У 1917–1921 рр. частина національно свідомих українців здійснила спробу створити незалежну українську державу. Один з них – молодий офіцер, ветеран Першої світової війни – Василь Денисович Недайкаша. Тривалий час постать В. Недайкаші була маловідомою широкому загалу. Панівна радянська історіографія уважала його участь у боротьбі за незалежність України політичним бандитизмом. Об’єктивно та всебічно проаналізувати життя й діяльність цієї непересічної постаті стало можливим лише після відновлення незалежності України.
За Глодоси!
(…) В істориків немає одностайної думки щодо точної дати народження Василя Недайкаші. Історики називають 20-21 березня 1896 року. Точно відомо, що В. Недайкаша з’явився на світ у с. Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині Новоукраїнський район Кіровоградської області) у родині хліборобів. Батько, Денис Недайкаша, з козацького роду й, за твердженням сина, жив виключно для родини, вирізнявся працьовитістю та наполегливістю, а також мав творчі здібності, зокрема писав вірші, проте ніколи цього не афішував і навіть просив дітей, щоб ті нікому про це не говорили. Мати, Олександра Мелешко, була вимогливою, але турботливою жінкою, яка власним прикладом намагалася прищепити дітям високі моральні цінності. Активну участь у вихованні В. Недайкаші також брали бабуся Катерина та тітка Домка. Крім Василя, у подружжя було ще четверо синів: Петро (1898 р. н.), Іван (1900 р. н.), Порфир (1903 р. н.) і Михайло (1908 р. н.); три дочки: Єлизавета, Ольга й Марія (1906 р. н.).
Початкову освіту Василь здобув у двокласній школі рідного села. Потім кілька років займався самоосвітою під наглядом сільського вчителя. У 1912 р. вступив до вчительської семінарії в м. Олександрія. Василь жваво цікавився українською літературою та стежив за політичними процесами, які тривали в Російській імперії. Краєзнавець А. Ковирьов здобув інформацію, про те, що В. Недайкашу в 1913 р. могли відрахувати з семінарії за участь у святкуванні дня народження Тараса Шевченка, однак завдяки особистому заступництву директора семінарії юнак зміг продовжити навчання.
У 1914 р. почалася Перша світова війна, тож після завершення навчання Василя мобілізували до Російської імператорської армії. У 1916 р. він пройшов прискорений курс у Віленському військовому училищі, яке тоді знаходилося в м. Полтава, та отримав перше офіцерське звання прапорщика. Під час бойових дій служив у 106-му піхотному Уфімському полку, який у складі 27-ої піхотної дивізії діяв на Південно-Західному фронті. Про свій досвід командування під час Першої світової війни В. Недайкаша писав родичам таке: «Я не був офіцером царського зразка. Для мене в першу чергу кожен вояк був людиною. Отже, мій обов’язок був пояснити йому, як найліпше він може уберегти своє життя в бою, як рівно й те, що боягузтво є небезпечніше, як добре виконаний обов’язок. Це я не робив у типових для офіцерів лекціях, а часто розповідав про реальні події, як безглуздо гинули люди та як били ворога ті, хто вірно виконував завдання. Перед боєм я старанно пояснював, як найліпше виконати те, що нам наказують, а також те, де буде найбільша небезпека. Такий підхід до справи дав добрі наслідки. Наша рота завжди виконувала завдання і втрати були порівняно незначні».
У 1917 р. царська армія почала розвалюватися. В умовах деморалізації фронтових частин В. Недайкаша за власним бажанням перевівся до українізованого корпусу, проте прослужив там недовго, згодом демобілізувався та повернувся до рідного села. Після повернення в Глодоси В. Недайкаша влаштувався на роботу в місцеву гімназію й не полишав надії на здобуття вищої освіти.
