Цю молоду художницю з нашого міста я не знала особисто. Хоча віртуальний простір соцмереж дозволяє заочно бачити і відчувати багато різних людей, обмінюватись думками, дискутувати. Оля Краснопольська привертала до себе увагу природною скромністю, небайдужістю, відкритою, вразливою і чутливою сердечністю.
Якийсь час працювала вона у приватній художній галереї «Єлисаветград», вела майстер-класи для дітей і дорослих у музеї мистецтв. Очевидно, весь цей час шукала свій особливий авторський стиль. Але те, що доводилось бачити з її робіт, чесно кажучи, не вражало. Відчувалася певна майстерність, пошук деталей, прагнення до стереоскопічності. Але в серце не било.
Не знаю на який день війни з’явились її колажі. Трипільські жорна, які перемелюють чужинську армію у цвітненський глечик, космічна Берегиня з магічними знаками з тисячолітньої Кам’яної могили, що під окупованим Мелітополем, бабусі (баби Єльки), які співають посеред вогняного смерчу, скіфські баби зі зброєю. Щось таке, що промовляло про вічну, незбагненну українську силу, той космічний дух, який красою і гармонією перемагав будь-яку зброю, те, завдяки чому нам вдалося зберегти свою українську душу у сатанинських трагедіях і що нині захищає від світового Зла усю планету.
Звідки це у цієї худенької скромної російськомовної дівчинки в окулярах?! Оля розповіла:
– Ким тільки в дитинстві я не мріяла бути: і музикантом, і поетесою, і науковцем. Художником вирішила стати тільки в 10 класі. Ми з подружкою пішли до дитячої художньої школи ім. О. Осмьоркіна. Нас зарахували одразу до третього класу, і ми екстерном закінчили школу, за два роки. Мені дуже подобалось вчитись, бо нам викладали справжні майстри: Оксана і Андрій Надєждіни, Ігор Смичек, Володимир Плітін. Потім на мистецькому факультеті педуніверситету ім. В.Винниченка предмети за фахом викладала Лариса Яковлєва. Та після закінчення навчання я довго блукала в пошуках себе і по справжньому живописом і графікою почала займатись не так давно. Вже після своїх тридцяти років. Бути художником для мене – це важка інтелектуальна і особистісна справа. І вночі і вдень постійно я мислю образами, ставлю перед собою творчі завдання. Я розказую і показую світ в картинках. І вже не уявляю себе в іншій сфері.
– Але що допомогло у такому художньому переосмисленні української історії, символів?
– Моя мама родом з Білорусі, а тато "городской" . В родині ми розмовляли російською. Але я з дитинства обожнювала вивчати традиції, обряди українського народу, настільна книга у мене була "Місяцелік" Скуратівського. І велику роль у моєму вихованні відіграв мій дід по батьківській лінії, Різдвянський Костянтин Пилипович, він з кінця 80-х перейшов на українську, активно писав до "Літературної України", навіть на пенсії перекладав на українську доповіді гірськорозвідувального інституту в Кривому Розі, в якому працював усе життя. І нам, своїм онукам, говорив про важливість української мови.
Олині колажі для багатьох сьогодні стали візуалізованою підтримкою, яка допомагає міцніше вірити у нашу перемогу, знати, що українське сонце обов’язково зійде.
Світлана Орел
