19 червня виповнюється 100 років від дня народження письменника світової слави, білоруського прозаїка Васіля Бикова. Він найвідоміший білоруський митець у світі: автор повістей, романів, оповідань. Юним молодшим лейтенантом у січні 1944 року був тяжко поранений під Кіровоградом. З проголошенням незалежності Білорусі 25.08.1991 активно підтримував національні прагнення народу. З приходом до влади Олександра Лукашенка став опозиціонером. Він, вигнанець з рідних піль, останні п’ять років проживав у Фінляндії, Німеччині, Чехії. Помер 22 червня 2003 року.
Мені випала честь рівно двадцять років тому представляти українську делегацію у Мінську на урочистостях вшанування пам’яті письменника. З багатьма білоруськими письменниками демократичного, антилукашенківського крила я дружив і спілкувався задовго до цієї поїздки: зокрема з поетами Міхасем Скоблою, прозаїком Барисом Пятровічем, поетом і літературознавцем Алєсєм Пашкєвічем, поетом Сяргеєм Законніковим, подружжям Рагойш (Вячаслав, Таццяна – науковці, перекладачі) та іншими. В урочистостях брали участь літератори інших держав, зокрема з Москви прибули поетеса Римма Казакова і публіцист Юрій Черніченко: обоє вони мали дотичність до України (перша народилась у Севастополі, другий на Вороніжчині в українському селі), але не виявляли найменшого українського сентименту. Львівська письменницька організація делегувала на заходи поетесу Марію Якубовську.
Пропоную власні записи тієї незабутньої мандрівки. Васіль Биков – мій улюблений письменник усіх часів і народів.
15 червня 2004 року, вівторок, Кіровоград
Клопітний був день – збираюсь до Бєларусі на 80-річчя Васіля Бикава. Вчора пізно ввечері добився на домашній телефон до Яворівського. «Васильку, не зможу я, ти ж бач, що зараз у Верховній Раді діється… Та й по Спілці деякі зрушення відбулися, після зустрічі з Литвином. Телефони підключили вже сьогодні, завтра рахунки розблоковуємо: треба людей у відпустку відправити… Тому вибачай. А білоруси гарні хлопці: і Алєсь Пашкєвіч, і Рагойша з дружиною – я тоді їх до себе на дачу забрав, посиділи ввечері… Одне слово – збирайся. Це післязавтра? Я постараюсь знайти для твоєї поїздки гроші. Може, ще хтось із Києва вибереться, а тобі, то обов’язково треба – Биков же під Кіровоградом… Давай!»
До Мінська я додзвонився, але всі чотири рази до мене якийсь чужий голос обзивався, руськоязичний. Вже з Києва попереджу.
16 червня, середа, м.Київ
♦ Спершу мене, наче довбнею по голові, шарахнули у Спілці: ніхто нічого не знає ні про яку Білорусь. Петро Осадчук навіть так відповів: «Якщо Вас запросили, то треба шукати десь гроші на поїздку». Мені самому, тобто, шукати. Але згодом таки виявилось, що секретарка Світлана таки в курсі, і бухгалтерія також – а це і все. Але ні Медвідь, ні хтось інший, не побажав до сябрів. Це мене вже не злякало: сам, то й сам – представляти Україну честь неабияка. І як згадаю, що на роковинах будуть Ригор Барадулін, Генадзь Буравкін – і я поруч з ними, дрібненький периферійний прозаїк, що пише двоє оповідань у рік… Але хочу, хочу!
♦ Їдучи у Бєларусь, не знав, чи можна потикатися з українським паспортом (можна!), чи треба міняти гривні на рублі або долари, чи не змінилось що там за програмою… Бо все дрібниці в порівнянні з моїм бажанням. Я привезу звідти книги Бикова й інших письменників, які перекладу. Я побачу Мінськ, побачу білоруську дійсність, друзів своїх побачу. Я вперше збираюся за кордон в роки нашої незалежності. Початок має бути вдалим.
17 червня, четвер, м.Київ
Все гаразд. Учора ввечері вже взяв квитка до Мінська – 103 гривні купейний. Отримав гроші на дорогу, перемовився з Яворівським… Від України сам до Бикова їду.
