– Чуєте, мамо, а може не треба того весілля? Візьмемо шлюб з Іреною та й усе. Ну, закличемо її найближчих, а з наших ви, та й вуйко з вуйною, та й Наталка зі своїм Остапом. І священник. І буде з нас.
– Та що ти, Михайле, сину мій дорогий – так не буде. А цьоця Рузя зі своїм Андрієм? А Гандзя Голубцева, що за мостом живе? А їх же там четверо – і вони наші двоюрідні. А сусіди наші? То ще ближчі, як родина. Та й ви разом росли з їхніми Олею і Ганусею. А твої хлопці, із якими парубкували?
– Та то ще до війни було, мамо. Зараз видите як – тільки троє вернули з фронту, та й то двоє такі як я – ранені… А Василь – той взагалі на костилях ледве скаче, де йому до весілля…
– Я знаю, за що ти думаєш, сину. Щоби “стрибки” не прийшли, і біди якої не наробили? Правду кажу?
– Та так, мамо… На тих “ястребків” ради нема, все одно взнають за весілля, хтось їм докаже.
– Не бійся, синку. Бог дасть – обійдеться якось… Молитися буду, аби все добре було. Та й ти за совіти воював у їх війську, ранений за них – тебе не зачеплять.
– А як наші з лісу прийдуть? Що тоді, мамо?
– А я знаю? Бога молити буду, може не прийдуть… А як прийдуть, то пригостимо їх, чим матимем, дамо і випити, і закусити. І з собою трохи ще візьмуть для тих, що в лісі. Вони же свої, з нашого села, не чіпатимуть. Знають, що ти ж не сам пішов до війська за совітів воювати, а примусово. Всіх же так брали, не тебе одного. І вернув ось який – інвалідом у неповних двадцять. Там, кажуть, Петро з Горішнього кінця у них за сотника, а я його маму Стефку добре знаю, колись дівували разом, то впрошу може, щоби того дня не прийшли, а на другий. Бо “стрибки” як взнають, то ще, не дай Боже, хату спалять, а нас всіх на Сибір вивезуть…
– То що, сказати Ірені нині, що таки буде весілля?
– Та кажи – мусимо ж якось по-людськи все зробити, бо скільки будете попід вікнами стояти? Хай йде до нас – місце є, тато з фронту не вернув, не дочекав невістки…
Витерла очі.
– Та й в кінці місяця піст заходить, сину. Листопад…
В хаті, що край села і найближча до лісу, ще довго світилося. Обговорювали, де то все на весілля взяти, і кого кликати, і хто чим може помогти. А за вікном у світлі місяця, який часами виринав з-за хмар, видніли гори. Рідні Бескиди, такі гарні вдень, але якісь не надто привітні і чорні цієї пізньої осінньої ночі.
…Чутки селом розходяться скоро – за якийсь час вже всі знали, що Михайло з Іреною мають побратися. А як священник ще за тиждень на відправі в церкві оголосив – то вже й вітати почали. Наперед, із жартами, звичайно – а що, радості в нинішні часи небагато, то хоч за молодих потішитися. І напрошувалися в гості, а як відмовити – всі ж один одного знають, село невелике. Часи нелегкі, а життя має продовжуватися все ж. І хоч як Марія, Михайлова мати, не старалася, щоби щонайменше запрошених було (бо на велике весілля ніяк не стягнуться), все таки чоловік із п’ятдесят гостей набралося.
– Та якось буде, синку. Бульба є, капуста квашена теж, хліба напечемо. Родина трохи підсобить. А ще сват обіцяв підсвинка до весілля притримати – то щось і ліпшого зробимо. А стрик Андрій з горілкою поможе, казав що до твого весілля припас трохи. У великій кімнаті і в меншій столи поставимо, та й помістяться всі. А в сінях випрятаємо, там і танцювати можна буде, бо ж надворі зимно вже. Старого Ілька із внуками закличемо. Він на баяні, а вони на скрипці і бубні – хлопці молоді, але до музики вдатні, вже не раз на селі грали на вечорницях. Все буде добре, синку, все буде добре, – невідомо, кого більше переконувала, чи себе, чи Михайла.
