Фільм "Божевільні" Дениса Тарасова, що днями стартував у вітчизняному прокаті, наразі до українського варіанту "Пролітаючи над гніздом зозулі" чи "12 мавп" не дотягує, проте як приклад мейнстримної кінотеатральної стрічки – цілком прийнятний продукт.
Сюжетний каркас картини не викликає особливих питань до сценаристів: образ головного героя розкритий, показано важкий екзистенційний вибір, з яким він стикається; включеності глядача сприяє й детективна складова (хто ж із пацієнтів психлікарні і як передає документи назовні?). Щоправда, автори не уникли стигматизації (хороші персонажі – виключно хороші, погані – невиправно погані) та й окремі сюжетні ходи мені здалися малоправдоподібними. Але, як я кажу про такі випадки: нехай щось і вигадано, але дуже хотілося, аби це було правдою, бо воно мотивує.
У "Божевільних" досить впізнаваний каст, хоча виявляється, що декому (як неймовірній Анастасії Пустовіт) немає чого грати. А зіркову Ірму Вітовську, як на мене, впевнено переграє Віталій Салій, котрий вже не вперше на екрані переконливо перевтілюється в лиходія (до речі, саме цей образ, єдиний з негативних, автори наділяють хоч якоюсь передісторією). Виконавець головної ролі Костянтин Темляк навряд чи заслуговує на суттєві зауваження, місцями його робота в кадрі здатна вражати (як, скажімо, у сцені, коли його персонажа приводять назад у палату після гамівних медикаментозних процедур).
Окрім, власне, перегляду фільму, мені ще цікаво було побачити на сеансі досить різновікову публіку: як представників покоління на одне чи два молодших за мене, так і тих, хто мінімум на покоління за мене старші. Отож, якщо ви зберетеся на "Божевільних", зверніть на це увагу: чи зможе стрічка про події 1977 року привабити до кінотеатрів тих, хто цей час застав і пам'ятає.
Дмитро Шульга