Священний Синод Православної церкви України вилучив з церковного календаря день пам’яті князя Олександра Новгородського (Невського), який відзначали 23 листопада.
Також було вирішено додати до календаря такі пам’ятні дати: у четверту суботу листопада – поминальний день в пам’ять всіх заморених голодом в Україні; 26 листопада – день пам’яті преподобного Стиліана Пафлагонського; перенести з 1 червня на 7 квітня день пам’яті святого прп. Юстина Челійського; 3 лютого – свято знайдення мощей святителя Рафаїла Заборовського, митрополита Київського і всієї Русі.
Російська православна церква канонізувала Олександра Невського, князя новгородського, псковського, владимирського, батька першого князя Москви, в лику благовірних у 1547 році. У російській історіографії Олександр Невський передусім відомий як полководець, що в 1240 р. виграв битву зі шведами на Неві (звідси й нібито іменування – Невський), а в 1242 р. – битву з німецькими хрестоносцями на Чудському озері. Ось що про нього пише Егциклопедія історії України: «Олександр Ярославич Невський – син переславль-залєського, згодом – вел. владимирського кн. Ярослава Всеволодича – і доньки торопецького кн. Мстислава Мстиславича Удатного Ростислави. Одружився 1239 з донькою полоцького кн. Брячислава Васильковича. Ще з дитячих років не раз від імені батька обіймав князівський стіл у Новгороді Великому.
Сівши тут знову 1236, Олександр Ярославич воював і вступав у договірні відносини з Литвою, Швецією, Тевтонським орденом. 15 червня 1240 на чолі своєї дружини, міських ополчень Новгорода Великого й Ладоги (нині с. Стара Ладога, РФ) він завдав поразки шведам на місці впадіння р. Іжора в Неву. Скоріш за все, саме за цю перемогу Олександр Ярославич отримав прізвисько Невський. У вересні 1240 війська Тевтонського ордену, датчан і дерптського єпископа захопили Ізборськ (нині село Псковської обл., РФ), а далі, на запрошення одного з боярських угруповань міста, – Псков (нині місто в РФ). Під тиском ворожої князеві боярської партії узимку 1240/41 був змушений піти з Новгорода Великого. Але коли тевтонські загони почали здійснювати грабіжницькі рейди майже під самі стіни міста, новгородське віче знову покликало на княжіння Олександра. Навесні 1241 він повернувся до Новгорода Великого й протягом року вигнав рицарів із новгородських володінь. Звільнивши Псков, його дружини вступили вже на територію Тевтонського ордену. Однак навесні 1242 дізнався про наближення об'єднаних військ Тевтонського ордену, дерптського єпископа й естів і відступив на новгородський бік Чудського озера. 5 квітня 1242 на льоду Чудського озера Олександру вдалося здобути відчутну перемогу, яка на певний час принесла спокій на північно-західні кордони Русі. Завдяки цій перемозі Олександр надовго зміцнив своє становище на новгородському столі.
По смерті батька Ярослава Всеволодича (вересень 1246), Олександр одержав від монголів Тверське князівство. Прагнучи більшого, він навесні 1248 подався до золотоординського хана Батия, далі – у монгольську столицю Каракорум, де отримав київський великокнязівський стіл із пд. Руською землею. Проте Владимиро-Суздальське князівство монголи віддали його молодшому братові Андрієві Ярославичу. Невдоволений цим, 1252 почав боротьбу з Андрієм за Владимир на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Імовірно, він спирався на хана Батия. Багатотисячна монгольська "Неврюєва рать" розбила об'єднане військо Андрія Ярославича та його брата тверського князя Ярослава Ярославича, спустошила землі північно-східної Русі, що ледве почали відновлюватися після монголо-татарської навали 1237–40. Кн. Андрій змушений був втекти до Швеції. Владимирський великокнязівський стіл посів Олександр. Він утримав за собою й Новгород Великий, звідки його військо стримувало наступ шведів і литовців. Перебуваючи в залежності від Золотої Орди, він змушений був дозволити перепис населення Владимиро-Суздальської й Новгородської земель і обкладення їх обтяжливою даниною. 1262 він підтримав золотоординського хана Берке в суперечці з ханом Хубілаєм. Того ж року він був змушений поїхати до хана Берке, аби обговорити свою участь у його конфлікті з іншим Чингізидом – правителем Ірану ханом Хулагу. На зворотному шляху з Орди на Русь Олександр захворів і помер у м. Городок на Волзі (нині м. Городець Нижегородської обл., РФ). Перед смертю прийняв схиму й отримав ім'я Олексій.