…І нарешті той день прийшов. Зимно було, зранку навіть трохи дощило. Але як вийшли із церкви – а від неї додому недалечко, то й дощ перестав. Все було, як належиться – і вінчання, і дружки з дружбами, і молода у вельоні. А який її Михайло гарний у святошному вбранні, навіть не здогадався би ніхто з виду, що ранений в ногу. Ото би тато тішився, якби бачив молодят! Але з війни не вернувся, пропав. А разом же їх забирали з хати на фронт, в один день. Сина і батька. І ось, слава Богу, їх Михайло тут, а від Івана ні слуху, ні вісточки за весь час. Лише невеличкий папірець прийшов, що пропав безвісти. І то вже по війні. Добре, що не похоронка. Може ще Мати Божа вирятує – молиться ж Марія ревно до неї вечорами, може ще вернеться її Іван. Вірить, що певно десь поранений і лікується, а чи може у полон потрапив, з Божою поміччю вибереться невдовзі. І нині он у їхнього сина весілля, а його нема… Та, попри все, усі весільні традиції дотримані – навіть парубки поторгувалися на брамі і викуп з молодого стягнули. А потім – до хати.
А скільки напередодні того всього було роблено-перероблено, то лише один Бог знає, а Марія вже й не пригадає всього.
– Очам страшно, а руки зроблять, – любила говорити.
Стрик Андрій, він же й весільний староста, запросив гостей до хати. Молодих посадовили посередині великого столу якраз під образами, поряд дружки з дружбами, потім вже старші. Священник благословив і молодих, і усе весільне товариство. І спершу несміливо, а потім усе голосніше заговорили гості, по мірі того, як староста до них підходив і потрошечки наливав у чарку. Довго не припрошували, бо чарок на всіх не вистарчало, тому гість вставав, чогось файного бажав молодим, перехиляв чарчину та передавав назад старості. А той наливав знову і підносив уже іншому гостю. Жінки переважно відмовлялися чи ледь пригублювали, а чоловіки тим часом статечно закушували. А староста все йшов і йшов далі вздовж столу, наливав той невеличкий наперсточок і припрошував, і приговорював до кожного гостя по-іншому, бо кожному міг знайти якісь особливі слова – він не перший раз старостив по весіллях, та й усіх односельців знав переважно іще змалечку.
І от десь як стрик Андрій порівнявся із серединою стола, де сиділи молоді, у тому кутку, звідки він починав пригощати, уже заспівали. Веселої, весільної! А гості, до яких ще не дійшла чарка, піджартовували над старостою:
– Та не говоріть уже так багато, пане старосто! Швидше наливайте, бо ми теж уже хочемо співати!
Було цілування і молодих, і дружок з дружбами, і навіть старости із старостіною. Цьоця Рузя ледь вирвалася із обіймів стрика Андрія – він на людях і пожартувати, і поґецувати любив. З молодості такий був, казав, що у батька вдався.
Потрохи усі розвеселилися, а що староста свою роботу знав добре, то й пісні звучали дедалі частіше і голосніше, а за якийсь час в сінях заграв баян і скрипка, ще й басовито вдарив весільний бубон – то сусід Ілько зі своїми внуками вшкварили польку. І почалося – місця небагато, танцювати хочуть усі, штовхаються, крутячись у вузькому колі, сміються, перепрошуються і знову пускаються в танок. Ставало гаряче і весело. А музика грала, а пари танцювали – дедалі швидше і швидше! Старші молодиці тим часом допомагали господині – щось смачне і пахнюще носили із кухні до столу, а чоловіки неквапно понабивавши люльки, пахкотіли ними на ґанку, стиха щось між собою обговорюючи. А поговорити було про що – часи тривожні і неспокійні, ніхто не знає нині, що завтра буде. Ночами хлопці із лісу в село навідуються, за теплими речами і харчами гінців присилають. А “ястребки” за ними полюють, висліджують. Та й певно ще інформаторів у селі мають, бо хлопці вже двічі ледь у засідку не потрапили, дивом врятувалися. Щастя, що місцевість добре знають – то й вдалося їм городами і потічками від енкаведистів відірватися. Пахкотіли чоловіки – хто люлькою, хто папіросою, цівками пускаючи дим у свіже зимне повітря – із гір вже тягнуло першими холодами.
