На першому весняному тижні відзначає високий ювілей знаний у країні вчений, педагог, літературний критик, автор багатьох книг літературознавства, у минулому випускник Одеського університету, вчитель, директор школи, перший керівник обласної організації НСПУ, а нині багатолітній керівник кафедри, ексректор Центральноукраїнського університету у Кропивницькому, доктор філологічних наук, член Академії наук вищої школи України Григорій Клочек.
Василь Бондар: Друга половина людського життя закономірно складається із ювілеїв. У кожного своє ставлення до них: усе залежить і від характеру ювілянта, і від обставин, навіть від віку… Григорію Дмитровичу, у Вас позаду не один ювілей, і мені здається, що нині у Вас помінялось ставлення до них. Чому?
Григорій Клочек: В молодості я серйозно займався спортом. У студентські роки досягав непоганого результату в спринті, виконав навіть норму кандидата в майстри спорту. Знаю відчуття, коли ти першим торкаєшся фінішної стрічки. Зараз, коли за спиною залишилася чимала відстань пройденого життєвого марафону, не дуже поспішаєш до фінішної лінії… Навіть не хочеться думати, що вона десь попереду. Тож тепер чергові дні народження та ювілеї не радують…
В.Б. Ви людина, як на мене, раціональна, педантична, пунктуальна, відповідальна, не побоюсь сказати – запрограмована… Хто і що зробили Вас таким? Як бачилась Вам перспектива, коли Ви вступали в доросле життя? І чи задоволені результатами своїх юнацьких проєктів?
Г.К. Не знаю, як щодо моєї раціональності, педантичності, пунктуальності – з боку видніше. Але щодо запрограмованості – то Ви точно помітили. Сталося так, що ще зі студентських років я запрограмував себе на досягнення певного наукового результату. Ще на другому курсі написав дослідження про ритмомелодику поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки». Її помітили, відзначили. Відчув, що проблеми поетики, художності літературного твору – це моє. Поступово заглиблювався у ці питання. З часом мета конкретизувалася. Деякий час під впливом професора Григорія В’язовського займався психологією художнього сприймання. І це допомогло мені виробити нові підходи до аналізу поетики літературного твору – вони були успішно застосовані при аналізі поетики «Сонячних кларнетів» Павла Тичини. Сформувалися методологічні принципи аналізу художності літературного твору шляхом моделювання впливу художнього тексту на реципієнта. При цьому використовувався інструментарій психологічної науки. Цей метод я випробував на значному літературному матеріалі – було видано кілька монографій. Мої пошуки підтримали найавторитетніші в 60-70 роках теоретики літератури – Леонід Новиченко, Роман Гром’як, Михайло Гіршман.
Цей підхід вивів мене на іншу проблему, розв’язанню якої я віддав чимало часу та сил. Тут необхідна була цілеспрямованість – без неї поставленої мети не досягнув би. Та мета – створення теорії літературного твору. Бо ж існував парадокс: існує така наука як теорія літератури. А літературний твір, який є головною одиницею літератури, не був теоретично осмислений як об’єкт, наділений здатністю створювати художні сенси, доносити їх до читача, заряджати його художньою енергією. Довелося вирішити багато питань, допоки не сформувалася цілісна теорія літературного твору. Я її трактую як таку, що має назву «системологічна теорія літературного твору», тому що твір бачився, розумівся, пояснювався як функціонуюча система. Її достовірність, методологічну спроможність перевіряв аналізом багатьох творів. Підготував навчальну дисципліну для магістрантів, видав навчальний посібник «Синергія літературного твору».
А далі, після вирішення цих завлань теоретичного характеру, – звернення до творчості Тараса Шевченка, до есеїстики Євгена Маланюка…
Така ось цілеспрямованість… Кожне нове завдання, яке поставало переді мною, витікало з попереднього, продовжувало його. Такий ось відбувався причинно-наслідковий зв’язок.
В.Б. А які найзначиміші події Ви виділили б у своєму житті? Дві-три.
