На початку січня 2025-го року ювілейну дату відзначає відома у наукових та педагогічних колах людина, колишній ректор нашого педагогічного вишу Олег Поляруш. Інтерв’ю з ним підготував його колега із Дрогобича професор Микола Зимомря.
– Вірменське прислів’я гласить: «Здобудеш освіту – побачиш більше світу», а українське містить імперативне: «Без освіти – нема світу»… Як Вам, власне, авторитетному багаторічному керівнику провідного в Україні освітнього Храму, а таким є університет імені Володимира Винниченка в м. Кропивницькому, видається сутність аналогічного твердження?
– Сутність подібних народних істин очевидна. Вона у віках як українців, вірмен, так і інших високоцивілізованих націй і суспільств. Ще давні римляни стверджували: Sciencia potencia est (знання – це сила). Саме знання, освіта є запорукою успішної нації і держави, саме тому українська історія від часів Київської Русі вирізнялася в усій Європі своїми освіченими достойниками. У пізніші часові проміжки було по-різному, радше не вельми сприятливо для нашого державотворення, проте освітні устремління не спадали ніколи.
Саме з України-Руси виходили високоосвічені, відомі всій Європі правительки, таланти науки, мистецтва, красного письменства. Вони поповнювали освітньо-наукові та мистецькі лави сусідніх держав, які нерідко привласнювали ці таланти. Не перелічуватимемо їхніх імен, вони нині все більше відкриваються світові – та й нам, до речі. Так само, як і наша чудова, самобутня народна творчість.
Нинішня Кропивниччина – територія порівняно пізнього дозаселення українських степів, так званого дикого поля. Ось і моя рідна Березівка, як і довкілля, була освоєна вихідцями з Поділля. Про це пам’ятали ще мої діди-прадіди. Та й прізвища тут виразно подільські: Поляруші́, Соколовські, Цибульські, Рябченки – то були цілі родини, що спершу складалися з кількох родин, об’єднаних у кутки. Сумна історія мого рідного села, що раніше звалося Янопіль. То вже в часи совєцької уніфікації топонімії з’явилася Березівка, яких на мапі України близько 500. І звідки тут, у чорноземному степу, де берези майже не ростуть, раптом Березівка?! Але це вже, даруйте, ліричний відступ. Бо нині і Березівки як села фактично немає. Десь у середині ХХ ст. з’явилися тут геологи, які знайшли в цих місцях глибинні поклади уранових руд. З часом споруджується промислова шахта з видобутку збідненої руди. І пішло-поїхало! Назʼїжджалося сюди люду з усіх куточків імперії в пошуках добрих заробітків. З’являються багатоповерхівки, і колишнє село стає селищем міського типу із назвою Смоліне – за прізвищем одного з перших організаторів того степового гармидеру. Даруйте за відвертість, але так сталося. Розквітла наркоманія, бандитизм, навіть обкрадання селянських обійсть. Боляче й сумно було за тим спостерігати. Але батьки мої ще доживали свого віку в Березівці, категорично не хотіли полишати рідну оселю. Тут з’являється російськомовна школа, а наша колишня потихеньку стає другорядною, непотрібною. Та село все-таки живе, хоч і є часточкою Смолінської селищної громади.
