150 років тому в убогій селянській хатині на Звенигородщині блиснув несміливий вогник каганця. Кріпачка Катерина народила ще одну кріпацьку душу польському магнату Енгельгардові, а Україні дала великого сина, що дорівнявся до найбільших ґеніїв світу. Мерехтливе світло каганця стало провісником тієї великої пожежі, яку запалило віще слово Тараса.
«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим», – так сказав про Шевченка інший великий ґеній нашого народу Іван Франко.
Ким же був і ким є для України й для нас, українців, Тарас Шевченко? Щоб по-справжньому зрозуміти це, оглянімось на століття української історії, що передували появі маленької книжечки під назвою “Кобзар”.
Історія українського народу – це літопис трагізму і безприкладного героїзму, страшної руїни і невмираючих надій. Київська Русь – вияв державного чину саме українського народу. У Києві, Чернігові, Галичі жили й боролися з ворогами не якісь ефемерні “триликі” предки, а наші співвітчизники-українці, які дотримувалися тих же звичаїв, говорили тією ж мовою, як і ми сьогодні (цю мову не можна спекулятивно ототожнювати з книжною мовою, справді єдиною для всієї держави). Україна – бар’єр на шляху східних орд. Початок відродження в складі Литовського князівства. Загарбницька політика сусідів – Польщі, Туреччини, Московії. Національно-визвольна боротьба українського народу. Демократичний лад в Україні за часів Хмельницького. Відродження Української держави. Україна – друга у світі (після Нідерландів) буржуазно-демократична республіка. Причини спілки з Москвою, Переяславська угода, її точний зміст. Росія (або по-тодішньому Московія) XVII–XVIII віків – країна деспотизму й темряви. Порушення царизмом Переяславської угоди та ігнорування її внаслідок “вічного миру” з Польщею. Поступова ліквідація Петром І і Катериною II автономії України, знищення Гéтьманщини й Запорозької Січі. Становище на окупованому Польщею Правобережжі. Гайдамаччина. Мізерні залишки української національної свідомості на початку XIX століття. Стихійність їх.
Коли народився Шевченко, України, здавалося, остаточно не стало. Було кілька “малоросійських губерній”, де синів і онуків учора ще вільнолюбних козаків сікли різками, програвали в карти й міняли на собак польські, російські або зросійщені поміщики:
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?
Але спогади про героїчне минуле рідного краю, волелюбність народу, його невмирущий гумор, його надії, хоч і приховано, жили. Найбільше заховалися вони в народній творчості. (…) Саме з народної творчості, з літописів і народних переказів, із глибоко розвиненого почуття національної кривди й виріс та розвинувся передусім талант Шевченка, увібравши в себе водночас набутки світової культури й світової передової думки.
А кого тільки не мостили в учителі до Шевченка лицемірні “дослідники”! Навіть запеклого шовініста, російського критика Віссаріона Бєлінського, який з ненавистю зустрів хвилю українського Відродження. Вічна трагедія російських лібералів і навіть революціонерів! Талановита людина, що пропагувала опозиційні до царизму соціалістичні погляди, яку тільки смертельна хвороба врятувала від Сибіру, лежачи на смертному одрі під наглядом жандарма, щиро тішилася, що цар заслав Шевченка в солдати...
Чудовним, провісним голосом Одкровення стало для українського народу слово Кобзаря. Воно нагадувало живий, незнищенний дух України, вічний чар української мови, здатної творити перлини світової поезії. Шевченко зробив могутній поштовх до відродження цілого великого народу, роздертого на шматки державами-хижаками – Росією й Австрією. У цьому – велике історичне значення Тараса Шевченка.
Я лише коротко пригадаю життєвий шлях поета, бо ж він відомий більшості з шкільної лави. 47 років життя. 24 з яких – кріпацтва, понад 10 – солдатчини й лише 12 років вóлі, яку важко називати цим словом... За коротке мученицьке життя створено неперевершені перлини поезії – і тонкої, ліричної, і гнівно викривальної.