Деградація царської армії та революційні події 1917 р. кардинально змінили життя Глодос. Для захисту рідного села від мародерів та озброєних дезертирів, які самочинно полишали фронт та під впливом агітаторів поспішали додому на переділ поміщицької землі, учитель Ілько Бондаренко та учасник Першої світової війни Ф. Мелешко створили загін Вільного козацтва. Спочатку цей загін виконував функції територіальної оборони, однак дуже швидко став центром поширення самостійницьких ідей. Водночас у селі вирувало активне політичне життя: Глодоси були вкрай не однорідні за своїми політичними симпатіями. На початку революції найпопулярнішими виявилися соціал-демократи, які ділилися на самостійників та федералістів. Влітку 1917 р. спостерігалися політичні дебати. З-поміж самостійників найбільшу активність виявляли І. Бондаренко, Ф. Мелешко, Аврам Березняк і В. Недайкаша.
Унаслідок Жовтневого перевороту в Росії до влади прийшли більшовики, які мали на меті збройним шляхом поширити свій вплив на територію України. Червоні швидко взяли під контроль залізничні шляхи, що дало їм стратегічну перевагу. Зайнявши Новоукраїнку, червоні почали концентрувати сили для того, щоб завдати удару на Глодоси та інші села, де населення підтримувало УНР. Розвідка повідомляла в Глодоси про ймовірність наступу, однак попри це червоним вдалося досягнути тактичної несподіванки. У результаті раптового нападу захисники Глодос втратили п’ятьох козаків убитими, з-поміж яких талановитий поет і оратор Іван Чуйко. Мемуарист М. Михайлик стверджує, що вночі того самого дня глодосяни відступили до с. Маркове. Іншої думки дотримується Ф. Мелешко, зазначаючи, що перший напад червоних було успішно відбито, а відступ організовано значно пізніше.
Організувати ефективну боротьбу проти більшовиків, які зайняли значну частину України, вдалося лише після підписання Брест-Литовського мирного договору з Німеччиною та її союзниками. На початку березня 1918 р. українці разом з союзниками почали спільні військові дії проти більшовиків. Німецько-австрійські війська витіснили противника зі станції Бобринська (нині м. Сміла на Черкащині), а козаки провели успішний наступ на станцію Адабаш і м. Новоукраїнку. Українсько-німецькі сили мали кількісну і якісну перевагу тому червоні не змогли утримати зайняті позиції та були змушені відступити, проте в українців не обійшлося без втрат: під час рекогносцировки загинув І. Бондаренко.
Як засвідчили подальші події, німецько-австрійські союзники та гетьман Павло Скоропадський з підозрою ставилися до регулярних військових підрозділів й прагнули ліквідувати загони Вільного козацтва. Один зі свідків тих подій згадував, що вже на третій день після Великодня 1918 р. до Глодос прибули австрійські війська для того, щоб роззброїти козацтво та за можливості заарештувати Ф. Мелешка, Тихона Березняка та В. Недайкашу. Козаки здали частину зброї, переважно старої, а частину приховали. Зазначимо, що уникнути арешту ватажкам глодоських самостійників вдалося завдяки заступництву полковника легіону Українських Січових Стрільців – Василя Вишиваного.
Безсумнівно, В. Недайкаша, як переконаний республіканець, негативно ставився до постаті П. Скоропадського, а особливо до його кадрової політики та стосунків з Росією, однак тривалий час, щоб уникнути арешту, був змушений переховуватися від нової влади. (…)Частина глодосян на чолі з Ф. Мелешком узяла активну участь у захоплені Єлисаветграда. Гетьманський уряд не мав змоги ефективно протидіяти військам УНР, оскільки втратив підтримку Німеччини та Австро-Угорщини. Через це він пішов на зближення з білогвардійцями, що прискорило крах гетьманату. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади.