– Відомо, що звичайну криницю творить природа – у полі, у лісі, в ущелині. Так і Ви привнесли із села Березівка свій струмок, позначений, як на мене, вагомою Вашою «посвятою – світлій пам’яті батьків», що проступає з Вашої книжки «Крізь час і простір» (2010)... Розкажіть ширше про Наталію Олексіївну та Євгена Дем’яновича…
– Усі ми родом із дитинства. І яких би висот людина не досягла в житті, витоки її справжності, духовності, характерних рис особистості, переконаний, отам, у дитинстві, родині, життєвих пріоритетах батьків. Я народився в селянській родині, яких багато в нашій Україні. Тато мій, Євген Дем’янович, потомствений хлібороб, наймолодший із чотирьох братів. Дід Дем’ян (і тут знову повертаємося до тяглості освітніх прагнень українців), селянин-землероб, дав усім старшим синам – Гаврилові, Михайлові та Миколі – гарну освіту. Гаврило – вчитель, два середульші – інженери. А ось наймолодшому Євгенові випало бути помічником батька в хазяйстві, адже за традицією, наймолодший син мав успадкувати господарство. Перша дружина діда Дем’яна померла після народження дітей. І татові моєму часом непереливки жилося з мачухою. Кмітливий, розумний від природи хлопець виріс з освітою церковноприходської школи в 4 класи. Був досить грамотним, багато читав. Сформувався як тонкий народний філософ сільського рівня, з добрим почуттям гумору, а часом ущипливого сарказму. Не терпів брехні, лихослів’я.
У 20 років одружився з дівчиною на ім’я Наталка. Любив її змолоду і до останку, називаючи моя красуня. Батьки були ровесниками, але мама не знала грамоти і замість підпису свого ставила хрестик. Тиха, спокійна, розважлива. Тато її називав міністром фінансів, бо гроші вона вміла добре рахувати. У родині ніколи не було сварок чи, боронь Боже, поганого слова, хоч у селі те набувало поширення. У такій атмосфері добра і злагоди проходило моє дитинство, шкільна юність. Головним пріоритетом для мене було вчитися, вчитися добре. Хоча змалку знав я і селянську роботу: назбирати двійко-трійко відер вишень у сезон, просапати грядку, нарвати трави худобині тощо. Я в них дитина пізня і єдина.
У важкі 30-ті спробували мої батьки поїхати на Донбас, рятуючись від голоднечі чорноземних степів. Там невдовзі кадебісти якось запропонували татові стати їхнім агентом, сексотом. Повернувшись до свого бараку, він рішуче сказав мамі: «Збирайся швидко, уночі їдемо звідси». Тієї ж ночі й вибралися з того пекла. Повернулися в рідну Березівку, де була порожня вже батьківська хатина. Довго ще ночами не запалювали світла через побоювання, що й тут тата знайдуть. Страшні були часи, чорні. Почали помалу господарювати, обоє ж бо були до праці звичні. Аж у 1939 році мама завагітніла. То була радість неймовірна! Народився я в останні дні 39-го, але мій мудрий тато вирішив записати датою мого народження 5 січня 1940 року. Так і стала ця дата моїм днем народження.
Назвати мене Олегом – то була татова ідея. Дуже вже пам’ятною була для нього пушкінська «Пісня про віщого Олега». Тож ім’я моє давньоруською освячене. У селі воно було на той час рідкісним, і кликали мене то Галик, то Олик…
А далі – роки війни. З першого до останнього дня тато був у війську, пройшов шлях аж до Берліна. Пізніше, після його щасливого повернення, довгими зимовими вечорами захоплено слухали ми розповіді про його воєнний шлях. Улюбленцем долі себе називав, бо пройшов немало важких доріг у піхоті, а згодом на американському студебекері. Неймовірно цікавими й захопливими були його розповіді про тяжкі воєнні будні, про все, як воно було. А між тим читав, багато й залюблено, тим і прищепив мені ранню любов до книжок.
Мене батьки виховували без особливої напруги, вчився я добре, дома теж був безвідмовним помічником. Закінчив школу майже на відмінно. А коли прийшов час вибору професії, тато не тиснув на мене, хоч були пропозиції стати військовим льотчиком та ще якісь. Але я для себе обрав шлях гуманітарія, філолога. Два роки відпрацював причіплювачем у тракторній бригаді, де тато був то трактористом, то комбайнером. Після заробленого трудового стажу, як вимагалося в хрущовські часи, вступив на філологічний факультет Шевченкового університету.