А як вже трохи стемніло і весільна гостина була в самому розпалі, бо староста якраз вдруге усіх запросив до столу, двері на ґанку рвучко відчинилися і на порозі стало двоє озброєних чоловіків:
– Приймайте гостей, цьотко Маріє!
Перший, високий і статний, із автоматом в руці усміхнувся білозубою посмішкою і Марія його відразу впізнала та обімліла – та то ж Стефчин Петро, що сотником у бандерівців. А вона ж просила Стефку і переказувала, щоби тільки не нині…
За столами притихли, а Петро, скинувши шапку, уже входив у сіни:
– Ми теж зачули музику і прийшли привітати молодят! А чи не раді нам? – і, закинувши автомата на плече, попрямував просто до молодих. А той другий, певно не з наших, бо Марія його не впізнала, так і залишився при дверях зі зброєю напоготові.
– Та чого ж не раді? – врешті знайшлася Марія, – Заходьте, хлопці, гостями будете! Гей, Андрію, – то вже до старости, – клич хлопців за стіл і пригости з дороги.
А Петро вже тряс руку молодому і, вітаючи, гучно басив в притихлій хаті:
– Живіть щасливо до Золотого! І купу дітей наживайте – хай здорові ростуть на радість нам всім і неньці Україні! І на погибель ворогам нашим!
А потім, перехиливши чарчину, що підніс йому староста Андрій, вже тихіше завершив:
– Знаю, Михайле, що був би ти з нами, якби не був ранений. І теж знаю, що рана в тебе важка, до життя в лісі не надаєшся. Але нам і тут в селі такі люди, як ти, які пройшли фронт, дуже потрібні…
Він не встиг доказати – в сіни знадвору заскочив ще один озброєний чоловік і закричав:
– Петре, “стрибки”!
Петро підскочив до вікна, і вже знімаючи автомат із запобіжника, не дивлячись назад, кинув владно через плече:
– До бою!
Ті двоє враз зготували зброю, один став коло другого вікна, а один навів автомата на двері.
А за вікном, дорогою, що йшла повз їхню хату, йшло троє “ястребків”, зі зброєю за плечима, веселих і мабуть п’яних, бо горланили на всю вулицю. Ось уже і у двір повертають… Та ні, то не “ястребки”, то енкаведисти, по формі видно і погонах – з району приїхали певно.
В хаті запала мертва тиша. А Марія впала перед Петром на коліна:
– Христом Богом молю, Петре – не роби стрілянини тут! Прошу тебе, як дитину свою, я ж тебе змалечку знаю, і маму, і тата твого. Вивезуть же нас всіх на Сибір потім. А може і тут відразу розстріляють, і хату спалять. Не стріляй, Петре, не стріляй, благаю! Весілля ж нині…
– Пізно, цьотко Маріє, – зло блиснув оком Петро, – не встигнемо вже непомітно відійти, вони вже на подвір’ї…
– Петре, синку, молю тебе! Лізьте драбиною на горище і пересидіть там якийсь час. Я їх скоро спроваджу, горілки їм дам, – і взялася цілувати йому руки…
– Та що ви, цьотко, – вирвав від неї свою руку Петро, на мить завмер, але, глянувши на молодих, махнув своїм хлопцям рукою, – Догори!