Г.К. Зрозуміло, що подій, як Ви кажете, найвизначніших, було чимало. Але назву лише одну. На п’ятому курсі навчання в університеті я зустрів свою долю в особі чарівної третьокурсниці. Довелося прикласти чимало зусиль для того, щоб одного разу вона погодилася на мою пропозицію… Звати ту третьокурсницю – Віра Вишневська. Мати таку дружину – це великa, найбільша в житті удача. Жив і працював, відчуваючи надійний тил. Вона – перший помічник та порадник у всьому. Можливо, саме тому я ніколи і ні в чому не заздрю…
В.Б. Ви народились у Польщі, а дитинство і юність минули на півдні України. Що значать для Вас ці місця? Відвідували в останні десятиліття?
Г.К. Мою родину разом із кількома десятками інших сімей етнічних українців із Холмщини взимку 1945 року розвантажили із небагатим хатнім майном на станції Затишшя, що на Одещині. Розселили в селі Торосово у будинках німецьких колоністів, яких відправили в казахські степи. Пам’ятаю, що навколо села були плантації виноградників та доглянуті сади – німці вміли хазяйнувати.
Щоб розповісти, як вихідці з Холмщини пристoсовувалися до нового для них радянсько-колгоспного життя, треба було б написати окреме дослідження. До речі, Григорій Гусейнов не раз підбивав мене до написання спогадів на цю тему.
Тут я закінчив школу. Пізніше життя склалося так, що після закінчення університету та однорічної служби в армії, я повернувся в Торосово, два роки працював директором школи. За цей час встиг організувати будівницво нової двоповерхової школи. Зараз підтримую зв’язки з директором цієї школи, часто заходжу на її сайт, роздивляюся світлини, пізнаю знайомі прізвища… Взагалі не буває дня, щоб я не повертався в пам’яті до свого села.
В.Б. Професор і академік, відома постать в українському літературознавстві – це вже звершений факт. А які в юності, у молодості були інші вибори трудового шляху, омріяні задуми, відкинуті спроби реалізації себе як особистості? Хто впливав на Вас у цьому сенсі?
Г.К. Ні, якихось вагань у виборі життєвого шляху не було. Хто вплинув на мій вибір? Сільська бібліотека, яку пам’ятаю до найменших дрібниць. Невеличкий читальний зал, де на столах лежали підшивки газет та кілька журналів, серед них, окрім «Огонька» та «Нового міра», були ще «Вітчизна» і «Дніпро», завдяки яким я знайомився хай із соцреалістичною, та все ж українською тогочасною літературою.
Була й друга кімната – книгосховище, де на перших полицях, зразу ж при вході, виднілося повне зібрання творів Лєніна та Максима Горького. За цими полицями, які залишалися недоторканими, була інша література, яку я перечитав-переглянув майже всю. До речі, ця сільська бібліотека серйозно русифіковувала читачів. Мінімум україномовних книжок. Довгий час моїм улюбленим поетом був Пушкін, багато віршів якого я знав напам’ять… Дерусифіковували мене Тарас Шевченко, улюблений поет мого батька, сільського коваля, та кількатомове видання Лесі Українки…
Все це визначило шлях до філологічного факультету Одеського університету, куди я вступив, тримаючи в наплічнику жезл майбутнього поета/письменника. Як активний учасник літературної студії часто виступав у дискусіях з аналізом творів інших членів літстудії, виконуючи таким чином роль літературного критика. А ще – перша наукова робота, перша публікація в «Літературній Україні», висока оцінка Василем Фащенком моєї дипломної роботи, рекомендація в аспірантуру – і ось я вибираю шлях літературознавця. Так що поета/прозаїка з мене не вийшло…
В.Б. Наприкінці минулого століття у внз нашого краю працювала ціла когорта відомих всій Україні літературознавців: Микола Смоленчук, Василь Марко, Світлана Барабаш, Володимир Панченко, Леонід Куценко… Якийсь час це була навіть одна кафедра, Вами творена. Сьогодні з усіх названих лишились Ви сам-один. Ну, є і лауреати премій, з молодших, але… Не діймає самотина?
Г.К. До названих прізвищ треба додати ще Олега Попова, автора слів кількох пісенних шлягерів, та Олександра Домаранського – пізніше крупного освітянського чиновника.