– Розкажіть про епоху, на яку припало Ваше становлення як ученого-літературознавця, в відтак – організатора вищої школи в Україні. І окремо: розкажіть про дружину і загалом – про Вашу родину.
– Ще в школі це було десь моєю потаємною мрією – стати філологом-україністом. Цьому сприяла шкільна атмосфера. Директором у нас тоді був відомий на Кіровоградщині філолог і журналіст Олександр Моторний. Він збирав довкола себе здібних учнів, схильних до літературної творчості. Поміж них був і я. Писав статті, нариси до Хмелівської районної газети, пробував потроху віршувати, та те з часом відійшло.
В університеті вже з перших курсів кожен визначав свої уподобання чи то до мови, чи то до літератури. Я обрав собі літературознавство: писав курсові роботи, виступав з доповідями на спецсемінарах, брав участь у роботі творчих об’єднань. Проте вже від самого початку мене, як і в школі, активно залучали до громадської роботи. Десь із третього курсу став заступником секретаря комітету комсомолу університету. Ця робота, звичайно, забирала чимало часу, проте багато чого й навчила – спілкуванню з людьми, з непересічними особистостями і звичайними студентами. Усе це з часом згодилося вже у моїй самостійній професійній роботі.
Епоха 60-х була надзвичайно цікавою і водночас складною. На наших очах зростало покоління талановитих шістдесятників. З-поміж них яскраво засвітилася поетична зірка Івана Драча, який спершу навчався на філфаці, а згодом, коли почали лунати різні оцінні погляди на його поему «Ніж у сонці», був відрахований з університету. Завершував навчання Іван пізніше, уже ставши відомим, але неоднопланово оцінюваним колегами-однодумцями та офіційною владою.
Після закінчення V курсу постала дилема: залишатись у столиці чи їхати на периферію. Шанс залишитися в мене був. Але на той час ми вже були одружені з Тамарою Петрушанко (у дівоцтві). Тому одразу ж виникла проблема житла в столиці. Бо і дружина теж мала місце працевлаштування. Але… Не судилося, як кажуть. Мали ми їхати за призначенням до Макіївки на Донбас. То було найкраще, що нам пропонували, хоч ми не були від того в захваті, звичайно. І тут допоміг випадок, щасливий, як на нас. Наприкінці останнього держіспиту з української мови наш улюблений професор і завідувач кафедри української мови Ілля Корнійович Кучеренко пропонує Тамарі (а вона була більше схильна до мовознавства) їхати на роботу викладача української мови до Глухівського педінституту. Так, мовляв, і так, ректор цього вишу звернувся з проханням скерувати до них на звільнену посаду найкращого випускника філфаку. Кафедра зробила такий вибір на користь Тамари. Вона, мовляв, і студентка найкраща, і сама родом із сусідньої Чернігівщини. Ми такому шансу були, звісно, раді. Обміркували самі, з батьками порадилися – їдемо до Глухова. Зателефонували ректорові Олександру Дмитровичу Томчукові, він позитивно й доброзичливо схвалив наше рішення, сказав при цьому, що і мені як літераторові буде робота. Домовилися, що з 15 серпня починаємо працювати. Так ми стали глухівцями.
Тут, у невеличкому ошатному місті, у педінституті був лише факультет підготовки вчителів початкових класів і музики та співів. То була перша наша школа становлення як педагогів-вишівців. За кілька років запропонували нам вчитися в цільовій аспірантурі. Дружині випала щаслива нагода вступити до аспірантури Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН України. Їй пощастило вступити з першого разу. Я ж вступив наступного року до аспірантури Київського педінституту на кафедру української літератури. Моїм науковим керівником став професор Петро Костьович Волинський. Чудовий фахівець і дуже толерантна високоосвічена людина! Зупинилися ми на темі дослідження «Олександр Довженко і фольклор». Проблема, як і особистість О. Довженка, надзвичайно захопила мене. Багато їздив, зустрічався з Юлією Солнцевою, студійцями та акторами кіностудії імені Олександра Довженка. Наукове дослідження дуже мене захопило, я своєчасно захистив дисертацію.
