «Кіровоградська правда», Ю. Моторний запровадив інформативну рубрику «Вчора» на першій сторінці номера і вона навіть у 1980-ті роки була єдиною у газетах України. І це в часи, коли ні про які мобільні телефони, планшети-комп’ютери у нас і не чули.

З газетною оперативністю якось у Юрія трапилася пригода, достойна рубрики «Очевидне – неймовірне». 23 квітня 1967 року у космос злетів черговий радянський космічний корабель, керований космонавтом В. Комаровим. ТАРС (телеграфне агентство Союзу) ще не передало офіційно текст для преси, він прозвучав лиш по радіо. Але редактор Маловисківської районки хотів втерти носа усім нещоденним виданням – у день старту ракети-носія газета вийде з архіоперативним повідомленням… Другого дня країну облетіла сумна новина: космічний корабель зазнав страшної катастрофи, космонавт загинув. Редактор районки лиш дивом уникнув покарання. Навпаки – пішов на підвищення. У 1968 р. у Союзі відроджувалися ліквідовані колишнім не дуже здібним Генсеком Микитою Хрущовим райони області, а з ними і газети. Повернуто було у ряди діючих і орган обласного комітету комсомолу «Молодий комунар». Відповідальним секретарем її був призначений Юрій Моторний. Нічого дивного: молодий, здібний журналіст з університетською освітою – зовсім непогано для молодіжної газети. Та ще – відповідальний секретар!

Але й тут Моторний довгого не затримався: країні потрібні були добре підковані, сучасні ідеологічні кадри. І журналіста Юрія Моторного відправляють на навчання до Московської партійної школи. Вчитися довелося аж чотири роки. Після успішного навчання Юрій Давидович призначається головою Кіровоградського обласного комітету телебачення і радіомовлення. «Оце вже його рівень», – казали знайомі: і друзі, і заздрісники. Та вони знову помилилися: політ морської чайки на даному етапі не закінчувався. У редакції «Кіровоградська правда» дещо послабилася трудова дисципліна – окремі молоді і не дуже газетярі занадто буквально зрозуміли демократичні норми політичної лінії, дещо вільно їх сприйняли. На жаль, у відрядженні трагічно загинув кореспондент газети, справою зайнялися у обкомі партії. Редактора терміново прибрали. Виправляти стан дисципліни у газеті одержав завдання Ю. Моторний.

…Про керівників, подібних Моторному, у колективах, ними очолюваних, неодмінно складаються протилежні або полярні думки. Про редакційні і казати нічого. Газету робити – не пироги пекти чи на гармошці грати, казав один її з найстаріших і найбільш зайнятих процесом творення газети, досвідчений літредактор Роман Попович. Не буду приховувати: аж до початку 1980-х вельми впливовими авторитетами у редакції вважалися надзвичайно амбітні люди. Вони вимагали від молодих підвищеної уваги до себе, намагалися навіть нав’язувати свій стиль творення газети. Тим часом, наприклад, для більшості з них українська мова була неприхованим тягарем, вони прийшли у редакцію у складні повоєнні роки. З відповідною освітою, а вона була далека від вищої і, основне, не знали української мови – основної зброї журналістів. Між ними і молоддю, яка поповнювала творчі ряди редакції, виникали відкриті і негласні сутички. Пам’ятаю, приніс якось на замовлення одного газетяра «Кіровоградки» матеріал, у якому було визначення відсотки. «Тепер у газетах так не пишуть, – чую зауваження. – Треба писати проценти. Що я, дописувач, міг сказати одному з гангстерів пера, як жартома називали штатних працівників обласної газети прискіпливі читачі? Або старе й сумне, яке, однак, живе-поживає у деяких виданнях і досі. Я пишу: «у колективі розробили заходи»… «Авторитет» мене з насмішкою поправляє: при чому тут якісь застарілі заходи? У нас пишуть – міроприємства... Таке було, його гумкою з минулого не зітреш.

Про все це краще інших знав новий редактор. Щоб утримувати належний творчий потенціал, Юрій Давидович мав стати справжнім лідером, на якого рівнялися б і не давали принизливих характеристик за межами редакції. Причому, старався показувати приклад поведінки журналістів не лише у стінах редакції. Про роботу, газету, творчість – тільки у його кабінеті. Постав йому якесь питання у коридорі або у своєму. Неодмінно почуєш – заходьте до мене. Тільки за своїм робочим столом редактор мав розмовляти з підлеглим... У редакції знали всі (звикали, правда, довгенько і не без насмішок): уранці, йдучи на роботу, Юрій Давидович, піднявшись на другий поверх, перш ніж розчинити вхідні двері, знімав з голови шапку і через увесь довжелезний коридор йшов до свого кабінету з непокритою головою.