Шевченко займає гідне місце серед світових ґеніїв, поруч із Гомером і Данте, Шекспіром і Ґейне, Пушкіним і Міцкевичем. Однак у творчості Шевченка є щось таке, чого немає навіть у цих велетнів пера. Зв’язок поета з рідним народом, перейнятість його долею, його болями й надіями – глибинніший, повнокровніший. Шевченко був найбільшим народним поетом з усіх, яких знала всесвітня історія літератури. Весь український народ плакав, ідучи разом з Катериною-Україною по тернистій московській дорозі. Увесь народ гнівно стискав кулаки, читаючи “Сон”, “Кавказ”, “Розриту могилу”... На багряному обрії понад століття горить великими закличними літерами залишене нам Шевченкове гасло: “Борітеся – поборете!” – наша програма мінімум і максимум...
Погортаймо гуртом “Кобзаря” – і звернім увагу, що через усю творчість поета, від першого до останнього рядка червоною ниткою проходить трепетна любов до зганьбленого й зневаженого рідного краю. На самих початках творчості в далекому холодному Петербурзі поет уже знав, для кого й для чого він пише:
В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну...,
бо ж вона
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Нехай уявлення Шевченка про майбутню вільну Україну пройшли кілька стадій – від надій на відродження Гетьманщини, козаччини до думок про всеслов’янську федерацію вільних народів і, нарешті, до уявлення про демократичну країну в нових республіканських формах (“Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись!”). Але головне – горіло бажання бачити Україну вільною і рівною з іншими, а рідний народ – єдиним господарем на своїй землі. Саме тому так гнівно таврував Шевченко яничарів-перекинчиків, які “за шмат гнилої ковбаси” відрікалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів – і вірнопіддано служили кожному, кого історична доля робила паном на Україні. Таких поет проклинав і в минулому, і в сучасності, і в майбутньому:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще краще, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з них, бувало, й лій топили.
Зневáга до цих покидьків рідного народу, “дядьків отечества чужого”, на яких, на жаль, така урожайна була і є земля українська, не зменшувала, а ще побíльшувала Шевченкову любов до України. У світовій поезії, мабуть, важко знайти твір, перейнятий таким самозреченням в ім’я Батьківщини, як цей невеличкий шедевр:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені (...)
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Коли Вкраїну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Любов до України сягала в Шевченка таких вершин, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом. Сильно й страшно звучать наступні рядки:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Звичайно, якщо повірити нинішнім “шевченкознавцям”, що Шевченко був сформованим, послідовним атеїстом-матеріалістом, то ці слова знецінюються, стають голою декларацією. Однак я скоріше назвав би Шевченка богоборцем, ніж безбожником. Він був двобожним – Бог-Україна щораз переважав у ньому...
Справжній великий патріотизм можна лише вітати. Прямо й недвозначно таврував Шевченко Росію – цю страшну “тюрму народів”, засуджував Хмельницького за Переяславську угоду, не поділяв, як нині, на “позитивне” і “негативне” діяльність катів України Петра І і Катерини II; патріотами, а не ворогами й “зрадниками” вважав гетьманів Дорошенка, Мазепу, не обминав сором’язливо ті моменти в українській історії, коли ми “скородили списами московські ребра”. Тому його ненавидів і російський царизм, і противники царизму – віссаріони бєлíнські.
Ті, хто приймав Шевченка, – мусили приймати і його Україну, Україну майбутнього... Характерно, що, згадуючи про знайомство з Тарасом Шевченком, грузинський поет Акáкій Церетелі писав: “Відверто кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити свою батьківщину, свій народ”.