Родина моя, дружина з донечкою Іринкою (вона в нас глухівка), уже рік жили в Кіровограді, оскільки Тамара також вчасно захистила дисертацію з топонімії північно-східного Лівобережжя.
А в Кіровограді, нині Кропивницькому (і ми тому дуже раді!) ми також опинилися за щасливим збігом обставин. Була в нас у Києві ще зустріч з нашим глухівським ректором, який добре розумів нас, філологів, і дозволив не повертатися до Глухова, бо філологічного факультету в них іще не було. А рідний степ – то моя мала батьківщина, та й запрошення звідти було переконливим. Ми тоді були на кафедрах мови і літератури наймолодшими фахівцями з науковими ступенями. Розв’язувалися побутові проблеми, розпочалася робота в нових колективах з новими людьми. Донька Іринка пішла до школи. Характерно для тих часів, що з п’яти перших класів у школі лише один був українськомовний. І то – в центрі України! Таким зашкальним був рівень зросійщення.
Ірина після закінчення школи вступила на філологію рідного й нам Шевченкового університету. Там зустріла свою долю, хлопця з філфаку, з яким і побралися. Згодом обоє написали й захистили кандидатські дисертації. А Юрій, її чоловік, пізніше ще й докторську захистив. Виростили двох донечок, наших внучок, Оксану й Марійку. Нині вони вже дорослі, самостійні, мають добру фахову підготовку і пристойну роботу. Із сумом усі ці роки згадуємо й поминаємо первістка-онука Іллю, який трагічно загинув у неповні 11 літ. Цей смуток із нами на все життя… Ось уже 61 рік ми з дружиною поряд і в радості, і в печалі.
– Хто із сучасників справив на Вас благодатне враження на шляху становлення ?
– У Кропивницькому, тоді Кіровограді, педагогічна робота якось стрімко підняла мене по щаблях кар’єрного зростання, хоч у принципі я ніколи не був кар’єристом, понад усе любив роботу зі студентами. Але виш тоді був дуже слабко забезпечений кадрами з науковими ступенями та званнями. Отож менше двох років я працював старшим викладачем, згодом доцентом кафедри української літератури. І вже на другому році мені запропонували бути деканом філологічного факультету. Він був складний, із кількома профілями, російське відділення було переповнене. Треба було зміцнювати україністику. І просто посеред навчального року ректорат пропонує мені посаду проректора з наукової роботи. Не скажу, що був у захваті від цієї пропозиції, проте погодився. Добре працювалося нам разом із проректором із навчальної роботи доцентом педагогіки Віталієм Лукичем Омеляненком. Разом розпочали співпрацю зі зміцнення кадрового потенціалу інституту: на роботі залишали найкращих випускників із перспективою навчання їх в аспірантурі. Почали з’являтися перші результати роботи, проте заклад усе ще посідав десь передостаннє місце за кадровим складом серед педагогічних вишів України. Ректор Федір Гнатович Овчаренко, до речі, не мав жодного наукового ступеня – колишній партійний діяч мимоволі опинився на цій посаді. Проте людиною він був порядною, непоганим господарником. В останні роки його ректорства почалося будівництво 7-поверхового корпусу, яке завершилося дещо пізніше.
У 1978 році закінчувався робочий контракт ректора Ф. Г. Овчаренка, і Міністерство освіти починає підбір на цю посаду людини молодшої за попередника, науковця. Із кількох варіантів вибір зупиняють на мені. Федір Гнатович, звичайно, не дуже охоче полишав посаду після 20-річчя перебування на ній. Але аргументів не було. Співбесіди, зустрічі на різних рівнях закінчилися призначенням. Відчував і знав, яка висока відповідальність лягала на мої плечі. Проте я вже бачив, розумів ті завдання, пріоритети, над якими доведеться працювати. Робота проректора познайомила мене з багатьма досвідченими особистостями в освітній справі. Не можу не згадати тут заступника міністра освіти Володимира Михайловича Курила з його досвідченістю, мудрістю у розв’язанні освітянських проблем. Знайомство з багатьма іншими освітянами, ректорами педвишів. Поміж них вирізнявся Іван Зязюн, з яким були знайомі ще з університетських часів, і немало інших.