Так, це був склад кафедри, який зараз називають золотим. Кафедра досягала таких успіхів, що за досвідом приїжджали представники столичних університетів. Щорічна наукова продукція – кілька монографій та більше сотні статей. Панувала рідкісна для науково-творчих колективів атмосфера взаємоповаги та взаємоприхильності. Творчий успіх когось одного з членів кафедри радував інших. Постійні презентації нових книг, які завершувалися дружніми застільними бесідами. Гадаю, така атмосфера обумовлювалася тим, що кожному члену кафедри була притаманна якась родзинка, що шанувалася усіма іншими.
Усі члени кафедри були фанатами науки про літературу. І всі вони фактично представляли останнє покоління «епохи Ґутенберґа», тобто епохи книжки, епохи, коли художня література доживала останні часи як справжня королева мистецтв. А потім епоха Ґутенберґа досить стрімко почала переформатовуватися в іншу епоху, яку я називаю епохою Цукерберґа, засновника соціальної мережі фейсбук. Це епоха, коли книжка втрачає свою значущість, а її місце займає ґаджет, фейсбук, інші соціальні мережі, пристосовані впливати на свідомість людини, послуговуючись витонченими технологіями. Таким чином у молодих людей, які годинами сидять, вдивляючись у смартфони, формується кліпове мислення, синдром дефіциту уваги.
Недавно підрахував, що за роки роботи в університеті під моїм керівництвом було підготовлено та захищено 4 докторські та 17 кандидатських дисертацій. Але ось уже 5 років я не набираю аспірантів. Чому? Є чимало розумних студентів. Але це вже студенти нового покоління, вони вже частково виховані в умовах епохи Цукерберґа. Вони вже не здатні фанатично віддаватися науці про літературу. Просто не бачать у цьому потреби.
В.Б. У Шевченкознавстві кількома книгами Ви сказали вагоме слово. І до Вас ось уже понад півтора століття багато вчених читачів намагались розгадати чар і потужність Шевченкового генія. Та й у майбутніх поколіннях увага до феномену не зникатиме. В чому він полягає? Він вузьконаціональний чи планетарний?
Г.К. Розгадку чару і потужності Шевченкового генія треба шукати в природі його геніальності. Його інтуїція, а, точніше сказати, надінтуїція, надзвичайно прониклива. І це надає його творам пророчості, а значить здатності оновлюватися в часі – набувати актуальності в кожну нову епоху. Він першим у світовій літературі став автором твору з глибоким антиколоніальним змістом («Кавказ»). Першим охарактеризував, причому зробив це не тільки оціночно, а й системно, різнобічно і при цьому дуже точно, сутність російського імперіалізму (поема «Сон» – «У всякого своя доля…»).
Євген Маланюк, один з найглибших аналітиків Шевченкової творчості, про його поезію «Мені однаково, чи буду…» відізвався як про найбільш пророчу у світовій літературі. Щоб переконатися в його пророчості, звернімо увагу як по новому сприймаються зараз, у час рашистської навали, його початкові рядки з поезії «Катерина»: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
А щодо його вузьконаціональності чи планетарності, то візьмімо до уваги Франкову тезу, що чим більше поет виражає сутність своєї нації, тим більше він цікавий всьому світу. А Шевченко – поет глибоко національний. Щоправда, Євген Маланюк кілька разів висловився, що його поезія є «герметично закритою» для людей інших культур. Так, мова поезій Шевченка напоєна, за словами Івана Франка, «соком народних пісень». І тому його твори так дохідливо та вражаюче впливають на українців – вони легко декодують їх образність, їм близька їх ритмомелодика.
А щодо його планетарності, то треба взяти до уваги той доведений факт, що Тарас Шевченко – світовий рекордсмен за кількістю встановлених пам’ятників. Йому встановлено 1167 пам’ятників, із них – 99 у 44 (!) іноземних країнах і 1068 (!) в Україні.
В.Б. Останній мій знак питання не випадковий: недавно я прочитав «Щоденник» французьких літераторів братів Ґонкурів (російськомовне видання на півтори тисячі сторінок) і не знайшов Шевченкового імені бодай через кому згаданого. А писався щоденник фактично по смерті нашого пророка, друга половина ХІХ століття… Тургенєв там згадується, Герцен-Толстой-Достоєвський, навіть Пушкін, а Шевченка нема. Може, ми перебільшуємо планетарність особи Шевченка?
