Російська агресія тим чи іншим боком зачепила кожного українця. Хтось бідкається, що рідня потрапила в окупацію, а всі разом душею тліють за тих, чиї близькі нині на фронті. Одне зрозуміло, що всім нам слід триматися, не здаватися, по-своєму чинити спротив і невдячним родичам та «землячкам», які забули своє коріння, і брехливій російській пропаганді; долати сум’яття та страх і вірити в неминучу перемогу.
«Не знаю, про кого і думати, – молодша донька із сім’єю в Мелітополі, старша – в Одесі, сестра – у Миколаєві, внук – в Ірпені, про зятя і говорити не можна, бо…», – журиться літня жіночка Лідія Сидоренко, очікуючи в гурті односельців поштового автомобіля, що курсує щочетверга до Бобринки. Після розмови з нею вдалося поспілкуватися з її донькою Галиною, нашою колишньою випускницею школи, нині науковицею, очільницею Мелітопольського міського відділу освіти. Не думалося, що настануть чорні дні в житті Мелітополя та всього півдня і сходу України, що доведеться Галині Анатоліївні опинитися в окупації з перших днів війни і всіма можливими і неможливими способами захищати те, що зуміли спільною командою однодумців досягти в галузі розвитку освітнього та інтеркультурного простору міста.
Місто, в якому гарно жилося
Мелітополь – особливе місто, краса нашого сонячного півдня, місто медів та налитих сонцем черешень. «Головне навіть не новітня матеріально– технічна база в освітніх закладах міста, – говорить Галина Анатоліївна, – а той український та інтеркультурний простір, який вдалося створити у російськомовному середовищі». Кілька поколінь дітей виховалось у любові та повазі до рідної мови як державної, українська стала мовою спілкування більшості дорослого населення. Цьому сприяли успішно реалізовані проєкти та програми «Освіта дорослих», «Інтеркультурна інтеграція», «Вчимо державну». Саме європейський підхід до справи сприяв отриманню відзнаки Міжнародних педагогічних виставок «Сучасні заклади освіти» та «Інноватика в сучасній освіті». Широко відомий досвід педагогів міста з IT– напрямку та STEM-освіти, одне слово, було чим пишатися.
Окупанти увірвалися у мирне життя людей, зруйнували його та не змогли знищити дух непокори справжніх українців. «Триколори нас дратували, а за синьо-жовті стрічки могли і розстріляти», – ділиться враженнями одна з жінок, які виходили на мітинги протесту та спільні молитви до пам’ятника Т.Шевченку.
В окупації
Запитую, яким був той страшний день, коли все почалося. Пані Галина розповідає, що прокинулась о п’ятій ранку, почувши вибухи. З’ясувалось, що бомбили військовий аеродром, де базувалась 25-а бригада транспортної авіації України, внаслідок бомбардування загинув пілот, який готувався до польоту. Пізніше чоловік пояснив те, чого не можна було усвідомити, сприйняти; він саме там був на чергуванні, його контузило. Зв'язок то з’являвся, то зникав. З п’ятої до дев’ятої перебували в підвалі, вибухи продовжували гриміти, було страшно, але вирішила вийти зі сховища і йти на роботу: люди ж чекали. А як було діяти далі в цих непередбачуваних обставинах? Емоції зашкалювали, не вірилось, що це повномасштабна війна, що це відбувається в нашому світі.
Пів міста було захоплено, йшли бої, на вулицях – рашистські БТРи, танки, військові, небо здригалося від гулу літаків; якісь чужі люди грабували магазини, аптеки, розметали все, що тільки можна було хапонути. З кожним новим днем ставало все гірше: продуктів харчування та ліків для містян не вистачало, потім із Криму окупанти завозили деякі харчі, вартість яких була для багатьох непосильною, ввели російські рублі. Найперше, за що взялись окупанти, організація так званих російських шкіл, тиск на батьків, маніпулювання свідомістю дітей, промивання їхніх мізків російською пропагандою на кшталт «єдіний народ», «ми вас асвабаждаєм», «правільная історія». Багато вчителів не пішли на співпрацю з ворогом, а батьків змусили віддавати дітей до тих шкіл, погрожуючи позбавленням батьківських прав. На території деяких шкіл розмістили склади з боєприпасами, подвір’ями розгулювали військові з автоматами. Вчителями стали студенти фейкових університетів, а також ті, кого завезли з росії, директорами призначили сторожів або ж двірників; на співпрацю з ворогом пішло, на щастя, лише десять відсотків учителів, та й ті згодом відчули, що пахне смаленим.
