Нещодавно Україна відзначила День української писемності та мови. А мене давно не покидає думка: чому мовознавці наші не здогадувалися, що українська мова багатша за інші? Я, коли почав вишукувати багатинки, знайшов їх аж 33! Таємниці тут нема жодної – наша мова зберегла старовинні форми, вона збереженіша, ніж усі інші так звані словянські...
При детальному, прискіпливому розгляді думок Івана Огієнка про походження нашої мови зустрічаємо твердження, яке суперечить його ж посилці-засновку. Ось він пише про автохтонність нашого народу: «У слов’янській( ??!– О.Р) прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніш застала їх історія, цебто, українці автохтони на своїх землях, як це доводив М. Грушевський; так само й чеський археолог Нідерле твердить, що українці й білоруси найбільш автохтонні на своїх землях. "Середнє Подніпров’я було правдоподібно правітчиною нашого народу", — твердить М. Грушевський (т. І, с. 5, 45). Таким чином, Подніпров’я – це центр нашої найдавнішої території, де поставала наша історія, де витворювалась наша мова. Але народ український займав розлогу землю, куди входили — вживаю пізніших назв — і Галичина, Закарпаття, південна Волинь, а також Подоння».
Але ж абзацом вище автор твердить: «Українська мова як така зарисувалася ще на слов’янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами, як поставала й кожна інша слов’янська мова».
Тут три моменти викликають заперечення. По-перше, згідно літопису нашого слов’яни (словени) жили на нинішній Новгородщині. Ось цитати з «Повісті минулих літ», К. «Веселка», 1982р, (український переказ Віктора Близнеця): «…апостол Андрій подався Дніпром у верхів’я ріки і прибув до слов’ян, де зараз стоїть Новгород…» с.12; «а в словен у Новгороді своє інше князювання» с.13; «…в літо 859 варяги із-за моря збирали данину з чуді, і з слов’ян новгородських, і з мері, і з усіх кривичів…» с.20; «…в літо 862 пішли до варягів… і сказали їм чудь, слов’яни і кривичі… прийдіть князювати і володіти нами…Старший Рюрик сів у Новгороді, а другий Синеус – на Білоозері, а третій Трувер – в Ізборську» с. 20. (Зверніть увагу – «пішли до варягів» не руси, не поляни, у яких були свої князі, а «чудь, слов’яни і кривичі»!) «…перше, давнє населення у Новгороді – словени, у Полоцьку – Кривичі, у Ростові – меря, у Муромі – мурома. І ними всіма володів Рюрик».
Себто, не тою землею, що Київська!
Наших з вами предків Літопис весь час нарікає полянами і русами. Втім, що поробиш, нині прийнято слов’янами називати і чехів, і словаків, і поляків, і словен, і білорусів, і сербів… Навіть московитів, які у своїй основі, генетично, були фінами і татарами і які під проводом Івана Грозного винищували слов’ян-новгородців до пня!
Отож, автохтонною була для нас Київщина, землі поміж Дніпром і Дністром, Доном і Карпатами. До речі, у центрі цієї території протікає річка БОГ, тому й назву таку – Божу – вона мала споконвік! Дослідник Півторак твердить, що уже в часи Трипілля, а це 4-5 тисячоліть перед Христом наші предки жили тут: «Трипільська культура піднесла господарський і культурний рівень Середньої Наддніпрянщини і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього регіону, зокрема й ранніх східнослов’янських (треба б було сказати – ранніх українських – О.Р.) племен». («Українці: звідки ми і наша мова», К. Наукова думка, 1993, С.35)
Тож – вертаймося до слів Ів. Огієнка – якщо наша мова була автохтонною на цій території, то як вона могла «відірватися»? Це все одно, що про італійську мову казати, що вона відірвалася від Римської метрополії! Ні, вона лишилася і тривала на тій самій землі, де перед нею існувала, панувала, і тривала латинська. «Відірвалися» від прамови (латини) – французька, іспанська, румунська тощо. Так само і українська не відривалася, а продовжувалася, тривала, існувала на своїй прабатьківщині. Цьому свідченням є краща збереженість у нашій мові багатств прамови. Інші ж, так звані нині слов’янські, розгубили і втратили багато чого із прамови, бо саме вони (себто їхні носії) відірвалися від прабатьківщини, пішли на нові землі, змішалися із іншими чужомовними племенами. А це і стало (бо завжди це є причиною!) передумовою мовних змін.
Заперечення також викликають слова: «…як поставала й кожна інша слов’янська мова». Побіжний погляд на інші мови показує, виявляє, що вони розвивалися не так, як наша. Українська мова, будучи тисячоліттями укорінена в свою землю, не пересаджувалася на нові території. У наших біленьких хатах в степах, у гаях, та лісах бабусі і матері передавали свою мову із вуст у вуста дітям, онукам, а часто й правнукам. Уявіть собі – у хатині мешкають разом десятеро-п’ятнадцятеро дітей. З раннього рана до вечора їх огортає рідна мовна стихія. І так щодня, щоліта, щоосені, щороку, щожиття. А навколишні сусіди-односельці – теж одномовці.
