На початку лютого виповнюється рік, як пішла із життя наша колега, прекрасна журналістка Наталя Нужна. Не мала вона почесних звань, бо ніколи не товпилася за нагородами, а її людяну, по-спражньому талановиту роботу могли оцінити тільки так само, як вона віддані професії, їх же у чиновницьких кабінетах, де й куються ті почесні звання, практично немає.
Зате її цінували читачі: у безінтернетівську еру, коли газети мали десятки тисяч передплатників, її гострі, але завжди щирі і людяні матеріали, знаходили визнання і шану. Практично завжди під час журналістських відряджень по області співрозмовники згадували її ім’я із вдячністю й повагою.
Її професіоналізм шанували і відомі люди. Один час під кінець 90-их Наталя Андріївна була редактором додатку до газети «Народне слово» з елегантною назвою «Наталі». Впевнена: це вона запропонувала таку назву, бо завжди ставилась до журналістики з найвищими мірками, вимагаючи й від інших у подачі матеріалу і простоти думки, і точності слова, і філігранності форми. Тут ми не завжди знаходили спільну мову, бо я вважала, що автор має право на свої особливості, якщо вони, звісно, не виходять за усталені рамки. Часом докоряла Наталі Андріївні: «Ви ставитесь до газети і до кожного окремого матеріалу, як до власного вбрання – щоб вони були ідеальні». До речі, у цьому плані з пані Наталею теж мало хто міг позмагатися: вона завжди була взірцем елегантності і жіночності.
Звісно ж, і газета «Наталі» у професійному плані була саме такою. Нині навіть немає з чим її порівняти. «Газета для жінок»? Це просто антипод того видання, куди напхано передруки з інтернету сльозливих історій про кохання, рецепти страв, астрологічні прогнози та іншого інформаційного сміття. Наталя Андріївна ніколи не дозволяла собі такого. Вона ставила у центр свого видання жінку-особистість, яка зуміла реалізувати себе чи у бізнесі, чи у мистецтві, чи й у сім’ї. Звісно, були тут і рецепти чи поради, але завжди персоналізовані – з якогось ресторану чи кафе, від майстра-кухаря, психологині чи юристки. «Наталі» не цуралася і авторів чи героїв інтерв’ю чоловіків.
Одного разу Наталя Андріївна попросила мене зробити інтерв’ю із народним артистом України Василем Зінкевичем, який тоді якраз мав виступ у нашій обласній філармонії. Зустрілися ми з ним перед концертом, у тихому вестибюлі філармонії, коли ще не зібралася публіка. Здався він мені трохи втомленим, не таким яскравим, як на сцені. І розмова видалася якась душевна, щира. Звісно ж, про жінок. Розповідав він про свою матір, про дружину, про цікавих колег-помічниць у артистичному житті.
Талановиті люди нечасто бувають гарними співрозмовниками. Про Василя Зінкевича цього не скажеш, спілкуватися з ним було цікаво й приємно. Непогане вийшло й інтерв’ю. Примірник газети я надіслала йому на вказану адресу, а за тиждень-два редакційні будні стерли враження й згадки про артиста.
Коли якось Наталя Андріївна терміново покликала мене до телефону у свій кабінет (мобілок тоді ще не було). Телефонував Василь Зінкевич. Сердечно дякував за інтерв’ю, казав, що у столичних виданнях таких гарних розмов і не компліментарних, а щирих і змістовних публікацій майже не трапляється. Відзначив і саму газету, як зразок інтелектуальної журналістики високої культури.
На жаль, це видання – «Наталі» – не збереглося у нашій обласній бібліотеці імені Чижевського. А цікаво було б переглянути. І думаю, не лише мені, а й нашим молодим журналістам.
Світлана Орел