У одній зі шкіл класним керівником став військовий чеченець, що не звик ходити без зброї. З перших уроків учителі, які зголосилися підігрувати окупаційній владі, почали використовувати наративи російської пропаганди, викладати брехливу історію. Нескорені мелітопольські патріоти такі школи називають «дитячими ГУЛАГами», що руйнують світосприйняття та психіку дітей. Вони хочуть виховати своїх вірних рабів із самого дитинства, змушують дітей фотографуватися з портретом кремлівського карлика, співати гімн держави-окупанта, на позашкільних заняттях малювати рашистську свастику, писати слова подяки «асвабадітєлям».
Від усього цього стає моторошно. «Якби хтось сказав, що колись таке станеться, не повірила б ні за що», – говорить співрозмовниця і нагадує, що ввесь світ знає про викрадення мера міста Івана Федорова, очільниці освіти міста Ірини Щербак, директорів шкіл – ніхто з них та багатьох інших не пішов служити окупантам, не зрадив свій народ, хоч і довелося пережити і фізичні, і моральні тортури. Колаборантка, нинішня «начальниця освіти», Шапурова та такий же «мер» Данильченко змушували директорів шкіл продовжувати навчальний процес у загарбаних школах, та вони категорично відмовились. Їх, чотирьох, зачинили в якомусь гаражі, дві доби морально знущалися, тиснули, погрожували з використанням нецензурної лексики, а потім викинули в полі за тридцять кілометрів від міста. Узбіччя доріг заміновані, тож довелося йти полями (своя земля стала надійною помічницею). Дістались рідних домівок, взяли необхідні речі і вибрались із міста. «Ми зразу ж забили тривогу, налагодили з колегами зв'язок, створили групу «Коло довіри», тепер ми разом, нікого не залишили в біді», – розповідає Галина Анатоліївна Шиліна, яка нині виконує обов’язки начальника Мелітопольського міського відділу освіти (як відомо, вся міська влада, її підрозділи працюють дистанційно).
Окупанти, зайшовши до прекрасно оснащених шкіл, почали все, що мало патріотичні кольори, палити. Вилучили підручники з історії України, з української літератури, без розбору знищили майже всі документи, на щастя, деякі вдалося завчасно вивезти у безпечне місце. «Хочеться просто кричати – сучасні ремонти, надсучасна техніка, новісінькі меблі – це все БУЛО ДО появи окупантів. Тож особливо бридко, коли усе, отримане власними зусиллями, привласнюється новою владою, видається за своє, «новеньке», надбане «новою країною», – розпачливо ділиться враженнями директорка однієї зі шкіл. Такі ж безчинства кояться і в сільських школах, адже все зводиться до одного: знищити нашу історію, культуру, поставити нас на коліна. Та діти, виховані на українській ідеї, теж не скоряються: посеред уроку можуть заспівати Гімн України або ж пісню про невмирущу калину, розвішати на велелюдних місцях малюнки в синьо-жовтих кольорах, старші діти не боялися разом з батьками виходити на мітинги протесту проти російської окупації.
– В окупації найважче морально, бути постійно під психологічним тиском; ні головою, ні серцем не можна все, що творилось, сприйняти. Стало зрозумілим одне – треба рятувати школи, дітей, протистояти геноциду та не дати зганьбити себе, – розповідає Галина Анатоліївна. – Страшно щоранку о п’ятій годині чекати «гостей», які вривалися зі зброєю в будинки, влаштовували обшуки, забирали людей на допити, стріляли над балконами й так, хто куди влучить. Залишатись у місті було небезпечно, тож вирішили виїхати, залишаючи все, роками надбане для сім’ї, щоб надалі на повну силу чинити спротив.
