Так називалася рецензія Василя Бондаря на шосту, останню прижиттєву книгу нашого земляка із Любо-Надєждівки прозаїка Федора Непоменка «За дверима – тиша». На початку січня Федору Івановичу виповнилося б 95. Майже десять років його уже немає з нами. Але чистий тон (саме так називалась стаття Володимира Панченка про творчість Федора Непоменка) його творів здатен хвилювати читача. Цьому не заважає і сучасне осмислення тих подій, про які йдеться, і, можливо, інший кут зору на них, але важливішим залишаються людські стосунки, почуття, душа.
«Одна з його книг називається “Без суєти” — назва ця проливає світло і на характер письменника, і на його творчість. І в таких випадках належить казати: автор 6ере не кількістю, а якістю. Щодо Федора Непоменка це не буде перебільшенням», – сказано в рецензії. Центральне місце у ній – повісті, яка дала назву книжці: «Після прочитання повісті хочеться мовчати, думати. Терпка туга наповнює серце, бо так безглуздо, необдумано загасили в собі світле почуття близькі духовно люди, що так несміливо пробували вернути на схилі віку те свято і не змогли. Таке життя. За помилки молодості розплачуються в старості. Та й чи можливо склеїти те, що давно розбите і клеїтись не дається? Але найголовніше в повісті, мабуть, і не це. А те, що інтелігентні люди зобов'язані за всяких обставин, перипетій, пережитого й перебаченого, залишатись добрими й мудрими, терплячими й уважними. Тихий, камерний тон повісті утверджує красу й довіру в людських взаєминах, надто між тими, в кого в далекій і незабутній молодості спалахнуло вічне й незбагненне почуття першої любові.
Війна і любов. Непоєднувані, здавалось би, поняття. Та ще от у такому трактуванні. Справді, якщо любов на війні, то така, як у “Прапороносцях”; надихаюча, романтизована, героїчна. А тут... Десь гинуть люди, іще до перемоги не один місяць, а юначок і вдова загиблого на фронті офіцера в любов граються, та ще в таку, що й розповідати гидко про неї, скажімо, про той конфуз із вершками, від яких замлоїло й зганьбило юнака в першу доступну ніч їхньої близькості...
Письменник не уникає життєвої правди. Він досліджує ЇЇ, якою б кострубатою чи мулькою вона не була. І цим самим не принижує святе почуття, а олюднює його, через ставлення до кохання в неординарній ситуації проявляє людські характери, а головне — утверджує любов. Якщо вона справжня — для неї не існує ніяких перешкод і заборон.
Зовсім не героїчна війна і в повісті “Перевал”. Взагалі про війну, як відомо, в радянській літературі (зокрема, й у радянській українській) написано багато, здебільшого героїчного, пафосного. “Так треба було”, — кажуть і нині тодішні ідеологи. І мають рацію, бо література, як і вся культура, в радянському суспільстві була інструментом виховної ідеологічної машини. І тільки окремим митцям радлітератури дозволялося наближатися до заказаної правди (Василь Биков, Костянтин Воробйов), з українців — Віктору Некрасову та Дмитру Міщенку з “Батальйоном необмундированих”... Навіть Віктор Астаф'єв, один із найчесніших, найсовісніших письменників Росії, з настанням доби гласності у другій половині 80-х років узявся переосмислювати феномен війни в епопеї “Убиті і прокляті”.
Життєве кредо Федора Непоменка — не лукавити перед самим собою — дає нам тепер можливість заповнити білі плями воєнного часу невеличкою повістю “Вісім бочок вершкового масла” та ретроспективними розділами в повістях “За дверима — тиша” і “Перевал”».
Федір Непоменко один з небагатьох вітчизняних письменників, героєм творів якого є духовна субстанція – совість. Ні, він не користувався прийомами фантастів чи містифікаторів, взагалі був дуже далекий від всякого крутійства і у житті, і у літературі, але про що б він не писав, які б приземлені реалістичні історії не розповідав, вона завжди незримо присутня там. «В любові можна помилитися, в совісті – ніколи. Щось завжди підкаже; це – добро, а це – зло. – Міркує герой його повіті «Перевал» Іван Євін. – Ти думаєш чому у нас сьогодні такий безлад, розвал у всьому, куди не поткнись? Бо у нас атрофована совість. Це – основна причина. Усе інше вторинне».
Ось це головне він і утверджував у своїй творчості. Як і належить справжньому письменникові.
Дуже жаль, що його твори, які не побачили світ за життя з тодішніх ідеологічних, цензурних міркувань (а це – повісті «Золотий портсигар», «Пора горобиних немовлят»), зникли, загубилися назавжди. Після його смерті родина не побажала передати архів письменника, і де він зараз – невідомо.