18 червня, п’ятниця, Мінськ, Білорусія
♦ Інша країна, інша нація. Хай і близька нам, а таки інша. Найперше поміняв трохи грошей – кишеня віддулася: за нашу гривню тут дають 360 рублёў. Почекав, покрутився на чыгуначным вакзале і, зрадівши, що мене ніхто не зустрічає, рушив оглядати білоруську столицю. Вийшов з підземного переходу від вокзалу й натрапив на знайомий профіль – Костріков. Такий же, як і на площі нашого міста. Чи це інша країна?
Позаглядав у кіоски, позаписував ціни в продуктових магазинах. Ціни на порядок вищі від українських: стограмова баночка розчинної кави «Nescafe» коштує 9010 рублёў, тобто 25 гривень (а в Кіровограді 8 гривень), журнал «Вожык» – 1330 (майже 4 гривні), огірки за кіло 2000 (5,5 грн – а в нас тепер менше 2 гривень), найпростіша кулькова ручка, якою я оце пишу і яка в нас коштує 30 копійок, тут – 310-390 одиниць білоруської валюти (втричі дорожче) і т.п. Дуже губишся, коли починаєш перебирати грошові знаки з багатьма нулями. Ми це вже давно проминули. Металевих грошей тут нема.
Більше чотирьох годин бродив я центром. Широкі, просторі вулиці, фундаментальні будівлі, ретельно прибирається місто з сонцем. Майже відсутні бігбордівські реклами, на будинках багато меморіальних дощок, писаних здебільшого білоруською мовою. Але назви вулиць і пам’ятники – як у Кіровограді: комунізована Білорусія. Мови національної не почуєш ніде. Я провокую людей, запитуючи їх по-білоруськи, навіть перепитую: як це буде правильно по-вашому сёньня альбо сягоння? – хлопець задумався, а потім відповів невпевнено – і вибачився. Сумно. Повз театр Янки Купали, президентський дім-резиденцію, до Саюза музикальних дзеячов на вулиці Я.Купали, далі через парк Горького повз тихеньку Свіслоч – на вулицю Фрунзе. Будинок літераторів. На замку.
Повертаючись назад до центру, до Белуніверситету, я раптом натрапив на будинок із запилюженими вікнами, на шибках якого пальцем пописані фрази: «Ліцэй, ты дзе? Мне сумна, ліцэй… Бо ты нам яшчэ патрэбны… Люблю цябе, ліцэй». Під деякими фразами стояли номери телефонів… Мені на очі навернулись сльози. Бо я відчув швидше, ніж зрозумів, що з цього навчального закладу вигнали учнів. Я відійшов від будинку – вуліца Кірава, 23. Знову цей Кіров! Мене душили сльози, але в якусь мить я усвідомив: не треба страждати, треба порадіти, що є ось такі діти в цій країні – адже ті журні фрази написані дитячими пальчиками, написані по-білоруськи, то ж надія не втрачена… Я повернувся до того запорошеного вікна і так само пальцем внизу вивів: «Жыве Беларусь!».
♦ Здається, лиш в коридорах університету я почув білоруську мову. Чи то моє бажання було таким сильним, що здалося… А вже без сумніву – на кафедрі літератури філфаку. В кабінеті стояв і бюст під бронзу В.Бикова, зовсім іще свіжий, аж боязко було до нього доторкатись. Чомусь я одразу подумав, що бюст не дуже схожий на письменника, хоча в житті я його не бачив, лиш на фотографіях.
Мені запропонували гуртожиток, але я відмовився, оскільки ще не зустрівся з письменниками, які мали б мені точно сказати, де я проведу ці дві ночі. І правильно зробив, бо з’явився Алєсь Пашкєвіч, привітались щиро, як давні знайомі, – будеш з нами, мовив. В аудиторії перерізали стрічку – таким побитом вона стала носити ім’я Васіля Бикова. За кафедральний стіл-президію сіли люди мені незнайомі, узнав, коли їх представили: ректор, декан, міністр культури, кілька науковців і четверо гостей з Москви. Мене це штрикнуло: не тому, що українців не покликали, а тому, що старшиня Союза пісьмєннікав Бєларусі десь там на гальорці («точно, як у Києві біля пам’ятника Шевченку 23 травня з Яворівським», – подумалось).
