Ми шукали село Завтурове Устинівського району на Кіровоградщині, а опинилися чомусь у протилежнім "кінці світу" – занесло нас у Медвежу Балку. Заблудитися в цих неоглядних степ'югах – все одно, що в тумані осінньому.
При в'їзді в село побачили жінку, яка сиділа на камені і виглядала когось, сильно мружачи очі. Медвежа Балка розляглася при яру при долині, сховалася від ока людського, неначе у невід зашилася. Під скупими полисками листопадового сонця у роздолі брижилася сяйвом вода, нагло взята за горло ордою густо-пожухлих очеретів. Вони тут повноправні повелителі і душителі – на водах. А на полях – могутні колонії незайманих бур'янищ.
Позаростали чортополохом землі і води – як перед погибеллю!
– Послухайте сюди! Вам треба завертати назад, – радить жінка. – А вже тоді пильнуйте дорогу по праву руку. Попід посадкою, попід посадкою, а там і Завтурове... Нє, наше село невелике. Нема в нас нічого – ні медпункту, ні магазину. Ходила оце на тижні в Інгульське – крупу купувала. А це сім кілометрів. Ех, ножечки мої пухлі! Та давлєнія маю сто вісімдесят на дев'яносто... Щитається, ми – на збутті! Отак і доживаємо віку. А молодь вивтікала. Розповзається люд, як руді миші. Був у селі клуб – тепер розвалили... А ви, значить, із газети будете? Так-так, пишете. Казав той, кожне в житті своїм ділом займається. Кожна пташка своїм голосом щебече. О, якби хтось написав книжку промою маму – то весь світ плакав би!..
А батько мій Федір Гнатович Зима був знаменитим ковалем. Він усе вмів кувати. Робив вози, колеса, лемеші, вила, ножі, лопати... Батька погнали на фронт... І брав він Карпати у сорок четвертім. Брати їх брав – але не взяв. Вони взяли його. Десь там і наклав головою...
Мама моя – Тетяна Філіповна Зима. Все життя проробила в цьому проклятому колгоспі. Випив той колгосп усе її здоров'я, виточив із неї всю снагу. Забрав радість, щастя украв. Засушив найсокровенніші мрії – як покошену лугову траву засушив. Собкали нею, ніби конякою. Бо вона ніхто – вона солдатська вдова. Варила кашу свиням, овець сторожувала... Сильно збиткувалася над нею сільська влада! А защити ніякої. Каже їй бригадир: "У тебе нема з ким спати – то йди вночі воли пасти!.." І вона йшла пасти. Не можу ні простити, ані забути цих слів! Вони такі тяжкі, як кам'яні брили, вийняті з вогню.
Кривдні слова, пекельні слова. Яка ницість людська, яке мурло їх говорило! От, скільки год ізбігло – а образа не зарубцьовується і слова не забуваються. Ті сільські начальнички для мене... христопродавці, павуки-кровососи. (Ох, ця задавнена й глибоко закорінена ненависть до неправедної влади! Століття відшумлять, поки ненависть вивітриться із пам'яті народної. Так то воно так, вона вивітриться, але ж нова ненависть наростає нещадними темпами і громадиться у нещадимі покоси!).
...А податки, знаєте, які були після війни! Обдирали до спідньої сорочки. От, мама моя і не заплатила податків. То з'їхав із району фінагент і став описувати майно. А в хаті пусто, порожньо – як на пожарищі. Він туди ниць, сюди ниць... Нишпорив-нишпорив, а описувати нема чого. Анічогісінько! Правда, в куточку стояв снопик сивого-пресивого полину. Ви ж знаєте, полином ми од бліх рятувалися. Але полину він не став записувати. А кричав і грозився, і ногами тупав... цей фінагент. Мама тоді і кажуть: запиши мене замість податків. Мені в тюрмі легше буде. Він я-як заматюганиться!.. Або дітей моїх пиши...
Якби про мою маму книжку скласти – то ридав би весь мир! Мамі за батька, загиблого на фронті, нічого не давали. А нас же троє дітей було! Я і двоє моїх братиків. Правда, якогось року по війні привезли з району подарунки солдатським удовам. То мамі дісталися ботинки... і галстук! Ага, отака зараза! Мама страшенно обідилася і сказала, що це іздіватільство над удовами. Навіть кричали: "Що, я вчеплю його на роги волові?" Так і не взяла галстука. А потім довго шкодувала, мовляв, тим галстуком можна було прип'ясти до кілка розбишакуватого півня чи й квочку спутати, що не хотіла доглядати своїх курчаток, а віялась у світи, як та льотра.