Що робити далі, як зорганізуватись, як постійно доводити внутрішнім ворогам, що Мелітополь – це Україна?
Колами пекла на дорогу життя
Виїхати було нелегко. Вимагали реєструватись, вказувати адресу в чаті, записуватись у колони, щоб був свій бензин, а його катастрофічно не вистачало, також мати певну суму грошей для пропуску. В цій ситуації добре, що мали надійний захист персональних даних. На своїй землі ти не маєш права, ти змушений терпіти приниження, залишати покидькам своє гарне місто.
Ситуація змінювалась щодня. Нашвидку відремонтували автомобіль, зібрали необхідні теплі речі, ковдри, воду, бо знали наперед, що дорога буде довгою і виснажливою. Припаркувались одинадцятими в колону, яка вишикувалась і була готова до «мандрівки» справжніми колами пекла. Ночували в дорозі, не виходячи з авто. Пройшли дванадцять рашистських блокпостів, чоловіків роздягали, перевіряли, чи є татуювання, прискіпувались до документів, брали до своїх брудних рук телефони, перевіряли контакти, на щастя, завчасно видалили все, що цікавило б окупанта. Найжорстокіший блокпост – Василівка, про нього співрозмовниці важко згадувати, та й так усе зрозуміло.
Виїхали, як кажуть, на дорогу життя – село Каменське, грунтовою, розбитою сотнями машин, дорогою. Якісь люди сказали, що саме тут починають бомбити з артилерії. Це було в так званій сірій зоні, до них приєдналося ще п’ятдесят машин. Почався артобстріл. Добре, що наші вояки підказали подорожнім, куди бігти, як швидше проскочити і надіятись лише на щасливий випадок. День на день не схожий. Колегам пані Галини було складніше, їх ще тримали в комендатурі на допитах – це три доби неймовірних знущань. Нарешті Запоріжжя, епіцентр для вимушених переселенців. Розмістилися в наметах, дали зігрітись гарячими напоями, нашвидку перекусили.
А далі – зайнятися своїми посадовими обов’язками, адже закінчувався навчальний рік, і всі учні повинні були отримати документи про освіту та влаштувати своє подальше навчання. Міська влада звернулась із листом до МОНу з проханням, щоб мелітопольські учні вчасно отримали документи про світу та змогли безкоштовно навчатись у вишах. Коли є згуртована команда однодумців, та ще таких, які не опускають руки, – все їм удається.
Пощастило Галині Анатоліївні з дітьми кілька днів побути в рідному селі, погостювати в матері й бабусі Лідії Семенівни та трішки її заспокоїти тим, що всі живі-здорові, а ще – набратися сил, у рідному краю духовно себе підзарядити для нелегких справ. Бобринка радувала тишею, відносним спокоєм, бо все-таки люди метушилися, під звуки сирен повітряної тривоги садили городи, сіяли в полі, доглядали за квітами біля обійсть, готували прихисток для можливих переселенців. Чоловіку (він військовий) слід було швидко діяти відповідно до вимог воєнного стану та його зайнятості.
Київ, вересень 2022 року
В обласній військовій адміністрації при допомозі мера міста Івана Федорова допомогли вирішити питання фінансового забезпечення понад двадцяти навчальних закладів, які мали б працювати на підконтрольних Україні територіях. Склали дорожню карту, отримали субвенцію на цей навчальний рік та при тісних взаємозв’язках з учнями та їхніми батьками успішно розпочали навчання дистанційно.
Хто б де не знаходився, – в селах, у маленьких чи великих містах, чи у своєму місті, чи за кордоном – всі вони одна шкільна родина, яка виконує надважливе завдання – тримає освітянський фронт. Злагоджено працюють всі структурні підрозділи на новій платформі, держава посприяла виділенню одинадцяти ZOOMів для шкіл міста, що дозволяє безкоштовно підключити до одного сервісу понад сотню користувачів. Діти активні на таких уроках, відчувають підтримку, спілкуються, вчителі застосовують формувальне оцінювання, а в кінці семестру учні виконуватимуть тестові завдання й отримають оцінки в балах. Галина Анатоліївна пишається своїми вчителями, сильними, незламними, непохитними українцями, які стали на захист дітей, не зганьбилися під прапором окупантів і чинять спротив убивчій, злочинній ідеї «руського міра».