У Глодосах, як і раніше, боротьба точилася між самостійниками та лівими радикалами, ідейно близькими до більшовиків. Петлюрівцям вдалося заарештувати ватажків лівих – Івана Трипольського, Романа Чухрія та М. Калька, однак вони швидко опинилися на свободі й почали шукати союзників. Згадуючи ті події, М. Калько зазначав, що спочатку вони вийшли на контакт з Борисом Шварцбургом, який допоміг налагодити співпрацю з більшовиком Тиковим. Разом з соратниками М. Калько таємно прибув у Глодоси і почав формувати групу для захоплення влади в селі. Інформацію для І. Трипольського та М. Калька надавали Ганна Сумська та Віра Маринич. Завдяки їм вдалося дізнатися, як охороняють штаб і де самостійники зберігають кулемети. Заколотники збиралися в будинку Федора Мунтяна, який мешкав на краю села. До активної фази операції було залучено 17 осіб. Для досягнення раптовості операцію почали пізно вночі. Найперше нейтралізували начальника варти Смоленка, а також вартового Семена Сушка. Першим, хто почав чинити спротив, був Гаврило Хоменко, проте після усвідомлення, що заколот очолюють місцеві соціалісти, а не російські більшовики, він прийняв рішення здатися. Без жодного пострілу в полон потрапив один з лідерів самостійників А. Березняк. Крім того, без перешкод вдалося схопити й В. Недайкашу, оскільки той проігнорував заходи безпеки та залишив двері власного помешкання не замкненими. Разом з ним потрапив до полону брат Іван. Обох після арешту відвели в підвал, який раніше належав купцеві Донцову.
Про розвиток подальших подій є дві версії. Перша належить М. Калькові, який запевняв, що наступного дня він разом із соратниками організував низку заходів, щоб сповістити глодосян про зміну влади. Полонених вирішено утримувати під вартою до прибуття основних сил червоних, а потім передати відповідним органам. Однак один із полонених, а саме молодий козак Іван Кубрак, видаючи себе за симпатика більшовиків після звільнення вирушив на станцію Помічна, де у той час перебував Дорошенківський полк Армії УНР. (…)
Уцілілі заколотники під керівництвом М. Калька та І. Трипольського втекли й тимчасово перейшли до партизанських методів боротьби, проте звільнені самостійники не могли довго залишатися в рідному селі, оскільки існувала небезпека наступу червоних, які мали перевагу і перебували в Знам’янці. З огляду на це В. Недайкаша разом з побратимами приєднався до Дорошенківського полку, який ще деякий час діяв між Помічною та Людмилівкою.
За Україну!
У першій половині 1919 р. ситуація в Україні різко змінювалася. Під тиском червоних війська УНР відступали на захід, однак до тріумфу більшовиків було далеко. На захопленій території більшовики спробували реалізувати соціально-економічні експерименти, які не підтримали селяни, а навпаки, стимулювали повстання. Найбільше повстання в межах Єлисаветградського повіту проти червоних організував отаман Никифор Григор’єв. (…)
Улітку на Єлисаветградщину прибули махновці, які зберегли боєздатність і на деякий час зайняли Глодоси. У пошуках союзників Н. Махно вийшов на зв’язок з місцевими самостійниками та запросив їх на аудієнцію. З-поміж тих, хто відгукнувся на запрошення, були Ф. Мелешко, В. Недайкаша і Т. Березняк. Про ту зустріч один з її учасників згадував таке: «Махно обійшовся з нами дуже чемно. Сам запропонував, аби ми обрали, що від нього хочемо. Коли забажаємо – можемо залишитися при ньому, коли ні – то він може нам видати трохи зброї, щоб ми організували загін для боротьби з більшовиками, але попередив, щоб не думали повернути зброю проти нього». Відсутність інформації від штабу УНР та наближення Добровольчої армії спонукали глодоських самостійників тимчасово погодитися на пропозицію. Безсумнівно, для В. Недайкаші і його побратимів махновщина була ідеологічно не прийнятна, проте співпраця з Нестором Махном давала змогу озброїтися та підготуватися до підходу основних сил Дієвої армії УНР.
Ближче до осені з’явилася інформація, що війська УНР концентруються на Поділлі. Для налагодження зв’язку з основними силами В. Недайкаша, Ф. Мелешко і ще двоє козаків вирушили на захід. У с. Добровеличківка до їхнього товариства приєднався Дмитро Хорунжий. Під час цієї акції їм вдалося захопити коней та зброю, однак пошуки українських військ не мали успіху. На початку вересня 1919 р. глодосянам вдалося з’єднатися з Київською групою Дієвої армії УНР. У ній В. Недайкаша очолив кулеметну сотню, яка входила до 14-го полку Низових Запорожців 5-ої Селянської дивізії.
