«У пісні у моєї два крила…»

3 березня минає 90 років з дня народження Леоніда Михайловича Тендюка, нашого земляка, поета, письменника-мариніста, лауреата літературних премій імені Лесі Українки та імені Володимира Сосюри, мореплавця-степовика, знаного не лише в Україні, а й за її межами.

Леонід Тендюк з дитинства марив морем та морськими пригодами. Певно, це непереборний потяг до безмежних просторів, які відкриваються однаково на морі і в степу.

Сам Леонід Михайлович говорив, що моряки народжуються в степах. При цьому згадував Федора Сидоровича Предтечу, автора пісні «Раскинулось море широко». Предтеча морякував змолоду. А сам він українець, з Чигирина. Україна – морська держава! Ми також з історії знаємо, що козаки були сміливими і мужніми мореплавцями, яким підкорялися безмежні простори морів!

Є в Україні і дослідники, і письменники-мариністи. Микола Миколайович Міклухо-Маклай теж українець, який подався в небезпечну морську подорож до Нової Гвінеї вивчати і вдосконалювати непізнаний край. А знаменитий письменник-мариніст Джозеф Конрад, якого зарубіжні мариністи від Джека Лондона до Грема Гріма вважали своїм учителем! Леонід Михайлович згадував, що колись до Києва приїхав Грем Грім і відвідав Спілку письменників. Тоді Леонід запропонував йому поїхати в Бердичів – місто, де народився Джозеф Конрад.

А коли у Києві був Ірвін Стоун, Леонід Тендюк разом з поетом Петром Засенком відвідали його в готелі. Стоун дізнався, що Тендюк працював стерновим матросом на «Витязі» і пройшов немало морських шляхів, тому на подарованому примірнику книги «Моряк у сідлі» написав: «Моєму українському товаришу, матросу з «Витязя» Леоніду Тендюку».

Звичайно ж, про море писали і пишуть наші українські письменники Дмитро Ткач, Костянтин Кудієвський, Іван Гайдаєнко, Микола Яненко, Антон Санченко. Леонід Михайлович стежив за появою на літературній ниві молодих письменників-мариністів, радів їхнім досягненням і успіхам.

Саме життя, подорожі морями-океанами дають теми для творчості. Більше 30 книг написано Тендюком на документальній основі. Він говорив, що не треба фантазувати, бо бачене ним більше ніж фантастика. При цьому Леонід Михайлович згадував слова морського офіцера Тимофія Будріна: «Пишемо, що бачимо, а чого не бачимо, того не пишемо!..».

Тендюк жадібно вивчав світ, плаваючи морями-океанами. Був романтиком і закликав у свій світ всіх тих, «хто носить у грудях зоряні світи». Тендюк унікальний і особливий. Його талант був оцінений українськими класиками Володимиром Сосюрою та Павлом Тичиною. Тендюк був закорінений у драматичну долю свого народу і оцінений читачем, особливо підростаючим, вихованим на його творах. Книги Леоніда Тендюка перевидавалися великими тиражами і зачитувались до дірок.

Він став кращим українським письменником-мариністом і його ім’я може стояти поряд з такими оспівувачами моря, як Джек Лондон, Джозеф Конрад, Жуль Верн, Роберт Стівенсон.

Олесь Гончар про нього говорив так: «Саме життя спонукає розширювати жанрово-поетичні обрії літератури. З цього погляду варто відзначити …твори Леоніда Тендюка, наймолодшого з наших мореплавців і найяскравішого мариніста».

Як все починалося?

Народився Леонід Михайлович Тендюк у загубленому в степах Кіровоградщини селі Володимирівка, в родині степовиків-хліборобів Марії Лук’янівни Остащенко та Михайла Антоновича Тендюка. З батьківської оселі, маленького джерельця натхнення, почалися життєві витоки знаного поета, письменника-мариніста, романтика, мореплавця.

Дитинство та юність Тендюка були обпалені війною та післявоєнними негараздами. Війна скінчилася, та родина Тендюків разом із радістю Перемоги, отримала звістку про смерть батька… Батько загинув 9 травня 1945 року. Мати залишається одна з чотирма дітьми: Леонідом, Борисом, Галиною, Миколою. Повоєнне село: нужда, голод, відбудова…

Іде весна…

Та голод ікла шкірить в нашій хаті,

Де ми спимо, малі, і де корови хлів…

Голодним, –

Сняться нам вітрильники крилаті

І береги щасливих островів.

