…Стоїмо сумирно, нікого не чіпаємо, витримуємо дистанцію з іншими людьми, коли це раптом нас оточує група осіб, хапає хто за лікоть, хто за долоню, круть-верть – і в нас на зап’ястях уже браслети. Слава Богу, не клацають і не металеві – паперові. Це що? Це свідчення того, що нам поміряли температуру (і коли встигли?) і вона в нормі. Хочеться простежити, що робитимуть з тими, у кого набіжить понад 37 градусів, але тут починається концерт – дія відбувалася на площі Героїв Майдану в день міста Кропивницького.
Іти на це свято не хотіла, бо прочитала в програмі, що моєї улюбленої фішки – велетенського пирога біля міськради не буде. Бо карантин. А чим він зашкодив? Боялися юрми та епідемічно загрозливих контактів? Але хіба натовп обов’язковий? Я починаю вірити в дисциплінованість нашого народу та здатність до самоорганізації, коли ввечері на площі Богдана Хмельницького бачу цілком коректні черги на автобус №274 (на селище Нове). Могли б отак само помірковано оточити людським ланцюжком міськраду і одержати заповітний солодкий кусень. Ну, але ні то й ні. Поласували кондвиробами самостійно і ввечері на площі зупинилися, бо проходили повз.
Одразу звернули увагу на вишуканий стиль світлової графіки, що заливала публіку кольоровими плямами і стрілами з гігантської сцени. Ведучі закликали присутніх одягти маски (їх мали на обличчі відсотків 10 глядачів) і оголосили конкурс на краще фото цього дійства серед «володарів» (так сказав ведучий) Інстаграму. Кого найбільше лайкнуть, тому в дарунок мішечок із сюрпризом та сертифікат на відвідування бару. Також зі сцени нагадали, які значні події сталися в місті до його 266-річчя. Наприклад, поремонтували вулицю Полтавську, відкрили центр надання адміністративних послуг у приміщенні колишнього коледжу напроти краєзнавчого музею і закупили нові тролейбуси. Оті, що можуть їздити, не чіпляючись за дроти, на акумуляторах. Курсуватимуть на селище Нове та на Балашівку.
Сам концерт почався так, що якби не мої супутники (живуть на околицях, рідко бувають у центрі, захотіли відчути атмосферу світського івенту), то я б уже й пішла. Випустили на сцену соліста. Виконав щось ніби англійською, потім свою пісню і «Белые обои, черная посуда, нас в хурщевке двое, кто мы и откуда?» Ну, от не скажу, «откуда», бо не розчула. Розібрала тільки, що переможець чи фіналіст якогось конкурсу. Так само анонімним виявися і гурт, який ведучі назвали, вибачте, чимось на зразок «Абирвалг» і повідомили, що цих музикантів добре знають усі. Добре? Усі? Я, наприклад, не знаю, бо чи безнадійно відстала, чи не доросла ще до цього рівня. І щоб мені і таким як я, допомогти вмонтуватися в мейнстрім, можна було б на бокових моніторах представити виконавців титрами.
Солістка цієї групи теж використовувала англійські тексти і щось із репертуару Каменських. За законом жанру на подібних вечорах тих, хто виступає на розігріві, згодом мають змінити виконавці вищого рангу. Їх анонсують пафосною фразою: «Ви такого ще не бачили й не чули, їх знає увесь світ!» Увесь світ знає симфонічний оркестр невідомо звідки? Ну-ну. Юрма (головним чином старшокласники, студенти і батьки з малими дітьми) насторожено завмирає – мабуть, в очікуванні несвятково серйозних Бетховена чи Моцарта, а я «Lux Aeterna» Клінта Менселла. Теж непарадна композиція, але вона така симфонічна!
Звучать перші акорди, кілька десятків музикантів уважно стежать за стрімкими рухами диригента, натовп робить глибокий видих – і через якусь хвилину я вже танцюю! У мене підіймається настрій, мені вже не холодно, мені вже не нудно, я вже не хочу спати, я вже вся у полоні цієї музики!
На моніторі з’являється титр – Prime Orchestra. Танцює вже й моя компанія і ті, хто з кам’яними обличчями сприймав попередніх виконавців. Неподалік нас дівчинка-школярка весь час вигукує: «О, цю пісню я часто чую, і оцю знаю, а то Біллі Айліш, це зараз наймодніше». Жінка несміливо промовляє, що ці пісня ще дідусь на вінілі слухав, дідусь згідливо хитає головою, а дівчинка рішуче протестує: «Ба, ти нічого не розумієш, це популярні пісні, їх увесь клас знає!». Дорослі покірно замовкають. Мені хочеться їх підбадьорити, бо на слух ніби вловлюю щось із минулого століття: Маруані, Бон Джові, тому подібне, однак не впевнена і тому мовчу.
Оркестр тим часом продовжує без пауз. І без вигуків «Веселіше!», «Танцюють усі!», «Гоааооо!», «Йєєєаєа!», «Кропивницькиииий– ййуууяяюоо!». Ніяк не второпаю,чому з року в рік виконавці різного калібру застосовують ці вбогі заманухи і не можуть винайти чогось нового? Хіба що Дан Балан минулого сезону встановлював контакт із кропивницькою публікою лукавою фразою «Вы со мной?»
Солісти у майже пародійному прикиді і з гулями та хвостами на тім’ї стрибають разом з диригентом, але це сприймається напрочуд органічно, бо вся справа в незвичайному аранжуванні номерів і загальній оптимістичній енергії виступу. А коли над головами злітають велетенські надувні кулі (їх миттю розбирають на сувеніри) і якийсь вогняний серпантин, я разом із компанією кричу: « Це крутіше феєрверку і музику давай на біс!»
Згодом глянула, що за це за оркестр. Він із Харкова, диригент Денис Дорошенко, колективу шість років, виконує зарубіжні хіти різних часів. Ті дідусь і бабуся з публіки були праві: у його плей-листі і «Рамштайн», і «Лед Зеппелін», і «Депеш Мод», і «Пінк Флойд». Оркестр справді виступає за кордоном – у Пярну, Лієпаї, Гомелі. Серед українських міст у його гастрольному графіку, зокрема, Краматорськ, Маріуполь, Покровськ і Сєверодонецьк. Обіцяє приїхати і в нашу філармонію. Не знаю, як це буде сприйматися в залі, але на площі вночі – то драйв у високому значенні цього слова!
Ніна Даниленко