Перша масштабна сутичка з денікінцями, у якій брав участь В. Недайкаша, відбулася неподалік від сіл Охрімово і Красносілка вздовж р. Південний Буг. Стратегічний задум Добровольчої армії полягав у тому, щоб розрізати сили армії УНР, захопити Козятин і водночас відкрити шлях на Вінницю. Війська, підпорядковані В. Недайкаші, вступили в бій, нанесли значної шкоди живій силі противника й захопили багато трофеїв, однак через відсутність резервів і слабкий тил українські війська не змогли закріпити локальний успіх та перевести його в стратегічну перевагу над противником. Це спонукало українців відійшли до станції Вапнярка.
6 жовтня 1919 р. у с. Вищеольчедаїв на Вінничині отаман Юрко Тютюнник наказав В. Недайкаші організувати в тилу білогвардійців партизанську діяльність. На думку історика А. Руккаса, таке рішення обумовлено наявністю у В. Недайкаші досвіду в організації партизанської боротьби. Однією з причин такого рішення Ю. Тютюнника міг бути конфлікт помічника командувача 5-ї Селянської дивізії Андрія Вовка та військового інспектора Зубкова з глодосянами. Крім того, на рішення Ю. Тютюнника могла вплинути також санітарна ситуація в армії, оскільки вояки почали масово хворіти на тиф.
У рейд тилами Добровольчої армії В. Недайкаша вирушив разом із групою Андрія Гулого-Гуленка. 24 жовтня в с. Писарівка вони розділилися: В. Недайкаша повернув на Глодоси, а А. Гулий-Гуленко продовжив шлях у східному напрямі. В. Недайкаша перехворів на тиф, проте не полишив роботу щодо дестабілізації тилу білогвардійців. Ситуація в Глодосах та околицях залишалася не визначеною. (…) Для ефективної боротьби з білогвардійцями В. Недайкаша і Ф. Мелешко почали співпрацю із загоном М. Калька. На Караказелівських хуторах відбулася зустріч керівників петлюрівців та місцевих більшовиків, у результаті якої вони домовилися про спільні дії проти білих.
На початку січня 1920 р. становище денікінців стало катастрофічним, частина з них навіть перейшла на бік місцевих петлюрівців. Українські повстанці скористалися ситуацією та організували напад на гарнізон денікінців, який розмістився в с. Фурманівка. Мета цієї акції – поповнення запасів зброї для подальшого наступу на Глодоси. До нападу на Фурманівку планувалося залучити глодоських більшовиків, однак ті відмовилися. Керував операцією Ф. Мелешко. Для досягнення тактичної несподіванки наступ почали пізно вночі. Операція почалася успішно, оскільки частину рядових денікінців вдалося захопити в полон без бою, проте штаб гарнізону чинив опір. Під час спроби захопити штаб Ф. Мелешка поранили в руку й командування перейняв В. Недайкаша. Бій закінчився тим, що будинок, де перебував штаб гарнізону, вдалося захопити, однак більшості офіцерів пощастило втекти.
Наприкінці січня 1920 р. під тиском червоних денікінці поспіхом відступали з Єлисаветградського повіту. Відступ перетворився на панічну втечу. Згодом до Глодос наблизилися частини Дієвої армії УНР й В. Недайкаша отримав інструкції з підготовки до повстання проти червоних На початку квітня 1920 р. загін В. Недайкаші мав кілька зіткнень з військами червоних неподалік від с. Злинка. Про ті події В. Недайкаша згадував таке: «Після успішного бою під Злинкою ми відірвалися від червоної армії, бо повстанці не могли тримати позиції. Більшовики довідалися, хто зробив повстання, і з помсти окупували Глодоси та спалили будинки всіх проводирів, у тому числі й нашу хату. Як виявилося потім, вони зруйнували нашу господарку так жорстоко, що не лишили навіть свинарника, який спалили разом зі свинями. Коли на третій день ми вибили більшовиків з села, я знаючи добре, наскільки дорога господарка для батьків, не мав відваги піти додому, а пішов до хрещеного батька Оверка Добровольського».
