На фото – мій дідусь Боднарук Мирослав Миколайович і бабуся Розалія Василівна. Звичайні українські інтелігенти. Дідусь був членом "Просвіти" в Чорткові, бабуся співала в хорі, куди й водила мого тата ще хлопчиком... Свого батька мій тато бачив востаннє, коли йому виповнилось три рочки. То був 1941 рік. Почалась хвиля сталінських репресій. Мого діда заарештували. Як казав мій тато, за те, що був українцем. Потім діда Мирослава та інших ув'язнених погнали етапом на схід, до Умані, де їх розстріляли...
У 1991 році наша сім'я одержала листа про посмертну реабілітацію дідуся. І лише 1992 року стало відомо, де знаходиться його могила... Мій тато Любомир нарешті зміг поїхати до Умані вклонитись світлій пам’яті свого батька...
Продовження цієї трагічної історії в уривку зі статті "Голосу України" від 26.11.2011: "...1941 року, в уманській в’язниці, нелюди НКВС закатували майже 900 ні в чому не винних українських чоловіків, жінок, юнаків та дівчат. В Умані, на Міщанському цвинтарі, сплять вічним сном 767 замордованих жителів Тернопільської області й близько двох сотень мешканців Уманщини. Так більшовицький режим «об’єднав» Західну і Східну Україну — у братській могилі...
Коли фашистська Німеччина, зламавши опір радянських прикордонників, сунула військами в глиб країни, її правителі думали не про те, як зупинити ворога, а кого із співгромадян негайно розстріляти...
23 червня 1941 року наказ №2445-М наркома Держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова зобов’язав НКВС поділити усіх в’язнів тюрем, що можуть опинитися під окупацією, на дві категорії. Одні підлягали депортації у концтабори ГУЛАГу на сході країни, інші — негайному знищенню. Цей наказ поставив останню крапку на життєвій дорозі сотень тисяч мешканців Західної України та багатьох жителів Уманщини.
Звістка про масові страти в’язнів у Львові, Дрогобичі, Рівному, Чорткові, Луцьку, Вінниці, Умані облетіла увесь світ. У 1941 році про це повідомляли польські, французькі, італійські видання, писали найпопулярніші газети США — «Нью-Йорк пост» і «Нью-Йорк геральд триб’юн». А агенція «Ассошіейтед прес» навіть прислала до Львова власних кореспондентів.
…Їх гнали пішки, без їжі й води... 2 липня 1941 року з міста Чортків Тернопільської області пішла на схід велика колона чоловіків, жінок, молоді. Її оточували озброєні автоматами та гвинтівками енкавеесники. За наказом Меркулова вони вже розстріляли 800 в’язнів чортківської тюрми. Решту погнали в глиб України пішки. У колоні було 954 в’язні, всі виснажені нелюдськими умовами утримання в тюрмі, допитами та тортурами. Найстаршому — 62 роки, наймолодшому — ледве 18.
Тюремні наглядачі та солдати будівельного батальйону Червоної Армії гнали етап без перепочинку, не годували, не давали води. Арештанти непритомніли від перевтоми, спраги і голоду. Тих, хто не міг підвестися, енкавеесники пристрілювали на місці й викидали у кювет. Напитися води в’язням вдавалося лише тоді, коли на шляху траплялася річка. Співробітники НКВС заганяли їх туди як худобу. Самі дивились, як люди хлебтали скаламучену воду...
Якось у дорозі група в’язнів, членів ОУН, спробувала звільнитися. Через фізичне знесилення втеча не вдалася. Конвоїри на місці розстріляли 123 бунтарів. Проте шістьом приреченим таки пощастило вирватися з пекла. П’ятеро втекло на етапі, а шостий зміг пережити страту! Імена чотирьох втікачів відомі. Це мешканці села Шидлівці Михайло Шевчук та Михайло Демків, а також Василь Росолович із Копичинців Гусятинського району та Омелян Чернеча із села Мушкатівки Борщівського району Тернопільщини. Ім’я заарештованого, який пережив страту, поки що встановити не вдалося.
Маршрут етапу лежав через Тиврів, Скалу-Подільську, Кам’янець-Подільський, Вінницю, Жмеринку, Ситківці, Христинівку. Останньою трагічною пристанню стала Умань.
До Умані етап із Чорткова дійшов увечері 19 липня, подолавши за 18 днів майже 400 кілометрів. Ледь живі, люди заснули на підлозі камер уманської пересильної тюрми. Вермахт уже наступав енкавеесникам на п’яти. Вагонів для пересилки не знайшли, і військовий прокурор Південно-Західного фронту та заступник наркома Держбезпеки УРСР Ткаченко розпорядилися стратити в’язнів з Тернопільщини просто в тюрмі. А разом з ними і жителів Уманщини, заарештованих до війни та на її початку.