– Керований Вами осередок освіти й виховання – спочатку педагогічний інститут, а вже за Вашої участі заснований університет, знаний на карті України. Як на мене, ректор не може бути колишнім, якщо він справжній… Отже, яким чином представили б Ви бодай визначальні віхи з хроніки становлення цього острівця знань?
– Розпочалася щоденна копітка робота зі зміцнення, становлення інституту як осередка педагогічної освіти не лише на Кіровоградщині, але і в Україні загалом. Формування потужного викладацького складу, зміцнення науково-технічної бази, профорієнтаційна робота з майбутніми абітурієнтами, налагодження контактів з іншими вишами України, розбудова міжнародних зв’язків. Для розв’язання таких кардинальних проблем треба було створити колектив керівників-однодумців – ректорату, складу деканів і керівників інших підрозділів. Саме розв’язанням цих проблем переймалися ми впродовж перших кількох років. Поступово підібрався склад проректорів, кожен з яких на своїй ділянці плідно працював: С. Г. Мельничук на науковій роботі, Б. В. Кучинський – на навчально-виховній. Дібрався дружний колектив деканів: Л. Г. Показєєва, І. П. Ганжела, О. М. Білоус, Т. П. Гора, Г. С. Дідич та інші.
Поступово зростав кадровий потенціал, приходили молоді науковці, підростали свої, що захищали кандидатські дисертації, а згодом ставали докторами наук, знаними в Україні та світі. На початку 90-х років за кадровим потенціалом ми вже посідали одне з чільних місць серед педвишів, а з часом очолили список закладів вищої педагогічної освіти за рівнем професорсько-викладацького складу. З цієї нагоди ми одержали перехідний прапор Міністерства освіти України. Наші доктори наук, професори-філологи Василь Петрович Марко, Григорій Дмитрович Клочек, Володимир Євгенович Панченко, Леонід Васильович Куценко стали гордістю не лише нашого вишу, а й усієї України. За кадровим складом кафедрі української літератури міг позаздрити кожен столичний університет.
Розширювалося коло освітніх спеціальностей, було утворено нові факультети – хіміко-біологічний і природничо-географічний, відкривалися нові спеціальності: на фізико-математичному факультеті – трудового навчання, на педагогічному – психології, на філологічному – журналістики. Потужнішими ставали факультети іноземних мов, філологічний, психолого-педагогічний, історичний, фізичного виховання. Зростали конкурси, чому сприяла добре налагоджена профорієнтаційна робота безпосередньо на місцях – у школах, педучилищах. До нас вступали випускники не лише нашої та навколишніх областей, а й із віддаленіших регіонів.
Постійно велася робота зі зміцнення матеріально-технічної бази. Так, упродовж 15–20 років був зведений п’ятий корпус, де розміщувалися філологічний факультет та адміністративно-навчальні підрозділи. Збудовані два студентські гуртожитки, приміщення наукової бібліотеки. Однією з проблем зміцнення кадрового складу було забезпечення викладачів житлом. Розв’язувалися й ці питання завдяки співпраці ректорату вишу з керівниками та органами місцевого самоврядування.
Одним із досягнень цього періоду було створення осередку міжнародних зв’язків на базі факультету іноземних мов. Ми мали договори співробітництва з університетом міста Монтклер у США, з вишами Великої Британії, Польщі та інших країн. Відбувалися обміни викладацьким складом, поїздки груп наших викладачів і, відповідно, зворотні.