Скільки помню, мама ходила в шинелі. Старій, недолугій, з обстріпаними полами і рукавами. Може, тій шинелі незотлівущій і незношенній год із сто було! Не раз мама казала... якби вернувся оце Федір, батько ваш! Якби устав із тих Карпат непроходимих та побачив мене у засмальцьованій обірваній шинелі! Аби почув, як заслинений фінагент сікається до мене і розпинає за податки. Не ворог якийсь, не фашист – а нібито свій. Він би заново помер і попросив солдат, щоб його назад закопали...
То мама в шинелі, як та піша-пішаниця, а я в куфайці проходила усе своє життя. Ото всі мої наряди і обладунки – на свято і на будні! Десь тіатри, музика, море світла, жінки в дорогих платтях, у туфлях на високому каблуку – а я в резинових чоботях коло худоби. Тридцять п'ять год на фермі! Тридцять п'ять год – як льоду. З сірого досвітку до нічної зорі. Юність, молодість – усе пройшло коло худоби. Чим не каторга! Так і змарнувала свій вік. Видно талан такий...
За тридцять п'ять год каторги приробила собі на прожиття у держави аж... тридцять сім гривень пенсії! Оце набавили, слава Богу, то получаю на руки сто гривень і ще одну. Ох, ножечки мої пухлі! А давлєніє тисне, так тисне, що в могилу заганяє. Як хочеш лікуватися, неси в больницю свого матраца, подушку, рушника... Щоб же їх на окіп повиносило!
...Перед нами сповідь удовиної дочки Ганни Федорівни Лущенко – це по матері, а по батькові – ковалевої доньки, тридцять сьомого року народження.
Жінка дивиться на непробивні, як мур, на шелесткі заслони очеретів, що зарізали своїми ножами воду на долині, на низькоросле кущиво дерев по лінивому косогору, на криве сонце в осіннє-бляклих небесах і
доточує сповідь святим для неї спомином.
– А які брати у мене! Такі брати – як солов'ї. Петро в солдатах служив у Германії, то привіз ізвідти акордеона. Як розтягне, було, міхи, як вибере дрібушечки – душа сама у рай проситься. Одійшов Петя в лучче царство...
А другий живий. До чого співучий! Я теж люблю співати. Тільки де співати?
З ким? Як мир зробився німим і глухим. Ніби обухом по ньому вдарено. А заспіваєш – одразу й політику пришиють. Скажуть, напилася баба Ганна Лущенко. Краще мурликати собі під ніс. Як отой котик-Мурчик...
Розпитую про землю, про реформи, що бушують на селі. Чи розпайована земля, що роблять люди з тими паями?
– З паями? А нічого вони не роблять. Позаростало, оно, бур'янами...
Розговорилися з чоловіком – він пас сільську череду на тому полі, що "не відбулося". Себто, тут була посіяна кукурудза якимсь фермером Серьогою, посіяна в чортів голос – і ніхто не збирав її. Бо стебло вдалося нікчемним і зерно не вродило на ньому. Ми поцікавились у пастуха, які саме бур'яни найдужче пруть до неба у цих краях і глушать усе живе на полях. Ось вони, чемпіони-забіяки: амброзія, свиріпа, мишій, реп'яхи, стеблистий і стовбурчастий цар бур'янів – будяк...
Пре будяччя до неба, аж заслинилося, висмоктуючи життєдайні соки на тисячах, сотнях тисяч гектарів геніально реформованої землі. То велика омана, нібито ми багаті на землю. Насправді ж ми такі бідні, аж сині... од нашого величезного багатства.
Ганна Федорівна не упускає нитки в розмові:
– Щоби ви знали, у Медвежій Балці нема ані землі, ані паїв.
– Куди ж поділася ваша земля?
– Земля наша в тюрмі.
– Жартуєте...
– Які жарти! – вигукує жінка. – Знаєте, скільки вже год, як земля наша
в тюрмі? З тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмого...
Степан Колесник, із книги "Чи будемо пересівати волю"