На одній із зустрічей у художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна брати Шаповалови – Сергій і Анатолій подарували мені Сергієву картину «Улюблені кольори палітри». Прекрасний квітковий натюрморт з домінуючим пурпуром польових маків, які так любив писати Сергій Гаврилович. Я приніс полотно додому і тільки тут прочитав напис на зворотному боці полотна: назву картини, ім’я отримувача і коротку репліку «Пишаюсь, що живу поруч з вами».
Дорогий друже, це я пишаюсь тим, що жив поруч з тобою, захоплювався твоїми роботами, приятелював з тобою і радів кожному твоєму успіхові. Пишаюсь тим, що мимохідь дав пораду на початку твого великого творчого шляху, хоч і сам забув про те, але ти мені нагадав ті слова: «А оце, Сергію, твоє». Було це за кілька років після того, як ти закінчив Київський державний художній інститут (нині академія) і на одній з обласних виставок представив кілька своїх натюрмортів з квітами. Я й до того вже помітив тебе на обласних виставках, раз чи два бачив твої роботи – пару портретів, цикл робіт історико-поетичної тематики. Але творчої особистості ще не помітив. Однак зацікавився кількома фантасмагоричними полотнами, навіяними фольклорними та історичними мотивами: «Козацька левада», «Добрий вечір, щедрий вечір», «Чумацькі ночі». «Чумаки» тоді навіть з’їздили до Москви, на виставку за програмою Днів української культури у ще нібито дружній Москві. Але ти ні за портрет, ні за сюжет не зачепився і продовжував шукати себе. Слова Тетяни Яблонської, котра постійно радила студентам більше експериментувати, не боятися бути самим собою, не загубилися в пам’яті, залишалися для тебе дороговказом. Тобі взагалі поталанило на вчителів – від Тетяни Голембієвської ти отримав глибоке розуміння кольору, від Василя Гуріна – чіткість композиції, а Василь Шаталін дав тобі розуміння концепції картини як завершеного цілого. Тетяна ж Нилівна, котра не боялася міняти стилістику, збагачуючи її тремтливістю імпресіонізму, ритмікою й виразністю народного мистецтва, стала для тебе прикладом творчого неспокою, що допомогло тобі знайти себе у багатовимірному світі мистецтва. Ти був вдячним учнем, залишившись відданим реалістичному живопису, продовжувачем його кращих традицій…
… Сталося те, що визначило творчу долю Сергія Шаповалова і сформувало його як художню особистість. Він побачив себе серед поля, через яке в дитинстві бігав з дому до школи, серед квітучого простору, де було таке розмаїття квітів, що не перелічити, і про яке його бабуся знала все. Тож одного разу молодий художник поставив перед мольбертом букет польових квітів, і ромашки, горицвіт, сокирки, звіробій, полин, а надто маки назавжди поселилися в його майстерні. А ми побачили Художника з великої літери. Невдовзі в одному з відгуків на виставку я порівняв його з Гофманом, «котрий як мало хто умів словом відкрити душу квітки і каменю». Пізніше це порівняння здалося мені літературщиною, банальністю. А тепер думаю: може я був і правий?
Шлях у мистецтво для нього, сільського хлопця, котрий не мав ніякої підготовки, виявився непростим. В інститут вступив у зрілому віці – у двадцять п’ять. Навчався наполегливо, прагнучи наздогнати своїх однокурсників, котрі вже мали за плечима училищні дипломи. Своїм часом не легковажив, розумів йому ціну. Допомагала вроджена працьовитість. Хоча не все сприймав беззастережно. Зокрема, йому тісно було на студіях, хотілося негайного творчого польоту. Але у відповідь чув: «Ви повинні затямити все, чому ми вас учимо. Все до найменших дрібниць. Ви повинні навчитися малювати так, як малювали класики. Але відразу після закінчення інституту все це забудьте, шукайте свій шлях. Це буде нелегко. Але тільки той із вас, хто ним піде, здобуде ім’я».
І він пішов. У вісімдесятих Шаповалов уже відомий художник. Упізнаваний автор, постійний учасник місцевих та всеукраїнським виставок, його картини побачив Нью-Йорк, вони продаються на лондонських аукціонах «Крісті» і «Сотбіс». Він популярний, заслужений художник України. В один час я навіть завагався, чи не вийде Сергій Гаврилович у тираж. Ні, не вийшов, його натюрморт не став шаблонним. «Півники на червоному тлі», «Півонії на синьому, «Чарівні квіти» 2010-х такі ж свіжі і неповторні, як і «Медуниця» 1995-го.
Ще одним улюбленим жанром Сергія Гавриловича став міський пейзаж, історичне архітектурне обличчя рідного міста (зокрема «Будинок Осмьоркіна», «Біля музею», «Міський пейзаж», «Осінь у місті», «Театр імені Кропивницького», «Рання весна. Будинок Ельворті»). У 2004 році відбулася його персональна виставка у Гвадалахарі (Іспанія). Поїздка на батьківщину «наївного ідальго Дон Кіхота Ламанчського», пригодами якого зачитується людство ось уже чотириста років, збагатила його творчий доробок на низку полотен: «На просторах Іспанії», «Сан Бартоломео», «Гвадалахара. Мерія», «Архітектура «Негро» та ін. І там його цікавили найперше архітектурні мотиви, пов’язані з минулим.
А ще був Крим, кілька поїздок з братом Анатолієм на сонячний півострів, коли його ще не обсіли орки. Живописність кримських краєвидів відкрила нову сторінку в його творчості. Художник пише гори й узбережжя, причали і скелі, південне небо і морську далечінь. Колоритно передає прибережний рельєф, бірюзу моря, гру сонячних зайчиків на гребенях хвиль, мозаїку човнів («Голубий причал», «Скелі», «Ранок», «Човни», «У кримських горах», «Балаклава»). Коли Сергій Гаврилович разом з братом Анатолієм взяв участь у виставці «Крим – це Україна», влаштованій на запрошення Чорноморського національного університету, місцева преса писала: «Їхні мариністичні роботи такі сильні, емоційні, що, здається, ці майстри все життя прожили в Криму і писали морські краєвиди». А Шаповалови все життя прожили у рідній Аджамці поблизу Кіровограда – Кропивницького, оселя Сергія Гавриловича дивилася вікнами на всі чотири сторони, «щоб усе було видно», а подвір’я замість паркану, оточували квіти…
…15 травня, Сергію, тобі виповнилося б вісімдесят. Ти не дожив до цієї дати, піщов за обрій півтора року тому. У це й досі не віриться, Я згадую тебе, твою добру посмішку, твої сонячні роботи. Знаєш, я теж долучився до мистецтва далеко не в юному віці. У своєму містечку захоплювався репродукціями в журналах «Огонек» і «Україна», мріяв колись побачити «справжню» картину, написану професійним художником. Не сподівався, що колись зустрінусь із «живим» маестро. Мені поталанило, я пишаюсь, що жив поруч з тобою, мав щастя спілкуватися з художником, який подарував людям стільки тепла і ніжності у своїх полотнах. І це – не банальність.
Броніслав Куманський