Г.К. Хай вас не дивує цей факт, що брати Ґонкури не згадують Тараса Григоровича. Якщо не брати до уваги повість «Маруся» Марка Вовчка, яка у трансформованому перекладі видавця Етцеля десятки разів перевидавалася у Франції і її твори стали класикою французької літератури для дітей, то французи вперше могли почути про українську літературу та Шевченка з доповіді Михайла Драгоманова «Література українська, заборонена урядом російським», яку він подав на літературний Конгрес у Парижі 1878 року.
Якщо українська література в Російській імперії була під забороною, то російська література активно нав’язувалася західноєвропейському читачеві. А в радянські часи вона була одним із засобів пропаганди «руського міра» – про це йдеться у статті Маланюка «Толстоєвський».
В.Б. Ви поділяєте думку про смерть російської літератури? Її, думку, ще в 20-их роках минулого століття висловив Євген Маланюк, а нині тільки ледачий про це не пише.
Г.К. Скажу коротко: для мене як і, гадаю, для мільйонів українців, російська література і культура, за окремими рідкісними випадками (Антон Чехов, Іван Бунін) вмерла назавжди. Вона по духу імперська – про це переконливо написав 100 років тому Євген Маланюк у циклі своїх блискучих статей про російську літературу. І тим підтвердив свою неймовірну здатність бачити і відкривати для нас суть речей та явищ.
В.Б. У мене таке враження, що й українська література вмирає з відходом Стельмаха, Гончара, Гуцала, Мушкетика, Олійника, Драча, Дзюби, Павличка… Єдина ще Ліна тримає літературне небо над нами. Вам, по-моєму, ще гостріше пече-догарає це зникання української духовної Атлантиди. Література втратила свою харизму, свій вплив на розвиток світу?
Г.К. Сумну і тривожну думку висловлюєте, пане Василю. Але справедливу. У її точності тим більше переконуєшся, коли, скажімо, познайомишся з книгою американського автора Вільяма Дерезевіца «Смерть митця», що має красномовний підзаголовок «Як творчі люди виживають у часи мільярдерів і технологічних гігантів». Йдеться про матеріальне виживання творчих людей. Скажімо, відомо, яка проблема з оплатою письменницької праці. Щоб видати книжку, як правило, письменник повинен сам знайти кошти. Про якісь гонорари не йдеться.
Але є ще й інша проблема – доля художньої література в епоху Цукерберґа. Нові покоління, психофізіологія яких набула певних змін (кліпове мислення і т.п.), виявилися неспроможними сприймати більш-менш довгі тексти. Звідси – втрата інтересу до читання, а, значить, і до книги. Нагадаю геніальне, як на мене, висловлювання Василя Сухомлинського, що поетичне слово є еліксиром для розвитку мозку дитини. Виходить, що молоді покоління позбавляються можливості розвивати свій мозок – свій розумово-інтелектуальний потенціал.
Все більш відчутною стає загроза перетворення нації в націю овочів, тобто у суспільство, позбалене критичного мислення. Статистика засвідчує, що лише 7 відсотків українців щодня читають книжки, у той же час 48 відсотків нідерландців щодня певний час присвячують читанню. І взагалі статистика засвідчує, що в скандинавських країнах читають найбільше То чи ж не цим фактом пояснююється те, що за індексом щастя саме скандинави лідирують у світі?
Свідомістю суспільства, яке є нацією овочів, легко маніпулювати. Тому державним мужам потрібно розуміти цю проблему і шукати шляхи її вирішення. Але ось біда: багатьом державним мужам вигідно вирощувати «націю овочів». І ви знаєте, в чому полягає їхня вигода…
Роздумуючи над усіма цими проблемами, весь час пригадується твердження відомого французького ученого Клода Леві-Строса про те, що «ХХІ століття має бути століттям філологічної науки, або ж його взагалі не буде». Довгий час, признаюсь, я ставився до цього висловлювання як до епатажного. А тепер все більше думаю, що в ньому є зерно істини. Можливо, й не мале…
В.Б. «Текст “під мікроскопом”» – це Ваша метода розгляду, аналізу художнього твору. Я слухав у Вашому виконанні цілу лекцію про новелу Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном», читав Вашу вівісекцію новели Василя Стефаника «Катруся»… В науковому світі якось запатентовуються подібні ноу-хау?
