На моє життя припав голод не тридцять третього, а сорок сьомого. Про 1933-й я вперше почув від матері десь на початку п’ятдесятих. Уже відійшли зашпори після 1947-го, почали забуватися продуктові картки, і я, нарешті, повірив їй, що «до війни хліб лежав у магазині на полицях і його можна було купувати просто так». Здається десь тоді вперше відчув, що наївся, до того їсти хотілося постійно. Якось, згадуючи недавнє минуле, мати прохопилася: «У тридцять третьому голод був страшнійший».
Про нього я не чув. Який ще голод? В країні – трудовий ентузіазм. П’ятирічка колективізації. Паша Ангеліна бореться за високі врожаї на колгоспному полі… Так нас учили в школі.
– Хіба тоді був голод? – з недовірою запитав я.
Мати опам’яталася:
– Воно тобі треба?
Від батька про голод тридцять третього почув уже після того, як повернувся з армії. «Склади заготзерно були забиті хлібом», – з якогось приводу сказав він. І все. Батьки нас оберігали, не розповідали того, що могло б нам ненароком зашкодити. А до перебудови і гласності не дожили.
Батько казав правду. Зерно на складах було. Частину його вивезли за кордон в обмін на техніку і заводське устаткування. Частину згноїли, щоб не дісталося селянам. Головним чином українським. Сталін боявся і ненавидів українців. З цього приводу телеведучий і письменник Віталій Портников написав: «Це (було) його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно. Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що селянин переживе всіх своїх гнобителів, всіх, хто зазіхає на основи його буття, на уклад України, на її цінності. Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки він був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною». Наводжу ці слова авторитетного публіциста – не етнічного українця, бо ще чимало етнічних і досі плутаються у визначенні причин Голодомору, мовляв, тоді був неврожай.
Я ходив у школу, збудовану у 1936 році, через недіюче й занедбане кладовище. На ньому давно вже нікого не ховали. Цвинтар заріс бур’яном і дерезою, перетворився на пустир, на якому то тут, то там стояли напівзруйновані кам’яні надгробки – залишки поховань колись заможних людей. Хрестів не залишилося, їх розібрали на дрова під час війни. Я був уже десь у сьомому чи восьмому класі, коли районне керівництво розпорядилося насадити на місці кладовища парк. Привезли у школу саджанці клена, лопати, вивели учнів з уроків, і закипіла робота. Ми працювали охоче, тим більше, що замість уроків. Хіба що лопати часто натрапляли на людські кістки. Вчителі просили засипати їх землею, а ямки під саджанці копати поруч. Чиясь лопата натрапила на дитячий череп. Коли до нього доторкнулися, з нього сповз жмутик волосся. Страшно не було. Ми й не задумувалися, чому могили були такі неглибокі. Мріяли, яким гарним виросте посаджений нами парк. Він виріс, але не зберігся. Коли про кладовище забули, на його місці збудували дитсадок…
У 1950 році на екрани СРСР вийшов фільм «Змова приречених». У ньому йшлося про те, як Радянський Союз врятував населення однієї зі східноєвропейських країн від голоду і перевороту, котрий мали інспірувати західні спецслужби. Сюжет – типовий для тих часів. У країні назріває змова з метою повернути її у фарватер Сполучених Штатів. Однак активу комуністичної партії разом із широкими масами трудящих – робітниками. селянами, колишніми партизанами вдається сформувати опір і ліквідувати виступ правих. Заколот придушено, заарештовані зрадники народу, американського посла вислано з країни. А делегація компартії підписує у Москві Договір про дружбу і взаємодопомогу з СРСР. Із Радянського Союзу йдуть вагони з пшеницею. Ми дивилися кіно і раділи, що голод молодій країні народної демократії більше не загрожує.
Східні європейці й справді не голодували. 1946-го з СРСР було вивезено 350 тисяч тон зерна до Королівства Румунії, у 1947 — 600 тисяч тон зерна — до Чехословацької республіки, за тих же два роки Польська республіка отримала від нас 900 тисяч тон хліба. Відома письменниця польського походження Ванда Василевська після поїздки на батьківщину розповідала М.Хрущову, що варшав’яни були незадоволені радянським урядом, бо він надсилає їм хліб не тільки білий, а й чорний. Вони не знали, говорила вона, що українці, чий хліб привозять до Польщі, в цей час пухнуть з голоду.
… Коли правда про Голодомор тридцять третього відкрилася, я почав час від часу бачити один і той же сон. Йду через молоденький парк, у якому то тут то там між деревами проглядають зарослі бур’яном вже просілі горбики могил, обережно оминаю їх, щоб не провалитись. Іду чомусь не до школи, а зі школи, іду довго, кінця не видно. І мені страшно…
Броніслав Куманський