Не забуваймо, які ми нетерпимі буваємо до неправильно сказаного слова. Я іноді, у присутності товаришів, читаючи вголос що-небудь, міняю наголос у словах. І з першого ж слова мене починають виправляти! Так, так! Виявляється, хоча у нашій мові наголос не зафіксований, як у латині чи французькій, чи польській, чи чеській, однак кожен мовець чітко пам’ятає, тонко відчуває наголоси! І я з приємністю вислуховую зауваження-заперечення-дорікання – ні, не так легко змінювати мову!
Всі інші мови (точніше – їхні носії) – московська, польська, сербська, болгарська, чеська і т.д. свого часу були відірвані від рідної землі, образно кажучи, пересаджені (як ото, буває, дерево). М.Ф. Станівський (Старослов’янська мова. Вид. Львівського Університету, 1964, с.11) пише: «Епоха родового ладу завершилася виходом значної частини слов’ян за межі своєї (підкреслення моє – О.Р.) прабатьківщини. Розселення слов’ян зумовило послаблення внутрішніх зв’язків, внаслідок чого поступово поглиблювалася диференціація між слов’янськими племінними діалектами і готувалися передумови для утворення давніх слов’янських мов».
Звернули увагу? «Вихід за межі своєї прабатьківщини». Ось у чому сіль: на нових землях, в нових умовах, в устах підкорених і асимільованих (отими вихідцями) туземців – починали мінятися і слова, і вимова їхня. Саме це зумовило диференціацію. Лиш автор чомусь не відзначає, що автохтони, які залишалися на своїй землі, не так інтенсивно міняли свою мову, як переселенці. А змішування мов є основною причиною мовних змін. Згадайте, як говорять російською іномовні: «моя твоя не панімай», «нэт чилавека – нэт праблэмы», «давай куркі, яйкі!».
Наприклад, галли не змогли досконало вивчити латину, почали її псувати, витворювати так звану в науці вульгарну, народну латину, а з неї постала французька. Даки, підкорені римлянами, зіпсували латину і витворили румунську мову. Фінські народи – меря, чудь, весь, мордва, удмурти, вепси, башкири тощо, а згодом і татари – не змогли досконало перейняти церковнослов’янську мову кривичів і українську з вуст князів та невеликої шупти вихідців із прабатьківщини, кілька сот років псували її, а потім з неї вилупилась-витворилась московська. До речі, про псування сказав не я, а написав знаменитий російський історик Василь Ключевський (1841-1911р.): «…Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи (!!! – О.Р.) первоначального руского (мається на увазі Києво-руський, себто український— О.Р.) говора... Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении руской (знову ж таки києво-руської, української!— О.Р.) колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием руского (читай києво-руського, себто українського!— О. Р.) населения с фински». І далі: «Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили (!!? – знову те ж саме слово! – О.Р.) его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными…»
До речі! Увага! Ані слова нема про порчу русько-української мови на теренах Руської Держави. Бо історик знав – там продовжувалася-тривала собі наша мова, бо автохтони жили на тій же території…
Запам‘ятайте ці слова російського історика, чотири рази повторені: московський говор – це двічі зіпсована («испорченная»!) києво-руська і церковно-слов’янська мова (язык). Серед «восточних инородцев» історик називає фіннів і чудь, які були автохтонами нинішньої Московії. Не назвав чомусь татарів, з якими Москва була у тривалих тісних і дружніх зв‘язках за часів Золотої Орди, про що свідчать хоча б татарські князівські роди, що стали панівними московськими – Юсупов, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов тощо. Та дворянські – Аракчеєв, Аксаков, Ахматов, Арбатов, Баскаков, Бакунін… Так що було кому псувати києво-руську мову.