А ще редактор Моторний страшенно не любив бездарних журналістів. «Це не для вас, – увічливо казав таким редактор. – Важкувато вам писати, шукайте легшу роботу». Щодо мови: «Звичайно, словникова чи канцелярська – чудово. І суржик – підходяща річ… Для вулиці, стадіону, анекдоту незамінима. Але газеті потрібна проста українська: народна, літературна». До речі, про стадіон, тобто про спорт. Саме Юрій Моторний, очоливши газету, створив – уперше в історії видання – відділ інформації та спорту. Скажу відверто, старожили редакції, та й окремі молоді, не сприймали рішення, доходило до того, що дехто потайки ходив у обком партії, облвиконком з протестами. Але Юрій Давидович настояв на своєму. Він сам дуже любив оперативну інформацію (згадаймо випадок з повідомленням у газеті про політ космічного корабля), і спорт. Сам добре грав у шашки, шахи, настільний теніс, був заядлим футбольним уболівальником.

Його захоплення відбилося значною мірою на моїй журналістській роботі. Я, працюючи раніше і у районній газеті, і редактором багатотиражки «Будівельник» не раз збирався навідатися до Моторного стосовно роботи у обласній газеті. Та довго не наважувався, знайомі питали: куди тебе несе? Тобі творчої волі не вистачає? Тоді йди під ґніт диктатора Моторного. Він умілець вичавлювати з нас потрібні йому думки… Подібні залякування і штовхнули мене у …кабінет Юрія Давидовича. Ми з ним говорили години півтори… Він слухав мене уважно, потім конкретно, без зайвих обговорень, сказав: «Пропоную місце кореспондента у відділі інформації та спорту». Якщо відверто, я був ошелешений – у редакції було кілька вакансій у серйозніших відділах, про роботу у яких я й натякав редактору, тим більше – я не новачок у журналістиці. Він немовби прочитав мої думки: «Ви маєте досвід роботи у районці, редактора тиражки. Таким журналістам ціни немає. Тому завтра чекаю вас за робочим столом тепер своєї нової газети». …Все було сказано з тонким гумором, властивим для Моторного… Я на все життя вдячний Юрію Давидовичу за подібне рішення. Усім, чого я досягнув у творчості: одержував насолоду від роботи, відзнаки за неї, звання Заслуженого журналіста України, зобов’язаний йому – високопрофесійному трудівнику пера, умілому і обдарованому організатору і керівникові.

Так сталося, що останній професійний вчинок (іншого слова не підберу) Юрія Моторного здивував. У середині 1985 року редакцію облетіла несподівана новина – наш редактор залишає нас. Не буду вдаватися у деталі, вони були звичними, за комуністичними мірками брудні і не усім зрозумілі. Хоча й важко повірити, що такого стріляного вовка можна було обманути – все ж сталося саме так, як сталося. Юрію Давидовичу запропонували місце звільненого на той час секретаря обкому з ідеології Анатолія Погребняка. Моторний на привабу клюнув – вважав, що переріс редакторство обласної газети. І подав заяву на звільнення. Минуло кілька днів, до нас прийшов інший редактор, а на місце Погребняка …призначено іншу людину – жінку. Так начебто веліли у ЦК… І один з кращих редакторів обласних газет України (так Юрія Давидовича називали у Спілці журналістів) залишився без роботи.

Була спроба працевлаштувати його у органі ЦК Компартії України – газеті «Радянська Україна», з якої мав йти на пенсію її редактор. Але у партійної мафії столиці були свої кадрові наміри. Зрештою, майже після річної тяганини Юрія Моторного прилаштували заступником редактора газети «Сільські вісті». Якщо для просто журналіста – то працювати у такій газеті – та ви шо!: у 1980-і роки видання мало неймовірний у республіці тираж: близько 2,5 мільйона примірників! (Україна, мабуть, сьогодні немає подібного накладу газет). Непросто жилося нашому колишньому редактору у кублі змов, конфліктів, кар’єрних угрупувань. Як не старався навести хоча б зразки порядку, дисципліни та проти нього київські журналісти-аферисти чинили опір, навіть образливу кличку придумали жмоторний – тисне, мовляв, на них. Мені одного разу випало зустрітися з Юрієм Давидовичем у Києві у палаці «Україна» під час звіту досягнень культури Кіровоградщини. Скупий і обережний на слова, Юрій лиш натяками і короткими фразами повідав мені про своє творче життя у столиці, у «Сільських вістях». Дещо, викладене ним, використане у цій публікації.

Понад півтора десятки літ (1986-2003) працював Юрій Моторний у «Сільських вістях». Вони були для нього, без перебільшення, роками боротьби. За газету, за правду, якщо хочете – за українську пресу. Десь на початку 2000-х (точних даних не маю) Юрій Давидович став редактором газети. Але призначення відбулося, коли у енергійного, досвідченого і гордовитого керівника вичерпався запас життєвих сил. 2 жовтня 2003 року Юрія Давидовича Моторного не стало. Він прожив усього 67 років. Понад 40 з них віддано непростій журналістській роботі.

Юрій Матівос

На знімку: прощальне фото з колективом «Кіровоградки» (Ю. Моторний у центрі 2-го ряду)


Надрукувати   E-mail