Про те, що в Україні неофіційно відзначається день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, я дізнався випадково. Спізнився на літак «Київ-Ленінград» і змушений був зупинитися до наступного рейсу в інститутського товариша.
– От і добре, – сказав він, – увечері підемо вшановувати Кобзаря.
І здивувався, коли я запитав: «З якої нагоди?». Хоча міг би здогадатися – звідкіля до мого містечка могла б дійти звістка про цю «крамолу»?
Увечері ми були в парку навпроти Київського університету. Біля пам’ятника Кобзарю. зібралося чимало людей. Вечоріло, але світло не включали. Молодь біля постаменту читала вірші. І тут з’явились «фараони» у столичній формі. Хапали людей і кидати в автозаки. А їхні підручні – молодчики з комсомольських оперативних загонів кричали: «Они нас буду учить. на каком языке нам разговаривать!». Україна, Київ, середина шістдесятих років минулого століття. Тоді я зрозумів, який Шевченко потрібен владі. Але сьогодні – про інше.
Гортаючи старі фотографії, я згадав Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури імені Рєпіна (Академія мистецтв), аудиторії і кабінети, викладачів, товаришів по навчанню. Як щорічно, приїжджаючи сюди на сесії, ми обов’язково відвідували меморіальну майстерню-музей Тараса Шевченка. Тут Тарас Григорович прожив останні роки, тут і помер. Сесії припадали на весну і літо, то ж на дверях музею постійно висіли вінки з польових квітів: їх привозили з України студентки-заочниці, або ж плели дівчата, котрі навчалися на стаціонарі. Студентів з України в Ленінграді навчалося багато. Академія була не тільки кращою школою образотворчості в країні, а й, як на той час, досить демократичним навчальним закладом. За всієї відданості офіційній доктрині вона не тремтіла перед високими інстанціями.
Вперше завітавши у Шевченкову кімнату, я звернув увагу на мармурову табличку під його бюстом з написом, котрий засвідчував: український поет і художник підтримував тісні зв’язки з Бєлінським, Чершиневським, Добролюбовим. Звернувся до наглядачки – симпатичної бабульки, мовляв, до чого тут «неистовый Виссарион»? Вона ввічливо відповіла:
– Вы не первый меня это спрашиваете. Но экспозицию формировал Институт литературы, – і дала зрозуміти: «не обращайте внимания».
Я на той час уже читав монографію Марієти Шагінян про Шевченка, в якій мене вразили слова приблизно такого змісту: всі говорять про вплив російських революціонерів-демократів на Шевченка, але хто на кого більше впливав – небагаті, але загалом благополучні різночинці чи людина, котрій довелося пройти через усі муки кріпацтва і солдатчини?
Чув я і ніби Бєлінський негативно відгукувався про поезію Шевченка. Але всю правду узнав набагато пізніше, коли прочитав: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака, и подлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей. но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам».
«Я не читал, но уверен…». Це в них, мабуть, генетичне?
Нещодавно поцікавився, чи діє музей зараз? Після того, як у Москві було закрито Український освітній центр, заборонено діяльність загальнофедеральних українських організацій, ліквідовано Об’єднання українців Росії, фактично закрито єдину в РФ бібліотеку української літератури, почалися переслідування українських культурницьких товариств у провінції, могли додуматися й до закриття Шевченкового музею. Порившись в Інтернеті, з радістю дізнався, що музей діє, він – у гарному стані. Втім, я ніколи не сумнівався, що в Росії вистачає розумних людей. А про викладачів Академії у мене взагалі залишилися прекрасні враження. На жаль, загалом вирішують не такі, як вони.
Якогось року по закінченню екзаменів ми, кілька одногрупників, які за час навчання зблизилися між собою, влаштували скромну вечірку. По вечірці вирішили прогулятися, пройшлися до Стрілки Васильєвського острова. Біла ніч. Безлюддя. Тиша. Справа Нева, зліва знаменита Біржа, попереду Ростральні колони, а прямо – широкий сквер із мальовничо розкиданими по ньому кущами квітів.
Захотілося співати – в ті роки ще співали. Я затягнув якусь українську пісню. І раптом почув від чоловіка років сімдесяти, що єдиний на всю Стрілку сидів на лавочці:
– Ребята, а кто из вас с Украины?
– Да мы все.
Далі – звідки, хто такі, що робимо в Пітері?.. І несподівано:
– А хотите, я вам «Катерину» Шевченко прочитаю»?
І чоловік почав:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами…
Він читав довго, правда -- не всю поему, а тільки сюжетні строфи і закінчив:
Прийми боже, мою душу,
А ти – моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло…
Ми були вражені. І, зрозуміло, поцікавилися у свою чергу, хто він, звідки, що тут робить.
Чоловік розповів, що родом із Полтавщини. В Україні не був з… Імперіалістичної, тобто від 1914 року. Коли почалася Перша світова війна, його призвали до армії. Служив у Петрограді. Скінчилася війна, почалася революція, потім – громадянська, далі розруха. Тут, у Пітері, женився. Написав додому кілька листів, але відповідей не отримав. Із сільради повідомили, що із його родичів у живих не залишилося нікого (напевне, це вже був початок тридцятих). Так тут і залишився. Дружину поховав, на пенсії. Сторожує вночі на Стрілці, щоб хоч щось робити.
Як могло статися, що людина. котра більше півстоліття не була на батьківщині, не забула про неї, тим більше, знає напам’ять Шевченка? Тоді я про це якось не задумувався. Тепер знаходжу відповідь, гортаючи до того закриті сторінки історії українців..
На час Першої світової війни в Петрограді мешкала велика українська громада, яку поповнювали солдати з України. Серед них активну роботу проводила Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Напередодні лютневої революції 1917 року вона (цитую) «розгорнула підпільну революційну працю у військових частинах столиці Росії. Переважно у гвардійських полках… Особливо добре налагоджено було роботу в л[ейб]– гв[ардії] Ізмайловському, Семенівському, Московському, Залізничому й Преображенському полках, а з переїздом Варшавської дивізії робота почалася у Волинському і в деяких инших полках. …крейсер Аврора, Гвардійський екіпаж, Перший Кулеметний полк теж мали гуртки УСДРП, де теж жваво провадилася революційна робота"
Українці брали активну участь у лютневих і подальших подіях в російській столиці, більше того, стали вагомою складовою їхніх рушійних сил. «12 (25) березня 1917 року відбувся перший український (військовий) парад. Весь Невський проспект був вкритий українськими прапорами, а попереду несли великий портрет Шевченка». «25 червня 1917 року нова демонстрація зібрала вже 80-100 тисяч українців – фактично всю громаду Петрограда. Могутнє «Ще не вмерла Україна» розляглося по всьому Марсовому полю»…
Усе це – свідчення очевидців, які можна продовжувати. Не виключено, що учасником цих подій був і чоловік зі Стрілки Васильєвського острова. У всякому разі трапилося в його житті щось таке, що не дозволило забути ні Україну, ні Шевченка.
– Тарас Григорович мав до кого їхати, та не пускали. А мені й можна, але немає до кого, – мовив старий і дістав з кишені пачку «Прими». Над Невою почали розводити мости.
Броніслав Куманський