22 травня 1989 року вперше в Україні офіційно відзначався день перепоховання Тараса Шевченка. Саме цей день, коли майже 160 років тому прах поета привезли в Україну, фактично став днем народження усвідомленого українства. У Києві у кінці 80-их біля його пам’ятника зібрався велечезний мітинг. Тодішнім керівникам Марії Орлик, Леонідові Кравчукові нелегко було там виступати, бо міцніюча хвиля національного усвідомлення не сприймала багато чого з того, про що вони говорили. На тому мітингу я вперше в житті побачила синьо-жовті знамена.
Спочатку їх не було. А десь посеред чиєїсь промови вони раптом зринули над натовпом, викликавши хвилю якогось розчуленого захоплення. Багато в кого на очах з’явилися сльози. Я досі ніколи не бачила синьо-жовтого прапора, майже нічого не чула про нього (далося взнаки ідеологічно-стерильне виховання 70-80 років), але почуття загального піднесення цілком опанувало мною, і в ту мить чи то голос крові, чи яка інша сила навіки зафіксувала в моїй свідомості, що це – національна святиня, символ правди й очищення народу, частинкою якого я була, є, й буду. Пізніші відкриття власної історії лише підтвердили перше сильне емоційне сприйняття, лише доповнили його. І тому мені сьогодні дуже боляче, коли синьо-жовтим прапором прикривають лицемірство і фальш, коли ним освячують штучно організовані мітинги, коли олігархічні клани маскують ним свою облудну суть.
Увечері біля памятника Шевченку, Кіровоград, 1990 рік.
Та це до слова. А тоді, у 1989-му ще був ранок 22 травня. Той, хто вчився у Київському університеті до кінця 80-их, добре знає, як працівники КДБ попереджали студентів, щоб цього дня, не дай, Боже, навіть близько не підходили до пам’ятника Шевченкові і навіть не заходили у сквер. Це вже пізніше ми дізнались, що день перепоховання Тараса Григоровича став днем своєрідного зриву українства, фактично днем народження новітньої національної свідомості українців і цього дня з року в рік ще у царській Росії, а потім в СРСР, він нагадував про себе масовими чи ні (залежно від тиску режиму) акціями, які влада намагалася всіляко придушувати. Але навіть у найглухіші 70-ті знаходилися сміливці, які йшли до Тараса саме 22 травня і клали квіти. Їх потім викликали в КДБ, часом арештовували. Були такі й на нашому факультеті журналістики. І хоча я була студенткою вже у 80-ті, до нас дійшли відголоски арештів української інтелігенції 1972 року: доводилось спілкуватися з тими, у кого ті події в пам’яті були ще свіжими.
Отож, вранці 22 травня 1989 року справою честі було покласти квіти до пам’ятника Кобзареві. Того дня цьому вже ніхто не перешкоджав. Не було у сквері біля університету ні міліції, ні кадебістів. Стояв сонячний, прозорий, аж дзвінкий ранок. І був страх. Кожна сходинка давалася нелегко. Мені здавалося, що століття страху українців звалилися тоді на мене. Але я мусила його перемогти. Коли ти раз і другий долаєш такі відчуття, стаєш іншою людиною.
А потім було не одне 22 травня у Кіровограді. З мерехтінням свічок, промовами та співами. Скільки українських душ прокинулося у ті дні? Але навіть такими днями не виправиш те, що нищилось десятиліттями і століттями. Свою незалежність ми зустріли без справжньої національної еліти, яка б не дала схибити, не дозволила звернути зі шляху. Це найбільша проблема і сьогоднішнього дня.
Але у нас ще є 22 травня.
Світлана Орел