У містечку Шпола, що на Черкащині, яке межує із нашим Новомиргородським районом, збереглася хата коменданта міста часів УНР, представника Центральної Ради, офіцера Петлюрівської армії Івана Шурубалки.
Цікава історія цієї будівлі і людей, що тут жили. Хата, збудована у 1909-му році, на той час була дуже солідною – на дві половини, з чималими вікнами. У хліборобській родині Шурубалків було дев’ятеро дітей. Усім їм намагалися дати освіту. Коли сто років тому Україна почала виборювати свою незалежність, Іван якось відразу став на її бік. Не ховався, не пристосовувався, не мімікрував. (Уже пізніше, коли племінники і внуки розпитували бабу Палажку, за що ж арештували її сина Івана, вона десять разів попередивши, аби нікому не проговорилися, стишивши голос, казала: «За Україну»).
Щоб допомогти землякам і об’єднати їх, Іван Шурубалка очолив у Шполі кредитове товариство по спільному обробітку землі. Як згадувала пізніше його сестра Оксана Коваль, воно ставило собі за мету придбання для загального користування різних сільськогосподарських машин, яких одноосібний селянин не міг сам купити. Паралельно він ініціював встановлення у Шполі першого пам’ятника Тарасу Шевченку.
Після поразки УНР Івана Шурубалку звинуватили в націоналізмі й заслали у місто Кипчак Каракалпакської АРСР. Але це заслання обернулося позитивом і для нього, і для родини. Іван тоді вже хворів на сухоти, а у середньоазійському кліматі йому вдалося вилікуватися. Звідти він також надсилав родині харчі, бо навіть на засланні жити було легше, ніж в Україні у 1932-33 роках. Племінниця Івана Олена Коваль, яка й зараз живе у Шполі, вважає, що завдяки тим посилкам родина вижила під час Голодомору.
Відбувши термін покарання, Іван Шурубалка повернувся у Шполу. Очевидно, мав бажання господарювати: посадив біля хати чималий яблуневий сад. Але не встиг скуштувати з того саду жодного яблука – в 1937-му році його знову заарештували і заслали у табори під Хабаровськом, де він помер від голоду в 1939 році. З того саду залишились тільки дві яблуні, які квітують і цієї весни.
Ясна річ, про смерть сина і брата тодішня влада родину не повідомила, тож вони не знали, що з ним. Майже через два десятки років до них дійшла чутка, що у сусідньому Новомиргороді якийсь чоловік повернувся із таборів, і вони хотіли їхати розшукати його, можливо знає щось про Івана, але сталося так, що він сам прийшов до їхньої хати.
Тим чоловіком, який прибув із заслання із Красноярського краю був Степан Кожум’яка. Легендарна особистість, тричі репресований, ініціатор встановлення кількох пам’ятників Шевченку, шляхобудівник і мостобудівник, тоді він працював інженером у Златопільському шляхвідділу. А той якраз прокладав автомобільний шлях з Черкас на Гайсин. Це будівництво тривало неподалік хати Шурубалків-Ковалів. Шляхвідділ потребував приміщення під контору, а хата була велика, тож її тут і розмістили.
Оксана Коваль пригостила Степана Демидовича узваром з яблук того саду, який посадив її брат і розповіла сумну історію про нього. Звідтоді вони заприязнилися. Кожум’яка приїздив сюди з дружиною Катериною, а після її смерті, прикипівши душею до дітей та онуків Оксани Коваль, бо своїх дітей не мав, доживав віку з нею. Справжнім патріотом він виховав онука пані Оксани Юрія Колесника, нині він – професор Черкаського педунівенрситету, автор і упорядник книги про Кожум’яку «Планида діда Степана».
А хата Шурубалок і у новітні часи стала центром національного відродження краю. Саме тут гуртувався перший осередок Руху. Тут збиралася ініціативна група відродження у Шполі української, незалежної від москви, церкви.
Нині хатина у плачевному стані. Чи не прийшов час її відновити?
Світлана Орел
На фото: хата Шурубалків; племінниця Івана Олена Коваль; Іван Шурубалка
