Музейна кімната археологічних та краєзнавчих досліджень Новомиргородщини (велика подяка Петру Озерову) нагадала про ювілей скромної людини – колишнього керівника літературної студії «Вись» Миколи Павловича Сухова, 110-річчя якого виповнюється наприкінці нинішнього вересня.
Музейна кімната нагадала його біографію: «Сухов Микола Павлович (1914-1997) – поет, літератор, краєзнавець та громадський діяч. Народився 28 вересня 1914 року у селі Петрівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Початкову школу закінчив у с.Мар’ївка, далі навчався у Новомиргородській семирічній школі, яку закінчив у 1931 році. Навчався у Харківському книжковому технікумі на редакційно-видавничому відділенні, потім у газетному технікумі, який не закінчив. У 1933-1934 роках працював рахівником Мар’ївської сільської Ради, Новомиргородського району. У 1935 році працював інспектором шкіл Маловисківського районного відділу народної освіти.
По закінченню Одеських річних педагогічних курсів з 1936 року викладав українську мову та літературу у школах м.Малої Виски. У 1940 році закінчив Одеський педагогічний інститут. Учасник Другої світової війни з 1941 по 1945 рік. Брав участь в битві за Кенігсберг та Берлін. Був поранений на Сталінградському фронті. Нагороджений бойовим орденом «Великої Вітчизняної війни І ступеня», медалями: «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною».
Після закінчення війни працював завучем Плетеноташлицької середньої школи Маловисківського району, інспектором шкіл Маловисківського райвно, викладав українську мову і літературу у Новомиргородському педагогічному училищі, потім у Новомиргородській спецшколі-інтернаті для глухих дітей. У 1974 році вийшов на пенсію. Нагороджений відзнакою «Відмінник народної освіти» та медаллю «За доблесний труд».
З 1959 по 1997 рік – голова літературного об’єднання «Вись». Микола Павлович Сухов написав багато літературних творів – це вірші, оповідання, гуморески та новели. Його пісню "Сивина" виконував Юрій Жовна. Твори друкувались у газетах і журналах. Збреглися рукописні та друковані на машинці твори, які він власноруч підшивав в окремі томи: вірші про війну, збірка віршів про села нашого району, збірки під назвами "Рідня" та "Любові зерня". Частина матеріалів знаходиться у Музейній кімнаті археологічних та краєзнавчих досліджень Новомиргородщини, але основна маса зшитків: краєзнавчі, історія літературного об'єднання, багато творів наших земляків з дарчими написами зберігаються в районному краєзнавчому музеї нашого міста.
Микола Павлович Сухов помер 29 листопада 1997 року. Похований на центральному кладовищі».
Я познайомилась з Миколою Павловичем школяркою-старшокласницею, коли почала писати вірші про любов (хто їх у дитинстві не писав?) та більш-менш регулярно друкуватися у Новомиргородській районній газеті «Червона зірка». Микола Павлович на той час був уже пенсіонером і визнаним керівником «Висі». Щомісячні засідання літстудії були своєрідним святом спілкування з небайдужими до слова людьми, а для мене, школярки, ще й певною школою гуманітарного зростання. На засіданнях читали свої твори, обмінювались думками значимі особистості рідного краю – Іван Кіндратович Бойко, Віктор Андрійович Шульга, Микола Андрійович Суржок, Людмила Попчук.
Микола Павлович обов’язково після кожного засідання сам передруковував на машинці нові твори і дбайливо надсилав кожному на поштову адресу. У мене й досі зберігаються передруковані ним мої перші «шедеври» (у іншому варіанті вони б, очевидно, не збереглися). Себе і таких як сам, він з іронією називав три «П» – поет, пенсіонер, початківець. Він працював на загальну справу і вочевидь любив і поважав літературну працю. І при цьому не мав надмірних амбіцій, самозакоханості і дурнуватої пихи, що стало просто неприємною і смішною ознакою нинішнього самодіяльного літературного середовища.
І нехай з «Висі» не вийшло багато видатних письменників, але усі, хто її відвідував, люблять і цінують Слово.
Світлана Орел