Таким чином педагогічний інститут набув високого університетського рівня і 1997 року став педагогічним університетом. Мали ми на той час аспірантуру на філологічному й психолого-педагогічному факультетах, ради із захисту кандидатських дисертацій з української літератури та української мови, педагогіки, а згодом і психології.
Молодих перспективних кандидатів наук направляли в докторантуру. Успішно захистили докторські дисертації з українського мовознавства В. В. Лучик, В. М. Ожоган, А. А. Лучик, а також низка науковців із музично-педагогічного та психолого-педагогічного факультетів.
Були досягнення. Але був і складний період 90-х років, коли Україну накрила фінансово-економічна криза. Невиплата зарплат, брак фінансування – усе те й наш виш переживав. Було важко, але робота тривала. Ще на початку 90-х з ініціативи В. Є. Панченка розгорнулася робота з надання вишу імені Володимира Винниченка. Це був нелегкий етап, але спільними зусиллями з прогресивною громадськістю міста ми досягли перемоги. Інститут, а потім університет почав зватися іменем видатного письменника, нашого земляка Володимира Винниченка. За кілька років на подвір’ї вишу було зведено йому величний пам’ятник, що став гордістю й окрасою університету, міста, області та й усієї країни.
– Звісно, упродовж кількох десятиліть Вашої діяльності на посаді ректора Вами нагромаджений чималий досвід. Які традиції, на Ваш погляд, заслуговують на поширення серед закладів вищої освіти України загалом?
– Основою всіх наших досягнень, успіхів став потужний склад професорсько-викладацького корпусу. З-поміж наших провідних науковців особливо відзначався своїм неординарним творчим мисленням, особливим підходом у ланцюжку «викладач/професор – студент» професор Василь Петрович Марко. Своїми науковими уподобаннями він упродовж багаторічної праці на кафедрі надовго зарядив її колектив ідеєю глибинного проникнення в таїни художнього слова. Цьому присвячувалися його наукові розвідки, його викладацька робота зі студентами й аспірантами. Саме під його керівництвом виконували свої наукові дослідження найкращі наші випускники: Антоніна Царук, Надія Гармазій, Марина Лучицька й чимало інших. Надія Гармазій нині є головою обласної письменницької організації НСПУ. Інші ж продовжують справу Вчителя у вишах нашого та інших міст країни.
Знаними в Україні й поза її межами стали імена наших професорів Володимира Панченка, Леоніда Куценка, Григорія Клочека, Василя та Алли Лучиків. На превеликий жаль і смуток, дочасно пішли з життя В. Панченко, Л. Куценко, В. Лучик. Світла пам’ять про них лишилася в наукових працях та учнях. А професори Алла Лучик і Василь Ожоган продовжують свою науково-педагогічну діяльність у Києво-Могилянській академії.
Чимало добрих традицій склалося в колективі педуніверситету впродовж чвертьстолітнього ректорства в цьому осередку педагогічних знань центральної України. Головні з них уже відзначені раніше. Проте найдорожче з усього, як на мене, – це виховання величезної армії вчителів-освітян. Нині до якої школи міста чи області ви б не завітали, скрізь є наші випускники, вихованці, які очолюють освітні заклади або виконують щоденну копітку справу виховання шкільної молоді для майбутнього життя, розбудови незалежної України. На жаль, ось уже третій рік ця справа ускладнена через жорстоке вторгнення північно-східного сусіда. Але життя триває. Університет працює. Шкода, що він тепер не педагогічний…
Нові складні життєві реалії вимагають інших підходів, ухвалення інших рішень. Не заглиблюватимемося в нюанси й не будемо суддями в цей складний для України час… Університет працює, робота триває.
– Чи могли б Ви окреслити найвагоміші змістовні та технологічні особливості виховання духовної культури студентів в епоху останніх десятиліть ХХ і першої третини ХХІ ст.?