По швидко приставленій драбині у сінях ті двоє, тримаючи зброю в руках, заскочили на горище, а потім і сам Петро за ними. Зупинився на мить на останньому щаблі, і красномовно підніс вказівний палець до вуст, наче просив чи наказував всім мовчати.
Ляду закрили, драбину забрали.
– Польку! – крикнув до музикантів стрик Андрій.
І саме враз із першим ударом бубна у сіни ввалилося троє непроханих гостей, уже добряче напідпитку.
– А што тут, мать, у вас так нєвєсєло? – загорланив перший із них до Марії, що стояла ні жива, ні мертва, немов із хреста знята.
– Пєсєн нє слишно, нікто нє танцуєт – но ми то знаєм, што здєсь свадьбу іграют, нас нє провєдьош, – п’яно реготнув другий.
– Да, ми вот спеціально із района прієхалі, а ви і нє ради. А можєт бандєровцев ждьотє? – осоловіло покрутив очима третій, взявшись рукою за ремінь автомата і безуспішно пробуючи зняти його із плеча.
– Да брось ти, Вася! Нє пугай молодожонов, парєнь воєвал, я вчєра єво дєло смотрєл, он мєдаль за храбрость получіл! – притримав третього той перший, мабуть за старшого в них був.
І вже, повернувшись до Марії, майже скомандував:
– Ну што, угощай, мать! Водкі налєй!
– Проходьте, проходьте, сідайте за стіл, – заметушилась Марія. Відразу звільнили місце для непроханих гостей і ті, знявши зброю і затиснувши її між колін, сіли на лавку навпроти молодят. Староста налив чарчину і підніс старшому.
– Да што ти мнє суйош – кружку давай, да полную лей! – зареготав старший.
Дали горня, налили повне.
– Ну, жівітє дружно, – ото все, що й сказав, дивлячись на молодих, – і смотрітє мнє, – та й випив залпом.
За мить і другий випив горня, а третій своє не подужав, мабуть найбільш п’яний із них був.
– Слабак ти, Вася, позоріш только нас, – старший забрав у нього горня, допив і скомандував, – а сьчас танцевать!
Третій, той що осоловілий, тримав їхні автомати, а перші двоє пішли навприсядки, не дуже попадаючи в ритм польки.
– Яблочко давай! – закричав старший до музик, а що вони не вміли, то грубо вилаявся та й махнув рукою, – пускай будєт полька! Іді ко мнє, красавіца, – ухопив за руку сусідську Оленку, – ти сєводня будєш моєй баришнєй! Та й навалився усім тілом на неї, бо добре стояти на ногах уже не міг – горілка робила своє!
– Та що ви, пане, – збіліла мати Оленки, – відпустіть її, вона ж іще дитя!
– Нічєво, нічєво, уже вполнє взрослая, – заіржав на кутні той другий, віддихуючись від швидкого танцю. І уже до дівчини: – Пайдьош с нами сєводня, дорогу покажеш, ми нє обідім, нє бойся.
Оленка вмить стала білішою за вельон молодої, аж кінчики пальців захололи.
– Пайдьош, пайдьош, – похітливо зазубоскалив третій.
Вони не зауважили, як дебелий парубок Роман, що був заручений з Оленкою, змінився в лиці і, міцно стиснувши кулаки, рушив до п’яної трійці. Але староста Андрій те побачив і випередив його.
– Та вона ж слаба, – зашепотів він на вухо старшому.
– Што значіт слаба? – п’яно вирячився той.
– Больная вона, прошу пана. Короста у неї, – вже голосніше, так щоб і другий почув, продовжував староста.
– Короста? Ето плохо. Брось ти єйо, Федя, брось, я тєбє говорю – оні тут все больниє. Ідьом лучшє с Васєй водку піть, – і пішли знову вмощуватися за стіл на свої місця.
