Вперше про ці унікальні таємничі книги я дізналася віртуально від письменника Володимира Шовкошитного на його фейсбуківській сторінці. Тоді, 9 березня 2019 року він писав: «Вітаючи всіх нас з 205-річчям Тараса Шевченка, розповім дещо про своє відкриття і сприйняття його феномену. Вже років з 30 маю звичку мінімум кожних 5 років перечитувати «Кобзар», і щоразу відкривав для себе щось нове й потаємне у словах Тараса, і щоразу сильніше мучило мене запитання: звідки цей чоловік із двома класами науки у дяка черпав ті сакральні знання, якими просякнута його творчість?
Відповідь я знайшов лише торік, коли вчетверте повернувся до вивчення Велесової книги, редагуючи роботу харківського професора Ігоря Рассохи «Справжність Велесової книги: науковий доказ». У ній автор наводить уже відомі мені дані про зустрічі Тараса в моєму рідному Переяславі в 1845 і 1859 роках зі сліпим кобзарем Хведором Вовком. Але відкриттям для мене стало, що був той чоловік не просто кобзарем, а прапанотцем-цехмайстером, тобто головною особою в усій широко розгалуженій і структурованій корпорації: братстві сліпих старців-кобзарів України. Саме Хведір Вовк і познайомив Тараса з т. зв. Устинськими (вустинськими, устиянськими) книгами, які він, як і інші кобзарі вищого ступеня посвяти, члени Судної Ради (12 осіб), знали напам’ять. Ці книги були священними книгами українців: Кахтирями, які кобзарі завчали напам’ять, щоб так зберегти від винищення москалями після руйнування 1775 року Запорізької Січі. Наведу лише деякі назви цих книг, які Тарас згодом переписував на Канівщині в родині Слюсаренків: Думовець, Муровець, Мисливець, Хитровець, Умновець, Дубровець, Семирадник, Добромисленник, Главень, Беседник, Дітогляд, щодо господарчих питань – Межівник, Цвітовець, Троймак, щодо мистецтва передбачень – Сновидник, Громак, Зорник. Висвітленню української історії були присвячені Перша і Третя Книги: «Хто ми є» і «Пісні, думи, співи і приспіви про половців, печинігів, про Володимира Київського, про кошових отаманів, про монастирі, про турецький гарем, про волохів». До історичної групи входили також Древнік, Гетьманець, Сороковник, Меморник, Пісняник.
Всього таких сакральних Кахтирів (kahtir із тюркської – священник) було понад 50 і ще 100 добавних, які дописували. Отож, тепер ми бачимо, звідки у Тараса «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбійник не стане!» («Гайдамаки»), звідки його «Три літа», «Кавказ», «Холодний яр». А його дивовижна поема «Єретик» – прямий доказ того, що Хведір Вовк переповідав йому Велесову книгу, вдруге переписану нашими таборитами під час Гуситських воєн. Її зберігали сліпі старці-кобзарі, а передав на сховок до Старого Бурлука нащадкам козацьких полковників Донцям-Захаржевським Сковорода».
Після цього допису письменника В. Шовкошитного була в моїх руках і сама книга І. Рассохи, яка не може не зацікавити будь-яку мислячу людину. Дещо з неї: «Кахтирські означає – священні. «Кахтир» – давнє слово тюркс. походження (як і кобза, кобзар, козак), де ках (kah) – дослівно оракули; тож кахтир – це священник. Наші Кахтирі – це народний самвидав, власні писані книги сліпих старців, саморобні рукописні Священні Книги. Книги-кахтирі кобзарі мацали, себто читали на дотик, пальцями. Тексти дерев’яної Велескниги з вирізаними буквами і лініями рядків були пристосовані для читання сліпими співцями (Ігор Рассоха, с. 137). Инша назва – «Устинські незрячі книги». Устиянськими їх стали звати тому, що Кахтирі почали передавати усно, вивчивши напам’ять, що й стало духовною основою збереження і розвитку української національної ідеї. Незважаючи на нищення, починаючи з ХVІІІ ст., Кахтирі стали важливим етапом у формуванні Сковороди, Шевченка, Руданського. Богатирський епос часів княжої Руси зберігався у репертуарі кобзарів до ХХ століття! Про Кахтирі говорили пошепки і лише близьким. На вцілілих рукописних зшитках ворожили і мали їх за священні тексти і за великий скарб.
Сліпі співці не визнавали християнства, але не боролися з ним і не чорнили язичництва. Вважали, що молитися треба лише на самоті, а не в церкві. 1773 р. Кахтирі вперше не записали, а почали широко розповсюджувати в народі. Це було початком народного самвидаву в Україні. Їх передавали як велику реліквію від покоління до покоління. У Кахтирях – глибокі знання українців про наше давнє, дороге нам буття, яке різні вороги намагалися приховати від нас. Сліпецькі Устинські Книги – це колишні зрячі, писані, Кахтирі, які сліпим кобзарям були теж відомі».
Очевидно, саме так Устиянські Книги втрапили до Донців-Захаржевських, про яких згадує В. Шовкошитний. Отже, таємне зберігання Велескниги не було в Україні якимось унікальним ізольованим явищем, адже подібна традиція таємного зберігання рукописних священних книг, зокрема, Кахтирів, була у нас давньою і потужною.
Однак прийшли страшні часи розгрому Січі, коли «правду схоронили разом з Україною та Кахтирями». Тож ВелесКнига – одна зі старцівських Кахтирів. Збіги змісту Велес-Книги з даними новітніх археологічних розкопок і лінгвістичних розвідок – найкращий доказ її справжньости.
