2 квітня 1924 року народилася Леоніда Терещенко (Льоля Світлична) – дружина Івана Світличного, дисидентка, письменниця-мемуаристка. "Вона належала до тих рідкісних українських жінок, котрі не лише підтримали своїх чоловіків у їхній боротьбі з режимом за права нації та людини, за національну гідність, а й з подиву гідною жертовністю пронесли підхоплений зі слабнучих рук смолоскип до останнього подиху", – так відгукувався про неї Тарас Марусик.
Леоніда (Льоля) Світлична. Мені пощастило не раз зустрічатися з цією Великою жінкою, ангелом Великого Івана Світличного. Самодостатня горда особа, не просто інтелігентна киянка з діда-прадіда, а представниця Терещенків без грама меншовартості, периферійності. Її колисала історія України! Судіть самі: Леоніда Павлівна Терещенко народилася в Києві біля гори Хоревиця. Її тато – студент-архітектор, а мама – домогосподарка. Хрестили Льолю в церкві Покрови на Солом’янці. Її перші зорові враження – Андріївський собор і старезна липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки. Рідна тітка Льолі була черницею Флорівського монастиря на Подолі. Частенько вони з мамою ходили на могилу матері Мазепи (ігумені цього монастиря) і на могили воїнів полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, клали польові квіти.
Потім страшна п’ятирічка безбожжя, коли церковним дзвонам виривали язики, вибухи руйнували храми. У ті часи в школу приймали з восьми років. Для Льолі це був час початку навчання та голодомору. Ідучи до школи бачила померлих. Щоби врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки, навіть оклад ікони в «Торгсин» («Торгівля з іноземцями»). Від голоду помер дід, багато родичів. Кого зі знайомих, кращих учителів не викосив голод, донищували арешти, зникнення їхніх дітей у дитячих будинках. У 1938 р. закрили школи нацменшин: до Льолиної школи перевели клас із єврейської школи, з’явилися учні з польської та німецької шкіл. Тоді ж у старших класах і вишах запровадили платню за навчання, бідніші діти не могли вчитися.
На фоні оспівування сталінської конституції, щасливого дитинства карбувалися в пам’яті спочатку черги за продуктами, а пізніше – замаскована карткова система, коли хліб і молоко в обмеженій кількості розносили по квартирах. Фінська війна, коли її однокласників зі школи забирали на фронт… Хоч навчання у вишах було платним, Л. Світлична стала першокурсницею будівельного інституту, перебувала на геодезичній практиці. З усіх радіотарілок лунали клятви радянської влада ніколи не здати Києва. Усіх старших 16 років ганяли «на окопи», які німці спокійно обійшли. Уся Володимирська біля НКВС була засипана горілим папером – палили документи про репресії. 20 вересня 1941 р. німці ввійшли до Києва: голод, грабунки, відправка на примусові роботи до Німеччини. Рятуючись від рабства, Л. Світлична стала студенткою медичного, потім гідромеліоративного інститутів (єдиних за німців вишів Києва). Жили вони з мамою у Флорівському монастирі. Одна з найстрашніших згадок – безлюдний Київ восени 1943-го, коли Терещенки переховувалися в одному з гробівців на Байковому цвинтарі.
Коли прийшли «визволителі», усіх, хто перебував під гітлерівськими окупантами, виселили. Правдами-неправдами Л. Світлична залишилася в Києві, проєктувала київські мости, відновилася в будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації до війська. Голодні, обідрані – але вчилися, тулилися у неопалюваних приміщеннях. А ще треба було заробляти, бо хлібина на базарі сто карбованців коштувала. Трохи рятували «другі гарячі» – каша, яку давали в студентській їдальні, кварта молока, яку відривала від себе хрещена Л. Світличної. У 1948 Льоля закінчила інститут і мала їхати до Красноярська-20, а вона вступила до аспірантури Інституту будівельної механіки АН УРСР. Скільки ж у неї тепер перспектив: киянка, красуня, інженер, науковець, викладач інституту…
Правда, тулилася родина з п’яти осіб у 14-метровій монастирській келії, тому вдома працювати було ніяк – працювала в «академці» – бібліотеці ім. В.Вернадського. Там і познайомилася з Іваном Світличним. У 1955 вони збиралися одружитися, але смерть Іванового батька завадила. Офіційно Леоніда з Іваном Світличним одружились 12 травня 1956 р. Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімнатці мами Л. Світличної. Після закінчення аспірантури Л. Світлична працювала асистентом у будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а ще слід було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг годі було й думати.