Про те, що відбувалося далі, В. Недайкаша згадав через багато років у листах до брата Петра й друга Івана Кирстюка: «Мати все ж таки довідалася де я сплю, і прийшла до мене. Зробила обережний закид, що я так зле зробив, що пішов до чужих. Я ще й на цей раз пробував удати, що сплю. Мати сказала: «Не прикидайся, ти вже не спиш. Чому ти не прийшов додому»? На це я відповів, що не прийшов, бо дому вже немає. Я знаю, як це болюче для вас, і не хотів своєю присутністю нагадувати вам про це. Повинен визнати, що це було не щиро. Я більше боявся за свої власні почуття, ніж за батька й матір.
«Вставай, вже обід, і проси всіх старшин до нас на гостини». Я аж підскочив від її слів. «Як, у вас же все зруйнували?». «Не турбуйся, хватить ще, аби ми гостили вас у себе. Може, це вже в останній раз», – відповіла мати. Не можна було помітити жодних ознак її переживань, що рідню так страшно матеріально знищили. Батька тоді не було вдома. Він передчував загрозу і пробував урятувати коней, що й зробив.
Коли ми прийшли на спалене подвір’я, то по дворі бігала єдина курка, яка уціліла і яка весь час кричала. Треба було бачити, як мати й бабця гостили нас, хоч через вікно маячила руїна нашої ферми. Після гостин ми вирушили в інше село.
Через два-три дні нас у Карбівському лісі знайшов батько. На стійці стояв Порфир, пізнав батька і прибіг до мене, щоб довідатися, як вчинити, чи пропускати батька. Порфиру стало соромно, він боявся й не хотів пускати батька, однак я заявив, що було б нелюдяно відмовити батьку побачитися з синами.
Я дуже добре запам’ятав останні слова батька: «Я приїхав, аби попрощатися і поблагословити вас. Про нас не турбуйтесь. Воюйте. Переможете – побачимося. Не переможете, то це, напевно, буде остання наша зустріч».
Ми мали надію, що нарешті розіб’ємо більшовиків, й нам було легше воювати. Як видно і мати, і батько вже тієї надії не мали та все ж таки знайшли моральну силу, аби не тільки нам не докоряти, а підтримати нашу мужність боротися далі».
На початку червня 1920 р. В. Недайкаша вирушив зі своїм загоном на з’єднання з Дієвою армією УНР генерала Михайла Омиляновича-Павленка, яка тоді тримала фронт проти червоних у районі Ямполя на Поділлі. За збереженими свідченнями з’ясовано, що В. Недайкаші вдалося привести на з’єднання з основними силами УНР близько 60 бійців. 5 червня загін глодосян увійшов до складу Повстанського відділу сотника Г. Нестеренка 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. Наприкінці червня В. Недайкаша очолив курінь Низових Запорожців, який разом з Богуно-Кармелюцьким та Брацлавсько-Гайсинським куренями увійшов до складу 2-ї бригади під керівництвом Івана Литвиненка. Згодом В. Недайкаша отримав звання сотника, а брати Петро та Іван стали хорунжими.