Леоніду 14 років… Він залишився і за діда, і за батька, і за старшого брата. Ще сам дитина, у якої мрії «про хліб від зайця», а вже треба турбуватися про менших братиків та сестричку. Леонід робив усе, щоб допомогти матусі справитися з життєвими негараздами, але вже тоді виношував свою мрію про дальні світи…

Молодий, гарний, з темно-русим шовковим волоссям, енергійний… в мріях десь далеко-далеко від рідних степів…

Далекий косогір,

Поля. Село. –

Де все в пшеничний вір

Переросло

Та голубінь ставків.

Та явори.

Та ще дівочій спів

Із-за гори

Та ще й до того нам

Сімнадцять літ.

Відкрито шлях вітрам

В широкій світ.

У Леоніда була велика тяга до навчання, він багато читав, захоплювався класичною літературою, поезією, любив музику. Ходив до школи за півтора десятка кілометрів у село Велика Виска. Ні одягнутися, ні взутися не було в що… Мій батько Житній Микола Степанович згадує: «…йшли ми з ним пішки до Великої Виски, я у військкомат, а він до школи. На одній нозі у Льоні калоша (великувата), щоб не загубилася – прив’язана до ноги мотузкою, а на іншій нозі якийсь башмак витріщив зуби і теж тримається мотузкою…».

Не зважаючи на скруту, він ішов до своєї мрії, до свого маяка, до свого світла… Людина думає рідною мовою. Леонід думав поезією… Його зачаровувало все: сонце, поля, колоски, квіти, дзюрчання струмків, спів птахів…

Вже тоді Леонід почав друкуватися в республіканській газеті «Колгоспне село» (нині «Сільські вісті»). Перші його вірші були опубліковані 1947 року, коли Леоніду виповнилося 16. Він знав по якому шляху буде йти і якою людиною пройде цей шлях…

Закоханий у поле до безтями,

Де б ти не був – його не осором!

Мов чайка, побраталася з вітрами

Душа твоя, засіяна добром.

Закінчивши десятирічку в Великовисківській середній школі, Леонід Тендюк їде спершу до Харкова, а потім переводиться на навчання в столицю. І не розлучається зі своїми заповітними мріями.

Степ коханий, з ярами-байраками,

Це ж про тебе, як вечір настав,

На обніжку, порослому маками,

Свого першого вірша я склав!..

А коли покосили пашницю,

Облітали осінні гаї,

Я повіз до Сосюри в столицю

Заповітнії мрії свої.

Вився шлях через луки і вибалки

В дальне місто, де квітнуть вогні…

І берізка з-за пагорба вибігла

Помахати рукою мені.

Закінчивши факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка, у 1956 році почав працювати в республіканській газеті «Молодь України», відділ літератури і мистецтва. Молоді поети і журналісти мали за честь спілкуватися з Тичиною. Павло Григорович допомагав і підтримував молодих талантів, особливо виділяв Тендюка. Цінував його як прекрасного поета, наставляв на життєвій дорозі.

Неочікувано для самого Леоніда Тендюка розпочинається його одіссея на паралелях і меридіанах життя. Він потрапляє у групу журналістів, які вирушили першим рейсом щойно відкритого авіамаршруту Одеса-Владивосток. Повернувшись до Києва, відзвітовує серією нарисів, а потім знову прямує туди, де сонце сходить…

І кинув я схвильовано у гони,

Де понад краєм Шлях Чумацький гас:

«Уклін вам кораблі! Я ваш погонич,

Прийшов од поля тихого до вас».

…І ти земля, – планета всіх планет –

Благословляєш знов мене в дорогу.

Леонід Тендюк відправляється простим матросом на китобійному судні в Берінгове море полювати на моржів та тюленів. Потім на гідрографічному судні до маяків Чукотки, Камчатки та Курильських островів. А згодом потрапляє аж на Командорські острови, де юний Джек Лондон починав свій життєвий шлях із простого матроса.

Народжуються поетичні рядки, які стали йому дороговказом на морських шляхах:

Земля лежить далека і незвідана:

Встають світанки сяєвом пожеж.

Дороги, що вели Мартина Ідена

Непереборно ваблять мене теж.

Поплававши в північних широтах, Леонід Тендюк відправляється в акваторію Тихого і Індійського океанів. Він влаштовується матросом на експедиційне судно «Юрій Шокальський», що тримало курс до Японії і Полінезійських островів (Західний Іран, порт Сорот, Нова Гвінея, Фіджі, Самоа). Ті місця вивчав наш легендарний земляк Миклухо-Маклай. Про цю подорож Тендюк напише книгу «Тріада «V-Z».