Писані виступи, піснуваті – приємно було слухати хіба Е.Лявонову й Анатоля Вєрабєя. Один дідок мало не приспав усіх: ніхто його не слухав, усі говорили поміж собою й зітхнули, як він закінчив. Кілька фраз із виступу Юрія Черніченка: «“Мертвим не болить” не друкувались 15 років після з’яви в “Новом мире” Твардовського», «Ніхто так зримо не написав про партизан, їхній побут, їхню психологію – як Биков, який, до речі, жодного дня не воював у партизанах», «В останні роки Биков жив на ворожих харчах – не хочу вдаватися в деталі», «Крим, политий радянською, російською кров’ю», – остання фраза привернула увагу багатьох, я також торкнув за рукав Вячеслава Рагойшу: як глибоко сидить у москалів оте імперське – вони його й самі не помічають. Добре говорив про В.Бикова Валентин Оскоцький, критик з Москви.
На книжковій виставці я не побачив «Сьцяны» – підпільно, народом виданої книги кілька років тому. Як я її хотів би мати – щоб перекласти й видати в Україні.
Міністр культури повідомив, що в Бичках, рідному селі письменника відкрито будинок-музей. Міхась Скобла пояснить мені, що від хати Василя Володимировича не лишилось і сліду: бульдозерами її розрівняли, а за тиждень звели нову. «Холодна вона, непривітна – Спілка наша не має до того стосунку». Хоча на відкриття таки їздив Генадзь Буравкін, один із друзів Бикова, який був біля нього в останні дні, впорядкував кнігу ўспамінаў.
Уже на секційному засіданні я подумав, що добре було б, якби прозвучав голос письменника, адже він зберігся, безперечно, он цілу книгу «Быкаў на Свабодзе» видали за тими інтерв’ю та коментарями, які він давав в останні 13 літ. І голос прозвучав. Гарний чистий запис, рідний, спокійний тембр: щось таке дороге я відчув у його голосі. Зберегла з початку 80-их запис у студентській аудиторії Ольга Василівна Козлова. Так мені захотілось переписати собі, аби потім у Великій Северинці розпочати літвечір пам’яті Васіля Бикова. В той момент я ще не знав, що випущений цілий комп’ютерний диск з голосом письменника.
Я виступав і на пленарному пасяджэньні, і на секційному. Ось зараз Міхась мені витягує з Internet’у повідомлення про міжнародну конференцію до 80-річчя Бикова: тут з мого виступу цитують аж два абзаци (Римму Казакову, Черніченка згадано через кому). А все тому, що я казав про речі малознані: про погляд Бикова тепер, в останні роки, на партизанський рух у Бєларусі, про ті самостійно зроджені партизанські загони, з якими люто розправлялись керовані партією загони; Биков не встиг про це сказати художнім словом, але публіцистичним сказав. Мене самого це вразило при прочитанні, як і, скажімо, оповідання «На Чорных лядах» про Слуцьке повстання 1918 року. От. Може, так категорично Ольга Василівна й заперечила мені, що білорусів в УПА не було – як не було? та на Поліссі ж УПА створювалась!.. Але й досі комусь ця правда пече (в неї батько, як мені сказали, був командиром партизанського з’єднання червоних партизан, зрозуміло). А ще вузлик землі від Северинки (про це я прохопився у виступі) привернув увагу білорусів і білоруських кореспондентів радіо «Свобода».
Деканові філології я подарував бібліотечку: чотири останні випуски «Вежі», «15х15», поетичні книги П.Селецького й Т.Журби, свою прозу й документальні (за одну, «ОST – тавро неволі», трохи хвилювався на митниці, бо Володя Вакулич сказав, що можуть забрати, уздрівши свастику на обкладинці – минулося, ніхто не заглядав до речей). Взагалі цілий портфель книг привіз я білорусам: іще Скоблі, Барису Пятровічу, Алєсю Пашкєвічу. І мені ось Уладзімер Сіўчыкаў пообіцяв подарувати «Сьцяну», та й Міхась книгу спогадів В.Бикова «Довгая дарога дадому». Це найдорожче, що я повезу звідси.
Василь Бондар
(Далі буде)