– Проблеми виховання студента-освітянина як у недалекому минулому, так і особливо тепер практично незмінні. Це гартування міцної освітньої бази майбутнього педагога, вихователя молоді. Без добрих знань фаху не може бути кваліфікованого вчителя. Не менш важливим є формування справжньої батьківської/материнської поваги до вихованців. А цьому сприяє виховання патріотизму, любові до рідної країни, її духовної і матеріальної культури. Ці моменти є провідними, наріжними впродовж усього процесу навчання в школі й, безперечно, у виші будь-якого профілю, а тим паче гуманітарного, педагогічного. Складником цього є виховання глибинного інтересу молоді до історії рідної країни, міста, в якому навчаєшся, села, де народився й виріс. Важливо, щоб майбутній педагог, вихователь знав історію своєї родини, роду. Яскрава, неординарна особистість вихователя, наставника – це запорука його успішної роботи на ниві виховання гідної, освіченої, патріотичної особистості учня. У цьому напрямі досить плідно працювали колективи практично всіх факультетів і кафедр. Гадаю, ще актуальнішими є окреслені моменти в сучасних надскладних умовах роботи професорсько-викладацького складу університету.
– Покликання педагога вищої школи. У чому воно, якщо фіксувати увагу на Вашій діяльності та устремліннях відомих Вам колег?
– З усього сказаного й складається покликання педагога вищої школи: високий професіоналізм, духовне багатство, людяність (гуманність), патріотизм, готовність до самопожертви.
– Яку роль відіграє духовність у сфері зміцнення зв’язків України з іншим/ інакшим світом?
– У плані формування високої духовності як педагогів вищої школи, так і студентів важливим є налагодження зв’язків із вишами інших регіонів України та університетами інших країн. Ми вже згадували про дружні зв’язки нашого університету з університетом американського міста Монтклер, що поблизу Нью-Йорка, польського міста Кошалін, у чому значна й Ваша заслуга, пане професоре, Великої Британії, Австрії. Варто відзначити особливу роль у налагодженні міжнародних зв’язків колективу факультету іноземних мов.
– Ваше побажання першому-ліпшому студентові?
– Що б я побажав кожному, хто прагне стати студентом? Найперше – це обрати собі майбутній фах до душі, до особистих уподобань; обрати виш, до якого мріяв вступити вже в досить зрілому молодому віці. А далі – вчитися. Учитися з бажанням знати глибоко свій фах, розвивати свої природні нахили, уміння. Бачити у всьому певний смисл до здобуття високої освітньої кваліфікації майбутнього фахівця. А далі – навчатися впродовж усього життя. Бо воно тепер настільки поступальне, змінне, динамічне, що часом пропустиш крок – і далі вже складно потрапити в необхідну течію. Як, до прикладу, сьогодні з упровадженням новітніх комп’ютерних технологій в освітній процес. Треба весь час прислухатися, вловлювати новітні віяння сьогодення. Водночас важливий складник – це критичне мислення особистості. Адже нині триває бурхливий процес переосмислення культурних і духовних цінностей минулого.
– Ваші уподобання? Що викликає неспокій, якщо йдеться про суспільні тенденції упродовж останніх десятиліть?
– Щодо моїх уподобань: вони лишаються незмінними упродовж усієї моєї професійної діяльності. Це відданість справі, якій служиш, чесність і порядність у стосунках із людьми. Кажуть, що посади змінюють людей. Щодо себе – збоку, звісно, видніше – але мені здається, що моя 25-річна робота на посаді ректора не змінила основних моїх людських якостей. А більше про мене нехай би сказали мої колеги по роботі…
У нинішніх умовах, коли так швидко все плине, змінюється, мене особисто турбує процес формалізації у навчанні, коли плани, їх зміни, цифрові показники поетапного оцінювання знань учня/студента заступають його особистість. Це ще й забирає масу зусиль педагога, вчителя, а за тим втрачається ниточка живого спілкування з учнем чи студентом. На це скаржаться сьогодні і шкільні вчителі, і педагоги вищої школи.