Тіло князя перевезли до Владимира на Клязьмі й поховали в монастирі Різдва Богородиці. 1724 за наказом російського імператора Петра I мощі Олександра Невського було перепоховано в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі. Частки мощів зараз зберігаються у Свято-Успенському соборі м. Владимир і в храмі св. Олександра Невського в Софії (Болгарія).
Агіографічна традиція навколо його пошанування почала складатися ще наприкінці 13 ст. Прибл. 1280-ми рр. прийнято датувати "Повість про житіє Олександра Невського", створену в монастирі Різдва Богородиці у Владимирі на Клязьмі книжником з оточення митрополита Київського Кирила II. Дослідники відзначають жанрову, композиційну і стилістичну близькість між цим твором і Літописцем Данила Галицького.
У 1725–1917 роках в Російській імперії існував орден св. благовірного кн. Олександра Невського за військові заслуги. 1942 був заснований Олександра Невського орден для командного складу Червоної армії, який зберігся в нагородній системі РФ і після розпаду СРСР.
В офіційній російській історіографії із самого початку сформувалася оцінка Невського як захисника Русі від загарбання її католицьким Заходом. Розуміючи складність виправдання його чіткої проординської політики, який не гребував монгольською допомогою в боротьбі за владимирський великокнязівський стіл із власним братом і який особисто репресіями примушував новгородців платити данину Золотій Орді, більшість біографів пояснюють це тим, що Невський обрав союз із Золотою Ордою як "менше зло" в порівнянні з покатоличенням. Такий погляд на цю постать. вдало використовували в державній ідеології Росії. Так, цар Петро I спирався на літописні перемоги Невського над шведами під час територіальних спорів зі Швецією під час Північної війни 1700–1721, а перенесення мощів князя в новозбудовану на берегах Фінської затоки столицю символізувало історичні права Росії на узбережжя Балтики. Так само знятий напередодні Другої світової війни фільм С.Ейзенштейна "Олександр Невський" добре вписався в ідеологему неодмінної перемоги Росії у боротьбі проти одвічної німецької агресії.
Але в останні десятиріччя деякі історики здійснили спробу переоцінки ролі та місця Олександра Невського в історії Давньої Русі. Вони звернули увагу на те, що офіційний погляд на нього лише повторює книжково-канонічний портрет князя, складений зусиллями радше ідеологів, ніж істориків. Багато фактів біографії князя не підтверджуються сучасними йому джерелами. Зокрема, шведським джерелам узагалі не відома битва на Неві, а ярлом Швеції в цей час був Ульф Фасі, а не Біргер Магнуссон, як це вважалося у вітчизняній історіографії з часів М. Карамзіна. За джерелами, уже 1228 було укладено антиновгородський союз між Псковом і Ригою (нині столиця Латвії), а 1236 значний псковський загін брав участь у литовському поході Ордена мечоносців. Тож Псков, скоріш за все, добровільно запросив до себе рицарський загін, аби убезпечитися від агресивної політики Новгорода Великого, і не потребував "звільнення" дружинами Олександра. Так само в давньоруських джерелах значно перебільшено значення битви на Чудському озері, в якій загинуло, за західними джерелами, лише кілька рицарів; сама битва так і не припинила агресію Тевтонського ордену на Схід, а була лише незначним епізодом у кількасотрічному прикордонному конфлікті. Виступ Невського проти квладимирського князя Андрія Ярославича розглядається в контексті антимонгольського союзу між ним та кн. Данилом Галицьким і вел. кн. литов. Міндовгом. Таким чином, у роботах цих істориків Олександр Невський постає як прагматичний і цинічний політик, який заради власних політичних інтересів жертвував можливістю звільнити Русь від монгольського панування».