Як пише Вікіпедія, Устиянські книги – зібрання усних переказів, оповідань старців (мандрівних сліпих музикантів-співців: кобзарів, бандуристів, лірників), які слугували для збереження й передачі репертуару, прийнятих старцівською спільнотою правил поведінки та звичаїв. А що ці «книги» ніколи не записувались і існували тільки в усній традиції, то дані про них збереглися вкрай уривчасті. Цьому сприяло й те, що зі всіма дванадцятьма книгами були ознайомлені тільки найповажніші майстри, а серед старців існувала сувора заборона на розголошення змісту книг, яка скріплювалась присягою. Порушувати присягу і потрохи ділитись з дослідниками змістом книг старці почали під час занепаду кобзарсько-лірницької традиції, коли вже руйнувалась система старцівської освіти і зміст книг було частково втрачено.
Доповню цю розповідь думкою дослідника Віктора Кирунчика: «А от діяльність полянських (половецьких) волхвів (можливо, жерців) проявила себе через століття у воїнах-жерцях-характерниках, кобзарях (кахтирях), у «появі» кирилиці, у відтворенні сакралу укрів». Ось чому, коли кобзарі записали перші «Кахтирі», то вони небезпідставно цінувалися в Україні нарівні з Біблією. Вони коштували дуже дорого і спочатку були свідченням заможності людини. У Кахтирях систематизовано і сконцентровано волхівську мудрість через метафори: думи, оповіді, інші «устинські особливості». Навіть у назвах книг: «Хто ми є», «Як треба жити і щоб які були діти» – відблиск волховських намагань. До того ж, кобзарство починалося як одне з відгалужень таємного братства характерників». «Кобзарі мали свою таємну (лебійську) мову, якою й записані «Устинські книги». Їх вийшло 12 (Старопомник, Древник, Сороковник, Меморник і т. д.). Книги містили «інструкції» від правил і установок для кобзарів до методів контролю і впливу на ситуації соціуму. Окрім того, кобзарі постійно ставили перед собою поточні завдання. Але завжди, в усі часи вони виконували своє основне завдання: бути нішею для збереження і відродження української душі. Кобзарі – чергове покоління Спостерігачів, які формували реальність, матеріалізували поле потенційних можливостей» (В. Кирунчик, «Таємниця матриці укрів-русів»).
Згадані книги вкотре підтверджують давність існування української нації, мови, писемности, культури, віри, історії. Пишаймося цим! Вивчаймо і бережімо все національне, бо це – наше багатство і наша зброя! І тоді нікому не вдасться поневолити нас. Честь і хвала тим, хто іде до Рідного як до найцілющішого джерела, хто поширює знання про Рідне, просвітлюючи нарід, не даючи йому (нам) і знанням піти у небуття!
...А втім, мабуть, не від В. Шовкошитного я дізналася про таємничі книги українських волхвів. Думається, що ще до 2019 року… Я довго не могла пригадати, хто з односельців розповідав мені про це, довго шукала записи в тисячах комп’ютерних тек і вордівських файлів. І нарешті аж цього року випадково натрапила на цю історію... Публікую так, як написалось мені ще тоді, 2014 року, коли готувала книгу з історії рідного села.
Отже, із запису односельця І. Є. Подзигуна: «У війну з німцями наші бабуня Паранька не припиняли ткати. Згадую один вечір. Бабуня взялися ткати на верстаті полотно, а я і брат Микольцьо намотували цівки й подавали їй для закладання у човник. Перед бабунею постійно лежало товсте «Євангеліє», яке вони читали, відпочиваючи. А відпочивали бабуня, бувало, не встаючи із-за верстата, аби не гаїтись, могли за верстатом і їсти, й навіть спати. Одного вечора, коли ми залишились у бабуні ночувати, в хату зайшов незнайомий дідусь. У руці мав плетеного з рогози кошичка. Він попросився заночувати. Повечеряли чим там уже було. Бабуня знову сіли за ткацький верстат, а ми з братиком подалися на піч спати.
Побачивши, що біля бабуні лежить книжка, дідусь узяв на лавці свій кошик і витягнув звідти щось замотане в хустину. Розгорнув хустку – і ми побачили в його руках якусь книгу. Вона була великою і грубою, мов цеглина. Обкладинка чорна. Підсів він до бабуні і вони тихо щось читали з його книги, співставляли, зазираючи то в дідусеву, то в бабунину книжку. Ми з Микольцьою лежали на печі і слухали, затамувавши подих, хоча мало що чули, бо вони так таємниче розмовляли, що до нас долітали лише уривки окремих слів.
Потім дідусь уже голосніше мовив, що війна скоро закінчиться, а «весь світ буде спутаний дротами», що поля будуть засівати диво-машини, по дротах розмовлятимуть люди, буде світло-блискавка і що «переможе у війні держава диявола». Вже у війну диво-машини краяли поля, але не родючі, а поля бою. Все решта справдилося пізніше...
А мені досі не дають спокою ота таємнича дідусева книга і недочуті нами слова з шепоту того діда і бабуні Парані. З-поміж слів, які долітали до нас, на піч, ми з братом потім обоє згадали слово, яке починалося на «ках». Микольцьо казав, що це дідусь так кашляв: «кахи», «кахи». Може, й так. Але мені чулося не «кахи», а «кахти…».
А що, якщо я не помилився і дідусь говорив про Кахтирські книги, про які я почув аж тепер, у третьому тисячолітті? Скидається на те. Бо чому б тоді так таємниче вони говорили те слово? І чому все співставляли з обох книг? Може, в дідуся була Кахтирська книга? Та сама, яку кожна влада забороняла, бо в ній, кажуть, написана велика мудрість українського народу? А отже, і в бабуниній хаті і, може, в її руках була свята Книга Українського Народу: Кахтирська, або Устиянська. Це дивовижно! А що, якщо вона досі десь є?.. Знайти б!..»
Любов Сердунич