Замовчати чи заборонити Шевченка неможливо, а от перекрутити зміст та ідейну спрямованість його творчості, на якийсь час, можна. Це й робилось. По-різному: або вискубуючи з тексту й тенденційно тлумачачи цитати, або звужуючи тематичні й ідейні обрії поета. Так, Шевченка виставляли насамперед борцем проти кріпацтва. Коли б це було так, інтерес до його поезії згас би разом із поваленням кріпацтва. Справді, Шевченко проклинав кріпацтво як болючу виразку на тілі України, точніше як одну з багатьох ран. Він не лише викривав недоліки існуючого ладу, а ставив питання широко й масштабно: усякий лад, побудований на гнобленні людини людиною, на зневажанні людської гідності й невід’ємних людських прав, на пригніченні вільної людської думки, на пригнобленні однієї нації іншою, в які б новітні форми цей гніт не приховувався, – противний людській природі й має бути знищений. Тому його політичні поезії адресуються і в сьогодення, як гнівна засторога “розпинателям народним, грядущим тиранам”, а також “рабам з кокардою на лобі, лакеям в золотій оздобі” і всім тим, що “серцем голі догола”.
Але не забуваймо, що Шевченко був також і тонким ніжним ліриком, майстром поетичного рядка, яких мало було в літературах світу. Невипадково його поезії стали народними піснями.
Перед ґеніями смерть безсила. Поезія Тараса Шевченка житиме вічно, поки нестиме Дніпро свої води в Чорне море, поки житиме вільнолюбний український народ.
Кати знали силу Шевченкового слова і боялись її. Тому лише через 45 років після смерті поета вдалося видати в царській Росії більш-менш повний “Кобзар”. Та хіба могло бути інакше в рабській державі, правителі якої 1876 року оголосили неіснуючою навіть українську мову: “Не было, нет и быть не может!”.
Але чи можна заборонити, не пустити до людей слово правди й високого мистецтва? Цього не вдалось і не вдасться нікому. Правда може обходитися і без друкарських машин. Поезії Шевченка ходили по Україні в тисячах списків, бережно передавалися з рук у руки. І ці затерті аркушики, писані не раз незграбними кривулями малописьменних селян, спалахнули, коли склалася відповідна історична ситуація, великим вогнем усенародного здвигу.
Тремтіли перед Шевченковим словом вороги українського народу й через багато років після смерті поета. Ось лише один приклад із тисячі схожих. 1919 року до Києва ввірвалися білі банди денікінців, котрі несли на своїх прапорах гасло “единой неделимой России”. Як люті пси, накинулися вони на поставлений незадовго перед тим монумент Кобзаря й зруйнували його.
Валяйте ґенія на брук,
Топчіть його ногами,
Творіть діла нечистих рук,
Новоявленні хами.
В непевний час обравши мент,
Ви творите руїну.
Ви в силах знищить монумент,
Але не УКРАЇНУ, –
відповів хижакам поет Микола Чернявський.
Тарас Шевченко належить до тих великих поетів, творчість яких близька не лише його рідному народові, а всьому світові. Поезія Шевченка наскільки самобутня і національна, що значно втрачає в перекладі. Перекладати Кобзаря почали ще за життя – спочатку російською, польською, болгарською, чеською мовами. Нині перекладено більшістю мов світу. Відомий англійський перекладач, поет Герберт Маршáлл кілька разів навіть приїздив в Україну, щоб познайомитися з народом, який дав світові Шевченка, почути українську мову з народних уст.
(…) Історична недоля розкидала наших земляків далеко поза межі Батьківщини – в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід, у Канаду, США, Австралію, Південну Америку... Але скрізь українці піднімаються в ці дні, зачувши звуки Шевченкового “Заповіту”, щоб ушанувати найбільшого пророка свого народу, який і в Україні, і в далеких чужинах не дає нам забути, хто ми є і чиїх батьків діти.
Публікується за авторизованим машинописом, що зберігається в архіві В. Чорновола, з його зауваженням – “доопрацювати”. Під такою ж назвою є стаття, надрукована в газеті “Комсомольська ГЕС” від 9 березня 1964 р.