Разом із чоловіком долучилася до дисидентського руху. З Вірою Лісовою та Михайлиною Коцюбинською була розпорядницею фонду Сахарова в Україні. Нарешті вони звили гніздо на четвертому поверсі, під самою стріхою на Уманській, 35. З однієї кімнати на 28 метрів Іван зробив дві; рясно заселив їх книгами, українською керамікою, гравюрами. Стус так писав про штаб-квартиру шістдесятників і тамтешню атмосферу: «Згадую стіни, завантажені книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося. Ій-Богу ж, коли є в Києві і найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом». Ніколи гніздо дисидентів не пустувало: прибульці були з усіх куточків. Хазяїн їх садовив у крісло, говорячи: «Ви тут почитайте, а я тим часом буду Вас культурно обслуговувати». Йшов на кухню й готував підкріплення. Гості могли оглядати книги, архів, де були недруковані твори Калинців, трьох Василів: Симоненка, Стуса, Голобородька; магнітофонні записи. У квартирі існував закон: холодильник, ключ, ліжко, книги – до твоїх послуг, але книги став на місце. Уночі хазяїни укладали гостей у ліжко, самі мостилися на стосах преси…
Богдан Горинь так характеризував Леоніду Світличну: «Вона знала, що таке нестатки, матеріальна скрута, і ніколи не знала, що таке матеріальний добробут, розкіш». Перша «кругла дата» подружжя – 12 травня 1966 р. Іван у слідчому ізоляторі КДБ. Його випустили за браком складу злочину, але роботи учений не міг знайти. 20 років подружнього життя – Іван у таборах. Скільки тоді Льоля витратила здоров’я, щоб знайти викраденого КДБ півторарічного Ярему, сина Надії Світличної! Забрала з Ворзельського дитбудинку. 25 років, «срібне весілля», Іван на засланні на Гірському Алтаї. У нього інсульт, клінічна смерть. Вона дев’ять місяців провела з ним у лікарні, працювала санітаркою, а ще – на кухні в сільській лікарні, де Івана оперували. Коли він уже міг жити у виділеному йому гуртожитку, над його ліжком висіла карта Радянського Союзу: Іван просив позначити на ній місця, де сидять його товариші. З великим зусиллям говорив, посміхаючись: дивись, Льолю, українці окупували цілий Сибір! Коли в січні 1983 р. його звільнили, додому мусив повертатися поїздом, не міг летіти літаком. Вони з Льолею тиждень їхали з пересадками.
Дружина Світличного залишилася вірна девізові, за яким жив її чоловік, девізові зека: «Не вір, не бійся, не проси!». Вона не звернулася до Спілки письменників, щоб їм надали краще помешкання. Малесеньке помешкання Світличних було на четвертому поверсі в будинку без ліфта, тому навіть не було можливості вивозити Івана на прогулянку, на повітря.
30 років подружнього життя ледь згадали, бо Іван був важко хворим.
Упродовж 11 років і 2 місяців її час був розписаний за хвилинами. Льоля читала йому листи, варила дієтичну кашу, робила уколи, купала й одягала, поїла з ложечки, мов немовля, й витирала сльози, як маленькій дитині… Вона майже не спала, бо ночами Івана мучили корчі і він кричав криком смертельно пораненого звіра. Удень, коли приходили, як і колись, друзі, багато справжніх, щирих, відданих друзів, він – той, хто знав в оригіналі Беранже, хто створив словник синонімів, хто написав десятки талановитих віршів й серйозних літературознавчих праць, силувався щось сказати й не міг. І плакав, а поглядом чи потиском руки просив Льолю продовжити його думку. І вона підхоплювала його звуки, розвивала в слова, речення, цілу розповідь. Іван переставав плакати й схвально хитав головою. А за три роки перед смертю Іван цілком втратив мову, був повністю паралізований.
Колись він писав дружині: «Підем разом двоє. Навіть, як немає Поруч ні душі. А як впаде один, Ти не зупиняйся. Шлях кінця не має, Доки ноги носять, Ти за двох іди». І вона йшла за двох. У старенькій радянській одежині, у Іванових шкарпетках, із убогою торбинкою йшла Києвом княгиня. Вона підготувала кілька книжок споминів: «Доброокий», «Не доходять ненаписані листи» (видана під назвою «Іван Світличний. Голос доби»).
9 лютого 2003 р. Льолю Світличну розбив інсульт; 18 лютого її не стало. Прихисток їй дала земля Байкового.
Ганна Черкаська