20 липня 1941 року в’язниця здригнулася від вигуків: «Выходи по пять человек!». Розстрілювали дві доби. Щоб мешканці міста не чули пострілів, стогонів та прокльонів — тюрма в центрі Умані — увімкнули двигуни вантажних машин. Убивали двома способами. Декого — пострілами в голову, а інших ударами багнетів змусили спуститися у підвал тюрми і сісти один на одного... Коли підвал наповнився — засипали живих людей вапном із сіллю й зачинили ляду. В’язні задихнулися під вагою тіл, від нестачі повітря та випарів вапна. В уманській тюрмі співробітники НКВС СРСР знищили 767 тернополян і близько 200 жителів Уманщини.
Точна цифра закатованих місцевих мешканців невідома, бо, за різними даними, із підвалів тюрми дістали 874—899 тіл. Ще якась кількість залишалася замурованою у стінах...
1 серпня 1941 року в Умань вступили частини вермахту. Незабаром німецькі солдати звернули увагу на важкий сморід, що висів над подвір’ям тюрми. Сморід ішов із віддушини тюремного підвалу, заповненого дровами й різним мотлохом. Підвал очистили і знайшли нещодавно змуровану стіну. Розібрали її і побачили пересипані вапном та сіллю тіла людей. З деяких трупів ще сочилася рідина, вивалювалися нутрощі, інші були сухі й чорні. За словами уманчанки Мотрі Буткевич, як відкрили підвал, то троє чоловіків біля дверей були ще живі. Двоє з них, вдихнувши свіжого повітря, одразу померли, а один закрив руками обличчя, встав і повільно пішов. Хто це був, яка його доля — невідомо й досі.
За наказом бургомістра Умані тіла жертв більшовицького режиму розклали на подвір’ї тюрми. Мешканці Уманщини приходили упізнавати рідних. Упізнавали, фактично, по зубах, одягу та взутті. По одягу знайшла свою матір, Химу Кузьмівну Рябу, жителька села Іванівка Уманського району Тетяна Телепенко. По зубах, піджакові та торбинці для махорки, вишитій власними руками, жителька села Громи Уманського району Ганна Заєць упізнала свого чоловіка Григорія. Документи, що посвідчують особу (акти обвинувачень, вироки суду тощо), були лише на 83 тілах. Серед закатованих знайшли своїх родичів жителі сіл Полянецьке, Кочержинці, Городецьке, Родниківка Уманського району, села Талалаївка Христинівського району. Вони позабирали тіла своїх рідних додому. Тіла в одязі, характерному для Західної України, поховані в Умані, на Міщанському цвинтарі, в семи братських могилах. Перевезення загиблих на цвинтар тривало тиждень. За свідченнями уманчанина Василя Пентюка, жертв НКВС поховали за християнським звичаєм. На заупокійній службі Божій...були присутні кілька тисяч уманчан. Співав церковний хор.
Що на цьому місці поховані жертви НКВС — не згадували майже 50 літ. Після війни могили позаростали бузком та бур’янами. Наприкінці 1980-х років активісти Уманської крайової організації Народного руху України та народознавчого товариства «Берегиня» розшукували в Умані свідків Голодомору. Тоді почули від старших людей і про ці могили. Рухівці разом з «Берегинею» розчистили їх, на кожній встановили хрест. Перший за пів століття мітинг-реквієм та поминальна служба Божа відбулися 11 лютого 1990 року. Відтоді щороку громадськість Уманщини проводить тут Дні пам’яті та поминає роковини Голодомору.
У липні 2001 року родичі вбитих встановили на цвинтарі дубовий хрест та скульптуру Богородиці. Кілька років тому, за розпорядженням місцевої влади Умані, споруджено пам’ятник жертвам політичних репресій...
...12 липня, у 70-ті роковини страхітливого злочину, делегація Тернопільщини на чолі з головою облради Олексієм Кайдою прибула до Умані. Тут, на Міщанському цвинтарі, поруч з братськими могилами жертв більшовицького режиму, тернополяни спорудили меморіал своїм землякам. На шістнадцяти гранітних плитах — імена 767 мучеників. І напис: «На цьому місці лежать українські патріоти — в’язні чортківської тюрми, уродженці Тернопільської області, яких розстріляно працівниками НКВС СРСР у м. Умані 21 липня 1941 року».
Під час мітингу пам’яті, в якому взяли участь гості та уманчани, до підніжжя обеліска та на плити меморіалу лягли квіти, колоски пшениці та кетяги калини. На вишитий рушник поставили склянку води і поклали три чорні хлібини...»
Ось така сумна сторінка в історії родини Боднаруків і нашої України.
Жанна Боднарук