У чому ж полягало псування завойованими-підкореними туземцями нової, панівної мови? Я не цитуватиму отих покручів типу «моя твоя нє панімай» «слюшай, кацо!» «аднака….». Спробую коротко назвати хоча б головніші зміни. У польській – втрата закінчень інфінітива – И з одночасним перетворенням Т на ЦЬ(ЧЬ): замість ходити стало ходзіць, читаць; втрата повноголосся; втрата природної вимови звуку Р – почав звучати як Ж: Жим (Рим), жека (ріка), тши (три), пши (при), wierzyc (вірити); зафіксований (замість колишнього рухливого, як у нас) наголос на другому від кінця складі (вплив латини); втрата природної вимови звуків Д – дзєнь, дзюра, і Т – ціхо, цьотка; закріпилися чи проявилися колишні старо-слов’янські носові он і ен, як у французькій, втрата двоскладового закінчення іменників у орудному відмінку – замість древнього -ОЮ для твердої групи і -ЕЮ (-ЄЮ) для м’якої і мішаної груп: СТIНОЮ, НАДIЄЮ, МЕЖЕЮ, ЇЖЕЮ поляки мають закінчення з одним складом: над жеком – «над рікою», «под сцяном» – під стіною;
У московській – мутація звука О, так зване акання, внаслідок чого 75 відсотків наших О почали вимовлятися як А; втрата закінчень інфінітива замість ходити, читати – стало ходить, читать, а у деяких дієсловах взагалі змінилося-спотворилося закінчення: печь (пекти), лечь (лягти), течь (текти) тощо; втрата кличного відмінку; втрата наказової форми 2 особи мн. БУДЬМО, ПИЙМО; втрата середнього роду для малечі, а звідси втрата цілого четвертого відмінку імен; втрата чергувань Г,К,Х//З,Ц,С (нога/нозі тощо); втрата природної (европейської) вимови звука Е (перетворився на Є); цілковита втрата звука Г, замість якого у Москві уже зо дві сотні років говорять Ґ; приголосні К, Г, Х раптом почали звучати м’яко і ЪІ після них почало звучати як І, себто там почали вимовляти КІЄФ (було кыєвъ), ГИБЕЛЬ (було гыбель), ГИБНУТЬ (було гыб…), КИПЕТЬ (було кыпіти), КИСНУТЬ (було кыс…), ТРИЗНА (було трызна), ХИТРЪІЙ, ХИТРОСТЬ (було хыт…), і закінчення прикметників на -ЫЙ перетворилися на -ИЙ: ДИКИЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській дикый), ДОЛГИЙ (було дългый), КОРОТКИЙ (було короткый), КРЕПКИЙ (було кріпкый), МЯГКИЙ (було мякъкый), ПЛОСКИЙ (було плоскый), ТИХИЙ (було тихый); а ще частина прикметників зазвучала перекручено, зіпсовано, діставши закінчення -ОЙ замість ЪІЙ: ДНЕВНОЙ (було в давньоукраїнській і старослов’янській – дьневьный), ДРУГОЙ (було другый), ЗЛОЙ (було зълый), КАКОЙ (було какый, порівняй наше який!), Г.Циганенко навіть примітку дає: в укр. чужий и стал звучать как ы, однако в о не перешёл), ШЕСТОЙ (було шестый). Як вам така збереженість нашої мови!??
У сербській – втрата природньої вимови звука Л – почав звучати як О: Београд, плео – плела; втрата розрізнення звуків И та І, нині звучать як і.
У болгарській – втрата відмінювання імен; втрата закінчень неозначеної форми дієслів (ходити – да ходя тощо), втрата розрізнення звуків и та і, обидва звучать як і, виникнення артиклю.
У чеській – наголос зафіксувався лише на першому складі; втрата розрізнення и та і (звук И почав звучати як І), втрата природного звучання Р (звучить як РЖ: Дворжак замість Дворак)…
Наша мова теж змінювалася. Але ж не так, як пересаджені! Середній рід зберігається краще ніж навіть у латині, звук Р не палаталізувався, закінчення інфінітивів як були -ТИ, так і лишилися, наголос так і не застиг на якомусь складі, звук О не змінився на А, а Л на О…
Чи втратили ми носові звуки, які були у ст.-сл.? Не знаю, бо цілком можливо, що їх у нашій мові і не було. Чи у польській вони з’явилися на новому місці згодом? Бо дуже вже подібні вони до французької вимови, обумовленої болотами, як пояснює носовість-назалізацію Красуський у своїй праці «О древності малороссийского наречія» (Одеса, 1869 г).
Тепер, я певен, і сам допитливий читач побачить якусь натяжку, непевність у сих словах Огієнка: «На слов’янському Сході постала не одна українська мова, але три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні». Кожен бачить уже, що не «рівнорядно», не «однаковим способом»! Дуже вже скидається на те, що наша мова є просто-напросто матір‘ю тих двох, та й усіх так званих слов'янських, як латина для романських мов.
Цікаво, що далі Огієнко дає правильний висновок: «Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей». Так чому ж тоді – «рівнорядно» і «однаковим способом»??!
Олекса Різників, письменник, лауреат премії Евгена Маланюка
Рогляньте уважно це дерево: кожен листочок – це окрема багатинка!! Роздрукуйте! Вивчайте! Книга є у мене, пишіть – вишлю!
А тим часом 29 жовтня депутатка Кропивницької міськради, заступниця начальника Кіровоградської обласної військової адміністрації Катерина Колтунова під час сесії розповіла про результати опитування щодо мовної ситуації у Кіровоградській області. Опитування тривало з 30 вересня по 18 жовтня. У ньому взяли участь 1147 респондентів, третина – з Кропивницького. За йoгo результатами, так само, як торік, найвищий показник порушень використання української мови у сфері oбслугoвування спoживачів та транспoрті – 64,6% та 49,5% відповідно; в межах 1-2% – заклади oхoрoни здoрoв’я, медіа, спoртивні заклади, заклади oсвіти та державні устанoви.
Майже половина опитаних – 42% респондентів – не рoзуміють важливoсті спілкування українськoю мoвoю, при цьoму спoживання рoсійськoгo кoнтенту складає 33,1%.