Г.К. Ні, метод повільного читання (його називаю ще читання тексту під мікроскопом) застосовувався ще у французьких ліцеях в кінці ХІХ століття. Це дуже ефективний спосіб в методиці літературної освіти. Застосовується він, щоправда, досить рідко, і в академічному літературознавстві. Вчені біологи та хіміки, щоб краще розібратися в структурі досліджуваних об’єктів, вдаються до мікроскопа. Мікроскоп – їхній основний інструмент для пізнання.
Цей метод, як ніякий інший, дозволяє зрозуміти таємниці художності, які не пізнаються іншим шляхом. Я ним користуюся дуже часто. Скажімо, більшість інтерпретацій поезій Тараса Шевченка здійснив, вдивляючись у їхні тексти крізь «вічко мікроскопа».
Якщо і є якийсь мій внесок у розробку цього методу, то він ґрунтується на дослідженні літературного твору як системно організованої цілісності, на вивченні функціональності виражальних прийомів з позиції психології їх сприймання.
В.Б. Ви свої інтелектуальні спроможності спрямовуєте переважно на дослідження (пізнання й тлумачення) творів класиків (Шевченко, Франко, Винниченко, Тичина…). На сучасників, окрім Григорія Гусейнова, не звертаєте уваги. (Оминаю ті Ваші рецензії 70-80-их років, коли Клочекового суду-вердикту чекали багато тодішніх поетів та прозаїків). Це свідомо чи – бракує часу, нема достойних об’єктів, взагалі нецікаво?
Г.К. Григорій Гусейнов цікавив і цікавить мене як видатний майстер літератури факту. Я вже давно переконався, і світовий досвід це підтверджує, що з плином часу література факту набуває все більше переваг над літературою вимислу. Ну а те, що я зосереджений на кількох іменах класичної літератури і рідко вдаюся до літературної критики, пояснюється потребою концентрувати увагу на головному для себе. Всього не охопиш. Така концентрація уваги особливо необхідна в наш час бурхливих інформаційних потоків, яким не треба піддаватися. Тут свою поведінку треба контролювати.
В.Б. Ви в недалекому минулому досить часто й активно втручались у сферу шкільного викладання літератури. Втручались і впливали. Чи задоволені сучасним станом справ у цій ділянці національного виховання?
Г.К. Так, ця сфера мені близька. Маю чималий досвід учителя-словесника. Потім, вже працюючи в педагогічному університеті, деякий час читав курс методики викладання літератури.
Чесно кажучи, сучасний стан літературної освіти мене дуже хвилює. Він, без перебільшення, катастрофічний. Програми складені таким чином, що вивчення літератури відбувається в темпі галопом по Європі. Скажімо, в 11 класі за 70 уроків, відведених для вивчення української літератури протягом навчального року, треба пройти більше 20 письменників, та більше 60 творів, серед яких чимало повноформатних романів. Зрозуміло, що в таких умовах ніяке заглиблене сприймання художніх текстів неможливе. Та й перелік творів, включених у програму, потребує серйозного фахового перегляду. Саме тому «вивчення» літератури відбувається таким чином: на уроці вчитель встигає переказати якийсь розділ підручника. А на наступному уроці той же розділ учні переказують вчителю. Все це виховує в учнів нехіть до читання, байдужість до рідної літератури.
Років десять тому на замовлення міністерства освіти і науки розробив концепцію реформування літературної освіти. Подав у міністерство. Результату ніякого. Потім на замовлення журналу «Дивослово» розробив концепцію реформування літосвіти у світлі вимог нової української школи. Надрукували. Обговорили. Схвалили. Результату ніякого. Опублікував десятки статей на цю тему в центральних ЗМІ. Ніякої реакції.
Чому така байдужість до цієї проблеми, від якої залежить культурний розвиток майбутніх поколінь? Відповідь на це питання знаходжу в Євгена Маланюка. Вона – в нашому малоросійстві, що століттями виплекувалось в умовах колоніальної залежності і яке, за Маланюком, є хворобою – ось її ми дуже невміло, а то й навіть неохоче (тут прикладів безліч із нашого теперішнього політичного життя) ізживаємо зі свого національного організму.
І чи не найголовнішим симптомом цієї хвороби, за словами Маланюка, є брак найелементарнішого національного інстинкту: «В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу, – пише він, – існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське. В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди с п і з н е н а».
