Якщо вам тяжко на душі, дістають проблеми, згадайте, що є люди, які всупереч усьому – труднощам, безгрошів’ю, нерозумінню оточуючих – не зраджують собі, своїм захопленням, наполегливо роблять те, що люблять і вважають за потрібне. Такі люди допомагають багатьом і багатьом не лише не втратити віру у себе, а ще й відкрити цілі незвідані світи.
Із Петром Івановичем Озеровим ми сто років знайомі заочно. Він у Новомиргороді і зараз живе недалеко від того дому, де я виросла. Але реально познайомились кілька днів тому, коли ми з родиною відвідали музей мого рідного містечка. Якщо брати до уваги лише розмір цієї продовгуватої кімнати на першому поверсі Новомиргородської міської ради, то музеєм її назвати важко (тут кажуть музейна кімната), але коли знайомишся із експонатами (усі вони пронумеровані й описані), переконуєшся, що тут зібране величезне багатство, якому позаздрив би будь-який респектабельний музей.
Ця музейна кімната функціонує сім років, відкрито її за підтримки тодішнього міського голови Якова Немировського, але практично уся експозиція зібрана Петром Озеровим. Він – ветеринар за освітою, родом із села Красний Яр Кіровоградського району. На початку 80-их приїхав на роботу у ці краї. Був ветеринаром у селі Кам’янка. Особистого транспорту не було, тож доводилось багато ходити пішки через поля. Після оранки чи після дощів земля оголяла чимало різних черепків, монет. Збирав. А щоб розібратись у тому всьому, замовляв по бібліотечному абонементу книги з історії, археології. Вивчав. І поринув у цю науку так, що фактично зробив кілька відкриттів і перевернув уявлення професійних істориків про стоянки давніх людей.
При вході у музейну кімнату увагу привертають величезні кості мамонта.
– Десь 50 тисяч років тому, – розповідає Петро Іванович, – у цих краях була западина і росла трава вище людського зросту. Мамонтів тоді тут було, як зараз горобців. Один мамонт за добу з’їдав близько 200 кілограмів трави, висотою тварини були до чотирьох метрів і важили в середньому вісім тон. Їхні кістки первісні люди використовували для будівництва жител.
Того мамонта, рештки якого ми бачили (тут усі експонати можна брати до рук, розглядати, особливо подобається це дітям), Петро Іванович із друзями розкопали у селі Трояновому. На той час, а це початок 90-их, у районі вже знали, що Озеров збирає старожитності, археологію і тамтешній керівник господарства Борис Кондратенко, теж людина неординарна, філософ по життю, передав: «Ми тут дорогу хочемо зробити. Копнули, а там купа кісток. Приїзди».
Що міг зробити Петро Іванович? Попросив товаришів, у яких були приватні машини, цілий день рилися. Відкопали майже цілий скелет мамонта. Але того ж дня забрати усе не змогли. А наступного із жалем побачили, що більшість решток потрощили невідомі. А так був би у Новомиргороді цілий кістяк мамонта. Правда, у музейній кімнаті розмістити його точно було б ніяк.
Так само, подорожуючи полями, Петро Іванович відкрив стоянки неандертальців і кроманьйонців, яку пізніше досліджувала експедиція Інституту історії Академії наук України.
(Далі буде)
Світлана Орел