Досвід роботи освітян закладів загальної середньої освіти Мелітополя Галина Шиліна представила в Києві 24 вересня під час робочої зустрічі «Викладання українських програм на тимчасово окупованих територіях України – досвід та виклики» за підтримки Міжнародної мережі громадських організацій «Глобальне партнерство із запобігання збройним конфліктам». Присутні на зібранні високо оцінили напрацювання мелітопольців та у підсумку зустрічі розробили пропозиції до органів влади, громадянського суспільства та міжнародних організацій щодо сприяння та підтримки громад на тимчасово окупованих територіях, які не змогли організувати навчальний процес.
Про спротив учителів, які опинилися в окупації, знає вся Україна та міжнародна спільнота, яка намагається всіляко підтримувати освітян, батьків та їхніх дітей. Із цікавістю та співчуттям, навіть дещо здивовано, з бажанням підтримки слухали італійські школярі, вчителі та журналісти інтерв’ю Галини Шиліної Італійському національному телеканалу, в якому прозвучали страшні речі про те, що роблять окупанти зі школами, дитячими садочками, як примушують іти на так званий «референдум», та, попри все, ніхто не втрачає надії на перемогу і повернення. Нідерландські школярі також хочуть якось допомогти: разом із дорослими пропонують кожній українській школі пів тисячі цибулин тюльпанів. Тож мелітопольці були одними з перших, хто зробив заявку і сподіваються, що на клумбах біля шкіл вже весною зацвітуть тюльпани.
Нині Галина Анатоліївна мешкає в Кропивницькому, де, на щастя, є всі умови для комфортного проживання та дистанційної роботи. Кропивницькі вчителі, а також ми, земляки, колектив Бобринківської школи (Кетрисанівська громада) приєдналися до флешмобу «Разом легше», в якому висловили найщиріші побажання успіху вчителям, батькам та учням у їхній боротьбі зі злом, яке прийшло на нашу землю.
Післяслово
Нарешті дочекалися доброї звістки: звільнено Херсон. Тихо радіємо. «Ми дуже хочемо додому», – після гарної новини написала Галина Анатоліївна. Та все ж продовжують надходити жахливі повідомлення від батьків (від тих, хто в окупації) директорам шкіл про те, що кадировці замикають дітей у школі, не дозволяють виходити до кінця занять; в одній із шкіл у спортивному залі живуть військові, вимагають, щоб їх годували тричі на день, розмахують автоматами; інше повідомлення про те, що школи об’єднали, бо вчителів-спеціалістів не вистачає, щопонеділка заняття починаються спільним для всіх уроком «Разговоры о главном» (знаємо, що для них головне).
Інші вчинки загарбників скидаються на есесівські школи нацистського режиму – на базі педагогічного університету імені Б.Хмельницького, який захопили й перейменували на імені А.Макаренка, створили так зване регіональне відділення «ЮНАРМІЇ», передали університету книгу про героїв рф, яку видали у кінці жовтня, російські прапори, військову форму, іншу атрибутику; розміщують яскраві картинки, на які бридко дивитись. Зрозуміло, в якому дусі будуть «виховувати» дітей, яку ідеологію насаджувати.
– Попри всі злочинства окупантів та скупчення їхніх військ навколо міста, ми не здаємось, а навпаки – працюємо зі списками колаборантів для подальшої передачі їх правоохоронним органам та займаємось значно приємнішою справою: готуємо психолого-педагогічний проєкт щодо роботи з дітьми та батьками після окупації, особливу увагу в якому звертаємо на розвінчування російських ідеологічних міфів, – підсумовує пані Галина.
І ми теж віримо, що в недалекому майбутньому Мелітополь, як і всі інші окуповані міста і села, повернеться додому (у всіх сенсах цього слова), і на поштових марках слідом за херсонським кавуном невдовзі з’являться червонобокі мелітопольські черешеньки, які вже сьогодні малюють діти на листівках з глибокою вірою на щасливе повернення у рідне місто під українськими прапорами.
Валентина Ревва, с.Бобринка, м. Кропивницький