Під командуванням В. Недайкаші низовики виявили себе мужніми й професійними вояками. Про підрозділ В. Недайкаші добре знали в Дієвій армії УНР. (…)
У листуванні В. Недайкаша часто згадував молодшого брата Івана, який воював під його командуванням. Ці спогади є цінним джерелом інформації про бойовий шлях Низових Запорожців, тому вважаємо більш детально зупинитися на них: «Був випадок, коли пораненого покинули, а самі відійшли. Іван довідався про це й повернувся назад і з великими труднощами через три дні привіз пораненого до нас. Коли я викликав Івана до себе і заявив, що за такі випадки можуть навіть судити, то він спокійно відповів: «Я знаю, що таке дисципліна, і цьому мене не треба вчити. Я тобі заявляю, що коли трапиться подібний випадок, навіть коли я буду знати, що мене за це розстріляють, я все ж таки піду рятувати того, хто буде в небезпеці». Його любили та поважали і старші, й молодші аж до того, коли так само ризикували своїм життям. Одного разу під час бою сусідні частини панічно втекли, тому ми мусили спішно відступати, аби не потрапити в оточення. Іван зі своєю чотою знаходився від нас приблизно на відстані півтора кілометра для охорони нашого правого крила. Наказ був тримати маєток і без наказу не рухатися. Я послав зв’язкових з наказом відступати, але, як потім виявилося, обидва вони були забиті по дорозі. Ми відійшли кілометрів п’ять, зупинилися у невеликому селі, аби прояснити ситуацію, і почули, що в напрямку маєтку, де знаходився Іван з чотою йде бій. Не було сумніву, що наші боронять маєток згідно наказу. Ми розуміли, що маєток вже оточений і що виходу до чоти немає. Мій заступник запропонував негайно повернутися до маєтку і відбити ворога. Я йому відповів, що ще нічого не відомо, а скоріше за все ми можемо бути оточені так само, як і чота, отже, до повернення розвідки я такого наказу дати не можу, але вже через десять хвилин з’явилися всі командири сотень і заявили, що треба вертатися назад. Я їм пояснив ситуацію і що такого наказу я дати не можу. Вони рішуче заявили, що коли я такого наказу не дам, то вони підуть самовільно. Під їхнім тиском я погодився. Всі так летіли назад, що п’ять кілометрів ми пройшли за неповну годину і негайно почали контратаку. Чоту відбили і можна сказати, в останню хвилину, бо ворог вже почав возити солому під будинок, в якому замкнулася чота, аби його підпалити».
Доля Івана склалася трагічно. В одному з боїв він отримав тяжке поранення в спину, від чого хлопця паралізувало. Деякі дослідники стверджують, що Іван помер у бою, однак ця інформація не відповідає дійсності. В одному з листів до родичів В. Недайкаша згадував, що Іван помер на 28 році життя. Також в архівно-слідчій справі на молодшого брата В. Недайкаші Михайла є згадка, що Василь повідомив батькам про смерть брата у 1927 р. Крім того, є інформація, що Іванові намагалися допомогти в госпіталі Лагевників, проте лікування не допомогло. Поховано Івана на цвинтарі Шепіорно (Польща).
В останніх боях 1920 р. курінь Низових Запорожців намагався діяти від оборони, організовуючи поодинокі контратаки. Однією з таких контратак став наступ у районі с. Кулага, унаслідок якого кінний полк Башкирської бригади був змушений відступити. (…) Червоні перегрупувалися й ударили ще раз, що змусило В. Недайкашу зібрати війська в каре та відійти до с. Кулаги. В одному з документів засвідчено, що після відступу низовиків до с. Кулаги ворожі кіннотники під’їздили впритул до позицій Низових Запорожців і кричали: «Здавайтесь! Мы знаем, что у вас нет патронов». У низовиків справді закінчувалися набої, що змусило їх відійти на більш вигідну для оборони позицію в с. Літинки. Відхід Низових Запорожців змусив відійти й Дорошенківців. Червоні скористалися ситуацією й організували наступ, проте їх зупинили рушничним вогнем. Низовики відійшли в тил, а їхні позиції зайняв Кармелюцький курінь.
Незважаючи на мужній спротив українських вояків, червоним вдалося наприкінці листопада 1920 р. витіснити Армію УНР за р. Збруч. На західному березі річки польська влада роззброїла та інтернувала українських вояків. Разом із частиною побратимів В. Недайкаша опинився в таборі для інтернованих у м. Вадовіце поблизу Кракова.
(Далі буде)
Сергій Мілютін, старший науковий співробітник відділу історії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, вчитель історії «КЗ Ліцей «Науковий»