«9 листопада не стало Володимира Павловича Мостового. На 77-му році життя пішов творець «Дзеркала тижня». Людина, яка 17 років — з 1994-го по 2011-й — відстояла біля керма нашого видання. Яка створила колектив. Заклала моральний кодекс «Дзеркала» і всі 29 років забезпечувала клімат-контроль у нашій професійній родині. Ми втратили людину, яка мала енциклопедичні знання, унікальне почуття гумору й такту, оптимізм і колосальну віру в Україну», – так сказано у повідомленні про смерть Журналіста й Редактора.
Володимир Павлович був моїм найкращим редактром. Були й інші – пихаті і недолугі, закриті в собі і які бачили лише своє крісло, а не людей і суспільство, якому мали б служити. А ще – самозакохані диктатори. Мостовий був повною протилежністю їм. Легкий на слово і жарт, мав напрочуд гострий розум і велику відповідальність перед читачами і країною. Він створив найкраще і найсолідніше видання в Україні. На жаль, пошта знищила його. Першими йдуть важковаговики.
Це інтерв’ю робилось ше на зорі нашої співпрааці. Але думки, висловлені тут, важливі і актуальні досі.
1. ”Надо правильно поставить себя на районе”
– Пане Володимире, розкажіть про себе, про свій шлях у журналістику.
– Я народився на Кіровоградщині, але обставини склалися так, що сім’я незабаром виїхала до Умані, а школу я закінчував уже в Києві. Десь у сьомому класі молоденька вчителька математики подарувала мені книжку “Еверіст Галуа – революціонер і математик”. Таким чином вона хотіла залучити мене до математики, але ця книга пробудила інтерес до журналістики. З першого разу на факультет журналістики не вступив за конкурсом. А коли вступив і почув коронну фразу нашого легендарного декана Дмитра Прилюка про те, що університет не дає розуму, а лише диплом, і що писати вчать не на факультеті журналістики, а в редакціях, вирішив випробувати себе у практичній роботі. У Києві влаштуватись в редакцію, не маючи відомого імені чи протекції на той час було неможливо, тому я поїхав у Чернігівську область, в Талалаєвський район, де почав свій шлях у журналістику в районній газеті “Трибуна хлібороба”. У своїй кар’єрі пройшов Крим і Рим: багатотиражки, районка, журнал (був завідуючим відділом у журналі “Радянська школа”), працював у “Вечірньому Києві”, “Прапорі комунізму”(обласна київська газета), пізніше став заступником редактора, а потім і редактором газети “Хрещатик”.
– “Дзеркало тижня” ви очолюєте з першого дня її заснування?
– Так. Коли надійшла пропозиція створити аблсолютно нову за своєю моделлю газету, я відразу погодився, хоча голова міста Києва Косаківський не радив мені залишати “Хрещатик”. У “Дзеркалі тижня” розпочалася зовсім інша журналістика. Ми не набрали відомих імен. На початку нас було зовсім небагато – з технічним персоналом десь чоловік 15. Творчих всього четверо. Перших десять місяців ми випускали 32 шпальти, потім через брак грошей на папір перейшли на 24. Видавець спочатку планував зробити великий дайджест газети “Новое русское слово”, яка виходить в Нью-Йорку. 28 сторінок мав бути дайджест і чотири – українські матеріали. Ми відразу не прийняли таких умов і запропонували половина на половину. Але дуже швидко справа стала так, що на дайджест залишалось десь чверть газети. На той час нам було вигідно обмінюватись матеріалами з “Новим русским словом” – ми друкували їх, вони нас. Це був своєрідний прорив інформаційної блокади, який Україна тоді мала у світі, певний вихід вітчизняної інформації на міжнародний рівень. Зрештою, ті стосунки поступово розсипались і ми існуємо автономно.
У зв’язку з тим, що штат у нас був невеликий, основну ставку ми зробили на авторські матеріали, залучали кращих журналістів. Згодом планка публікацій у “Дзеркалі тижня” стала досить високою і друкуватися у нас тепер престижно. Уже через два роки ми одержали відзнаку “Прометей-престиж” (газета року), до речі, ми удостоювались її двічі.
– Але тираж газети, як всеукраїнської, не дуже великий...
– Тираж був і є не дуже великий. Але ж у нас іще існує й сайт. Ось статистика останнього нашого номера, до виходу наступного ще два дні, а кількість відвідувачів 25383.
– Це додатковий тираж. І все-таки вашу газету мало знають. Я не раз зустрічалася з тим, що люди, яким “Дзеркало тижня” було б цікавим, просто не відали про його існування, а коли дізнавалися, ставали активними читачами.