А музика у сінях грала, і гості танцювали. А староста так щедро підливав енкаведистам горілки, що за хвилин двадцять вони уже ледве ворушили язиками, і їхній старший у якийсь момент просвітління свідомості пробелькотів до Марії:
– Ти вот што, мать – дай нам водкі на дорожку і ми пойдьом…
– Добре, пане, добре! – Марія ладна була усе віддати, аби вони лише забралися із хати, – ось беріть клунок, я вам усе там приготувала, – і горілочка є, і закусити буде чим.
Із величезними зусиллями ледве піднялися з-за столу, дали зброю в оберемок тому третьому нести, але про клунок не забули.
– Смотрітє мнє! – чи то прощаючись, чи погрожуючи комусь на прощання помахав кулаком старший і п’янюща трійця, похитуючись, сміючись і лаючись рушила в темінь ночі.
– Слава ж Тобі Господи, слава Тобі! – ледь чутно губами шепотіла Марія.
Ще якийсь час грала музика, а потім швидко приставили драбину до горища, і звідти спустилися сотник Петро із товаришами, тримаючи зброю напоготові.
– Дякую тобі, Петре, синочку, дякую тобі! – раптом рясно залилася сльозами Марія, чи то з того неймовірного нервового напруження, чи з величезного страху, чи з тої несамовитої радості, що все минулося.
Петро обійняв її, глянув на рано зморщене від важкого життя лице, мовчки витер із нього сльози:
– Заспокойтеся, цьотко. Знайте, то я лише заради вас так зробив, і заради ваших молодят… Бувайте здорові!
І поцілував її в мозолясту спрацьовану руку. А потім уже до своїх:
– Ходімо, хлопці.
– Та як же так, Петре, та сядьте ще хоч на хвилиночку за стіл, та ви ж для нас… А що ми для вас можемо… Не знаю, як дякувати тобі… Я ось тут вам в ліс пакунок наготувала – хай і там хлопці весільного спробують.
– Дякую, цьотко Маріє. Але нам вже пора.
І на прощання, уже звертаючись до молодих:
– А що мені дякувати? Лишайтеся з Богом та живіть щасливо! І, якщо буде син, Петром назовіть.
Вклонився у пояс і, уже ступаючи за поріг, пообіцяв:
– А ми до вас на Золоте весілля прийдемо!
І за мить троє розчинилися в темноті.
– Живи довго, Петре! – беззвучно прошепотіла Марія одними губами, – живи довго!
А потім знову заграла музика, і вдарив бубон, і молодь танцювала уже вільно та розкуто, і співалося голосніше й не так уже журливо. І молоді цілувалися, і староста Андрій підносив по черзі гостям чарчину – на то і весілля! І так до самої півночі тривала гостина. Лиш гори, що обступили село, і темний ліс довкола зі здивуванням прислухалися до запальної музики і співів та дивувалися, чому у тій одній хаті так довго і ясно світиться у всіх вікнах.
… Недаремно Марія молилася перед іконою Пречистої – все обійшлося добре, ніхто не доніс енкаведистам, нікого не забрали до Сибіру. А вона в молитвах все дякувала і згадувала Петра – най живе довго!
Та не вийшло довго, не так сталося… І не прийде Петро із побратимами на Золоте весілля до її Михайла, не прийде. Десь за місяць по весіллі була в лісі облава, чути було стрілянину, а потім на підводі “ястребки” з енкаведистами привезли чотирьох убитих. А серед них Петро. І ті двоє, що були тоді з ним. Енкаведисти страшно лаялися:
– Вот сволочі, десятєрих нашіх уложіли.
Потім усе село скликали на впізнання – ніхто ні Петра, ні тих двох не впізнав. І навіть Стефка, мати Петрова, із закам’янілим лицем похитала головою:
– Не знаю…
А ще за рік у молодят народився син. Петром назвали.
Іван Гентош