Там, на Самоа, розчарований світом неправди і зла, знайшов своє останнє пристанище автор «Острова скарбів» Роберт Стівенсон.

По маршруту судна «Юрій Шокальський» лежали Маршалові острови, зокрема атоли Бікіні й Квайджеленд, а ще атоли Фанін і острів Різдва. Вони стали атомними полігонами, на яких американці випробовували ядерну зброю. «Шокальський» дорого заплатив за цей маршрут, будучи вимушеним свідком океанських ядерних випробовувань. Повернувшись із рейсу, він пристав до пірсу в Дальзаводі. На другий день там сталася пожежа. Згоріло судно і всі наукові й ненаукові спостереження. Команда була розформована, а Леонід Тендюк, як журналіст, витримав численні допити служби КДБ, які його морально і фізично виснажили. Надломлений, він повернувся до Києва на реабілітацію, де йому всіляко допомагав його друг Борис Олійник.

Це життєве випробування не відбило у Леоніда Тендюка бажання мандрувати по світах, і за клопотанням відомого полярного дослідника Івана Папаніна, друга Павла Тичини, Леонід влаштувався стерновим матросом на науково-дослідницьке судно «Витязь», з яким відвідав п’ятдесят атолів і коралових островів Індійського і Тихого океанів.

Рахманну скибу «Витязь» крає;

Небес тропічних хмарна стеля…

Лежить від краю і до краю

Чужинська водяна пустеля.

Подорожі по світах додали до творчого доробку Леоніда Тендюка чимало романтично-пригодницьких сторінок. З-під його пера вийшли книги, які давали можливість молоді пізнавати світ: «Одіссея східних морів», «Експедиція «Гондвана», «Голова Дракона», «Слід Баракуди», «Шукачі тайфунів», «Смерть в океані», «Останній рейс «Сінтоку-мару», «Атол Туамако», «Пояс Оріона» і багато інших. Прекрасна пригодницька проза, яка виховала не одне покоління мрійників, варта того, щоб її читали і сьогодні, виховуючи у молоді патріотизм, любов до рідної землі, сміливість і бажання пізнавати інші світи. А його поетичні збірки наповнені любов’ю до рідної землі, степу, моря, природи, людей. З-під пера Леоніда Тендюка вийшли поетичні збірки: «Поле моє, полечко…», «Струмки народжуються в горах», «Тиша, стривожена штормом», «Голос моря і степу», «Стамбульські провулки»…

Від океанів і морів.

Неначе хтось спалив солому –

Щоб я забув зневіру й втому,

Над степом захід догорів.

Після закінчення своєї одіссеї по морях-океанах, Леонід Михайлович Тендюк повертається до Києва. Школа життя піднесла йому випробування не лише мужності, гідності, а й кохання.

Перший його шлюб з Ладою Федоровською не витримав життєвих випробувань. А ось другий – з піаністкою, концертмейстером, народною артисткою України Елеонорою Пірадовою, жінкою, яку він називав Богорівною, вартий не однієї повісті чи роману про кохання… Гідні, талановиті, незалежні – вони прожили красиве життя і пішли в інші світи в один день – 12 липня 2012 року. Словами Володимира Сосюри можна сказати і про їхнє кохання: «Так ніхто не кохав. Через тисячу літ Лиш приходить подібне кохання…»

Похований Леонід Тендюк в селі Володимирівка, в рідному степовому Кіровоградському краї, поряд з мамою Марією Лук’янівною, братом Борисом, сестрою Галиною. То було його бажання!..

Та могила – аж під косогором.

Та холодне мовчання степів.

Спить село,

Не шелесне діброва.

В узголівї – калинова віть,

Де незгасна зоря вечорова

На колінах

     Скорботно

          Стоїть.

Одіссея Леоніда Тендюка закінчилася тут, у приінгульському степу, де і розпочиналася. Повернувся він сюди навічно. Його якір у степовому краї, де йому колискову співала мати… Тут закінчилася його пісня у якої… два крила:

У пісні у моєї два крила:

Одне – моря, бурхливі океани,

А друге – степ, земля моя кохана,

Та, що мене до моря привела.

Людмила Житня, член НСПУ,
лауреат мистецько-літературної премії імені Олександра Білаша,
сестра письменника

На фото: Леонід Тендюк під час зустрічі із школярами школи-інтернату нашого міста (вчителька – Лариса Пігарьова)


Надрукувати   E-mail