– За всі роки існування газети ми не мали жодного телевізійного ролика, рекламного банера чи щита, у нас на це не було зайвих грошей. Тому про неї, дійсно, знають мало, навіть ті, на кого, власне, вона й розрахована – інтелігенція. Це за кордоном інтелігенція середній клас, а у нас, я не скажу жебраки, але щось на грані того. Цим людям важко рекламувати навіть кавоварки, не те що “Мерседеси” чи інші предмети розкоші. А за що може існувати газета, якщо вона не дотується засновником? Тільки за рахунок реклами. На перших порах наш засновник Юрій Орліков, громадянин США, дотував газету, але вже тривалий час ми жодної копійки від нього не одержуєм.
– А кого представляв ваш засновник?
– Просто приватна особа. Він там випускав свого часу альманах “Сім днів”, має акції “Нового русского слова”, власник кількох книжкових магазинів у Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі. В Україні він теж хотів зробити такий бізнес, але не розумів, що тут газета не може бути успішним бізнесом, якщо вона не рекламна, а громадсько-політична. Чотири рази нас намагалися купити українські олігархи. Однак, завдяки тому, що бренд газети зареєстрований на мене, нам вдавалося уникати такої купівлі, бо ж мета придбання була очевидна. У таких випадках я їм казав: “Нам просто шкода ваших грошей, бо ви купите повітря, адже меблі чи комп’ютери можна купити у магазині і набагато дешевше, а при першій же спробі надрукувати те, що потрібне вам, ми розвертаємось і йдемо”.
– “Дзеркало тижня” практично щономера публіккує гострі матеріали, аналізує, а, отже, часто критикує. Чи відчуваєте ви тиск на газету?
– Ні. Тиску немає. Так склалося із самого початку. Як каже Юля (моя дочка і мій перший заступник) “надо правильно поставить себя на районе”. Ото як поставили себе, так воно й пішло далі. Президент (тоді ще головою адміністрації був Дмитро Табачник ) спочатку казав, що цю газету треба закрити, але ж це не так просто. Пізніше він набрався досвіду і сказав, що цю газету треба купити. Прислав до нас одного із своїх радників. Ми, звичайно, не згодились, Після цього я зареєстрував на себе обидві (українську і російську) назви газети, щоб уникнути подібної купівлі.
2. Можна критикувати аргументовано і з достоїнством, а можна написати: “рыжий казел»
– Кожен редактор чи журналіст, безумовно, любить те видання, де працює. А що ви ще любите читати і що з української періодики читаєте постійно?
– Читаю художню, філософську літературу. Із періодики журнал “Національна безпека і оборона”, який випускає Центр імені Розумкова (із ними у нас склалися добрі партнерські стосунки). Років три тому мені зателефонували із журналу “Компаньйон” і запропонували відповісти на одне запитання, яке вони ставили багатьом редакторам: “Що б ви побажали своїм конкурентам?” Я сказав одну фразу: “Щоб вони з’явились”. На жаль, поки що я їх не бачу.
– Газета, яку ви редагуєте, елітарна. А чи не вважаєте ви, що в Україні має з’явитися масова газета, яка б не залежала ні від влади, ні від олігархічного капіталу, яка б об’єднувала націю, у якій би українці могли говорити самі з собою?
– Ми намагалися це зробити. Минулого року ми вели переговори з фірмою “Агора”, яка є видавцем польської “Газети виборчої” щодо спільного проєкту щоденної газети “Дзеркало тижня” з тим, щоб вона обсягом вісім полос мала набагато більший тираж. Але фінансові чинники фірми відповіли нам, що у нас, в Україні, вбивають журналістів, і вони, як можливі засновники, не хотіли б брати на себе таку відповідальність. Такою була офіційна відповідь.
– А в Україні ви бачите якісь можливості для організації такого видання?
– В Україні неможливо створити незалежне видання такого формату. По-перше, у нас немає професійного медіа-бізнесу, усі, хто міг би вкладати гроші у таку справу, жахливі непрофесіонали. А по-друге, якщо така газета буде проводити самостійну лінію, то це означатиме смерть їхнього бізнесу. Тому ми просто впевнені у тому, що незалежне видання у нас може бути тільки те, яке має зарубіжного інвестора і бажано професійного. І такі пропозиції могли б бути від багатьох відомих у світі магнатів чи медіа-груп. Вони ходять колами, придивляються, але не ризикують, надто небезпечний цей бізнес, як у економічному плані, так і в плані політичному.
– Те, що ви сказали, певною мірою дає відповідь на наступне питання – про стан нашої журналістики. Нинішні стосунки в ній настільки викривлені, що професійно підготовлені люди просто не можуть себе реалізувати, вони часто не мають вибору. Чи не здається вам, що цей процес дещо затягнувся і журналістський корпус деформується і морально, і інтелектуально?