У нас багато патріотично налаштованих людей з нормальною, незмалоросійщеною психікою. Але тягар малоросійства величезний. Саме він, на жаль, поки що визначає с п і з н е н і с т ь національного інтелекту у вирішенні життєво важливих для нації проблем.
І наостанок, закриваючи цю тему, скажу, на мою думку, найголовніше: уміле викладання української літератури в школі за уміло сконструйованою програмою, яка була б зосереджена на неспішному та глибокому осягненні нашої класики, мала б не лише важливе націотворче значення, а й виконувала б профілактичну функцію, оберігаючи свідомість молодих поколінь від наслідків, що творить епоха Цукерберґа. Йдеться ж бо про «еліксир для розвитку мозку»!
В.Б. Одна з Ваших книг має назву «Енергія художнього слова», що дає мені право думати: справжність літературного тексту Ви можете визначити з двох-трьох строф поезії, кількох абзаців прози. Але в останні десятиліття появились тексти, навіть цілі книги, над якими ламаються списи й ніяк не доламаються. Бо одні люди ці тексти вважають мало не геніальними, а інші – елементарною графоманією (набір слів та красивих фраз без розділових знаків, без римування). Свобода слова й друку, соціальні мережі, фейсбуки й ютюби створили для симулякрів комфортні поля розмноження й піднесення. Це сприяє розвитку літератури чи знецінює вагу й красу справжнього художнього слова?
Г.К. Вчені, які вивчали життя оленів у тундрі, помітили, що коли мисливці повистрілювали всіх вовків, які нападали на стада оленів, ганяючись за ними по тундрі, то виявилося, що в стадах почала збільшуватись кількість фізично немічних оленів. Причина? Вовки для оленів були своєрідними тренерами.
Зараз відсутня літературна критика. Немає «вовків» – немає тих, хто б принципово та аргументовано визначав хто є хто в літературі, був би нещадним до всяких появів графоманства. Ні, ми собі погано уявляємо ті важкі наслідки, які загрожуть літературі через відсутність високопрофесійної критики.
В.Б. Григорію Дмитровичу, Вас знають переважно як науковця, педагога. А ще й як фотомайстра – бачив не раз Ваші чудові фотопейзажі. І це ж не єдине Ваше хобі?
Г.К. Чесно кажучи, у мене немає часу на хобі. Рідко беру в руки фотоапарат. А якщо, буває, вдасться зняти цікаву світлину, то, вочевидь, це пояснюється тим, що маю здатність бачити красиве в природі…
В.Б. Чи можете дозволити собі читати щось просто так, не думаючи, що про прочитане треба буде писати-досліджувати?
Г.К. Так. Якщо ввечері вдається знайти якусь годину для читання, як Ви кажете, просто так, то це щаслива година. Стараюся цією годиною завершувати робочий день, який, як правило, тягнется 10-12 годин. Віддаю перевагу мемуарам, епістолярію. Зараз поволі, з насолодою та інтересом, читаю спогади Григорія Костюка «Зустрічі і прощання». Перед тим проводив вільний час з Докією Гуменною («Дар Евдотеї»).
В.Б. І ще раз про запрограмоване життя: а чи були у Вашому житті на різних його етапах нереалізовані творчі задуми?
Г.К. Ніяк не можу завершити книжку-посібник «Мистецтво учителя-словесника», яку задумав ще в часи роботи у школі. Потрібні творчі відпустки. Але зараз вони не практикуються.
В.Б. Про нереалізовані задуми запитую ще й тому, що їх іще можна реалізувати. Чим переймаєтесь сьогодні? Які літературознавчо-видавничі маєте плани?
Г.К. Завершую навчальний посібник про життя і творчість Марка Вовчка. Що не кажіть, а загальновизнано, що вона – другий після Тараса Шевченка талант. Сам Тарас Григорович говорив, що Жорж Санд у куховарки не годиться Марії Вілінській.
Необхідно завершувати книжку «Шевченкіана Євгена Маланюка». Вдалося зібрати із різних першоджерел близько двох десятків есеїв про Шевченка. Опрацьовувати є що – примітки, передмова.
Є ще один пункт плану – особливо важливий. Але про нього говорити не буду – щоб не наврочити…
Життя, дякую Богу, продовжується…
Розмову ініціював Василь Бондар