– Ваші улюблені автори, твори, квіти?
– Таке об’ємне і традиційне ніби питання, дорогий Миколо Івановичу, але мені, літераторові, чомусь нелегко на нього дати конкретну, однозначну відповідь. Проте спробую. Не можу не сказати, що впродовж усього свого життя обожнюю творчість нашого Пророка, Кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка. Так насправді сказав би майже кожен справжній українець.
Завжди захоплювався енциклопедичністю художнього генія Івана Франка. Леся Українка з її геніальністю, здатністю випереджати час своїми поемами, та й усією творчістю в цілому. Свого часу любив, та й тепер люблю перечитувати романи Павла Загребельного. Кіноповісті Олександра Довженка – то особлива моя приязнь. Його «Зачарована Десна» завжди пробуджувала в мені море емоцій, а пізніше я реально побачив і відчув красу і велич Придесення, і справді зачарованої красуні Десни. Моя дружина з тих місць родом, і ми не раз влітку зупинялися в наметах з її ріднею на чудових берегах Десни, з густими заростями ожини та іншої смакоти, ловили рибу, вирили юшку, милувалися вечірніми туманцями над водою. Діти в надвечір’ї тішилися, вигукуючи: «Хто вкрав хомути?» – а з протилежного крутого берега долинало відлуння: «Ти…ти…ти!». Але це – ліричний відступ.
Із сучасників люблю поезії Ліни Костенко, цієї геніально обдарованої мисткині. Особливо вражають її поеми на історичну тематику «Маруся Чурай», «Берестечко», та й уся поезія!
А з квітів – з дитинства люблю чорнобривці, мальви, польові квіти – то моя любов ще з тих часів. А жінкам своїм завжди дарую троянди, бо й сам милуюся їхньою красою, витонченістю, довершеністю.
– Час і простір. Якими постають вони для Вас на відстані пережитого й досягнутого?
– Глибинні філософські поняття часу і простору. Тепер, коли час осмислити все прожите, досягнуте або недосягнуте, особливо відчуваєш себе якоюсь часточкою, пилинкою, адже людина живе досить нетривалий проміжок часу. Змінювалися народи, відбувалися суспільні трансформації, та ще й які! І в цьому міжчассі формувалися наші особистості, прийняття або заперечення певних явищ. Можу сказати, що багато чого особистісного я виніс із дитинства: це чесність (вона завжди панувала в моїй родині), працелюбність, відповідальність за виконувану роботу. Не помилюся, якщо скажу, що ці риси я проніс через усе своє життя: і коли був студентом, аспірантом, і коли почалося моє професійне життя викладачем дитячої літератури в Глухівському педінституті, і коли почав працювати в Кропивницькому/Кіровограді після захисту кандидатської дисертації. Тут я пройшов усі щаблі вишівця: від старшого викладача, доцента, декана філфаку, проректора з наукової роботи до ректора. Вважаю, що робив я все чесно, сумлінно, завжди зважав на думки колег, ніколи не прагнув почестей. Перебуваючи на посаді ректора впродовж 25 років, ніколи не суміщав її з іншою посадою, наприклад, завідувача кафедри, як це робили мої наступники. Роботі віддавався сповна. Відверто кажучи, я любив викладацьку роботу, із задоволенням вибирав час і на певні наукові пошуки. Але з докторською не склалося просто за браком часу. Адміністративна, організаторська робота забирала, по суті, його сповна. Були перемоги, досягнення, долалися складні обставини 90-х минулого століття з проблемами фінансування, оплати праці та ін. Колектив зберігся, люди з розумінням сприймали проблеми. І це теж була перемога. У нове тисячоліття університет увійшов, гідно зберігши своє обличчя освітнього осередку степового краю.
Усі ми – в часі і просторі і залежні від них, і створюємо той часопростір, у якому живемо.
Микола Зимомря, професор