– Наша газета зветься “Дзеркало тижня”. Преса, мас-медіа – це дзеркало суспільства. Усе, що відбувається з газетами, телеканалами, радіо – усе це відбувається, у першу чергу, із суспільством. І процес переродження журналістів, як це не сумно, триває. Та молодь, яка сьогодні йде в журналістику, слабо собі уявляє, що свобода слова, така, як, наприклад, була в Україні в 1991-94 роках взагалі можлива. Зараз їм це дуже важко пояснити. Вчені робили такий експеремент: садовили у клітку мавп, високо підвішували банан, до якого вела драбинка, коли ті полізли за бананом, обливали їх холодною водою. Раз, другий, третій, аж поки мавпи перестали лізти за бананом, тоді підсадили у клітку нових, ті полізли, а вже навчені почали їх здирати з драбинки. Підсадили ще двох нових, так тих з драбинки здирали навіть ті, кого не поливали холодною водою. За аналогією, в журналістьських колах з’явилась така певна негласна заборона: “Оцього не можна!” Журналістика, як на мене, почала перероджуватися навіть жанрово, навіть стилістично. Можна критикувати того ж Президента чи голову облдержадміністрації, але одна справа робити це аргументовано, з достоїнством, а інша —просто написати "рыжий казел". І така журналістика, на жаль, набирає популярності. "От як сміливо сказав!" Та що значить сміливо? Це грубо сказано, примітивно. Така критика принижує автора.
Інший аспект. Ось свіжий номер газети "2000", стаття Вадима Петросюка. Він пише: "Если хазяин или директор завода решили перестать выпускать гайки и начать выпускать болты, то это ведь не воспринимается как наступление на свободу творчества слесаря. А чем журналист отличается от слесаря в даном случае? Или он не такой же профи в своем деле? Почему журналист, над головой которого хозяева решили стать лояльнее к одной политической силе и жестче к другой, должен впадать в истерику? Если он професионал, то сможет перестроится на новую волну, И не надо при этом называть его продажным, он не более продажен, чем слесарь, перешедший на работу из одного сервисного центра в другой, и не более продажен, чем актер, сыгравший в одном фильме роль красноармейца. а в другом белогвардейского офицера".
— І як ви ставитесь до такого висновку?
— Як можна до цього ставитись? Ця людина, яка пропрацювала не один рік в журналістиці просто не зрозуміла самої суті журналістики. До речі, газета якраз стала дуже хорошою ілюстрацією того, про що пише її працівник.Після того, як десь улітку у них змінився власник, вона почала підтримувати "одну политическую силу", а не інформувати і аналізувати, як це робила раніше.
3. Cторожові пси демократії мають охороняти всю її територію
— Як на вашу думку, чи обов’язково журналіст повинен бути патріотом?
— Зараз популярна така думка, що журналіст має стояти — над, бути безстороннім. Але абсолютної безсторонності, як на мене, бути не може. Я не розумію тих, яких все дратує в цій країні.Якщо так, то чому ти тоді тут живеш? У нас багато чого далеке від досконалості, але треба прагнути впливати на ситуацію, змінювати її, а не ненавидіти. Журналіст, байдужий до своєї Вітчизни, не приноситиме користь суспільству.
Ми, власне, пішли на економічно не вигідний для нас крок, коли перейшли на випуск газети і українською мовою. Але це необхідно робити і тут не можна виходити лише з поняття рентабельності, треба думати про політичну доцільність. Є держава Україна і вона має бути цивілізованою. Я свято вірю, що через років десять тиражі будуть перетікати, бо прийдуть в доросле життя ті, хто виховувався вже на українській культурі. І це нормально і цілком логічно.
— Пане Володимире, у вашій газеті багато аналітики. Чи не розходиться це із тими зразками західної журналістики, яка в нинішніх умовах є певним взірцем для нас у плані демократії, свободи слова, але ставить за мету лише інформувати суспільство, а не аналізувати його проблеми?
— Хто запровадив таку унівесіалізацію? Вона не в традиціях ні нашої журналістики, ні наших читачів. У нас щономера роздруковується аналіз відвідування сайта, то я б не сказав би, що аналітику читають менше. Я категоричний противник чисто інформативної журналістики, інша річ, що читач повинен мати можливість відрізнити факт у його чистому вигляді від коментаря. Буваючи в зарубіжних редакціях я часто дискутую на цю тему. Я вважаю, шо наша журналістика (але справжня!) набагато цікавіша.
— Ви очолюєте етичну комісію громадського об’єднання "Хартія-4", що б ви могли сказати про нинішній рівень корпоративності журналістів?
— У світі прийнято вважати, що журналісти— це пси демократії, вони її охороняють. У нас теж. Тільки наші "пси" охороняють те, до чого вони прив’язані — хто грушу, хто клуню, хто хату. І якщо злодій буде лізти у хату, то той, що біля клуні, гавкати не буде, хоча й те й те є територією демократії. І якщо йому сказати, що ти охороняєш не демократію, а клуню, наприклад, то він тебе ще й загризе. Отож, створення "Хартії-4", інших громадських інституцій і покликані сприяти корпоративності. Але наша біда у тому, що й ці громадські інституції теж прив’язані до якоїсь клуні…
Світлана Орел