Неабиякий резонанс минулого тижня викликала презентація книги Аліни Шевченко «Намальована Діана» у літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого. Точніше, не сама презентація, бо вона цілком могла б перетворитися на рядову подію із захопленим дописом самої авторки у ФБ та купою мальовничих фотографій (про те, що самому про себе писати неетично уже давно ніхто й не згадує!), якби не виступ на презентації Валерія М’ятовича. Він дозволив собі покритикувати молоду авторку і Аліна вибухнула гнівом та обуренням.
Подаємо у скороченому вигляді позиції обоох. Аліна Шевченко: «Намальована Діана» вперше(!) викликала цікаву дискусію, яка відбулася завдяки небайдужим. Небайдужим спершу до мого віку, а тоді до ЛГБТК+ спільноти і рівня художності книги. Ми б могли говорити про «Намальовану Діану», про багато сюжетних ліній повісті, про небезпечність соцмереж для школярів, про дорослішання, про таємне життя підлітків, про подружні зради, про (не)важливість привабливої зовнішності, про непорозуміння з батьками, сприйняття себе, про… Але ж публіка хотіла почути моє «так» на запитання «Ви цією книгою хотіли більше хайпу і продажів, тож спеціально обрали «таку» тему».
Казала і повторюю, не хотіла. І тему не обирала. Як і не обирала тем для сюжетів оповідань із попередніх книг «Небесна сповідь», «Мелодія мовчання», «Цвіт першої надії». Стою і думаю: поплескати в долоні чи поспівчувати «геніям і корифеям», корефійованим за життя? Але подумки запитую себе, чому мені так байдуже на написане вами і про вас за всі роки і навіть ті, коли мене не було? Вам 60+, мені 19. Запитання до членів спілки й просто великих, кому якось десь колись мій вік став поперек горла. А що ви робили у свої 12-14 років? Хто ваші батьки за освітою і скільки премій на вас повісили ваші друзі, за яких взаємно було мовлене слівце після добрячих посиденьок у тавернях? Але ж прибічники-любителі «літературного 69» розповідають про небезпечність книжки, виданої такою собі Алінкою, якій 19, яка зʼявилася звідкілясь і, здається, несправедливо все це робить. Так?
Зарано «погодилася редагувати журнал». Сміюсь, шокуюся з мудрості, що аж смердить тупістю і знову сміюсь. А мені й не пропонували. Бо журнал засновано з моєї ідеї щось лишити після себе, дати можливість побачити на папері тексти тим, хто цього прагне. І я роблю це так, як вмію. Занадто високомірно і пафосно? Не задирати носа?
Та, бачте, не дають навіть голови підняти, топчуть, бо не в їхніх правилах так рано починать. Я просто боюся не встигнути. Любий спілчансько-письменницький народе, я ж не збираюся забирати ваші лаври ані в 19, ані в 29. Я роблю своє. І робитиму. Помиї, вилиті вчора на мене і мою книжку «Намальована Діана», вже омилися рясним дощем розуміння багатьох речей. Вдячна за критику, в якій шукаю конструктивність. Та, мабуть, роки роботи за комп’ютером даються взнаки. Не бачу … жаль».
Валерій М’ятович: «Я бував на презентаціях книжок різних авторів, але вперше відчув неприємний осад, відвідавши презентацію четвертої книжки дев'ятнадцятилітньої Аліни Шевченко "Намальована Діана". Не хочеться думати, що Художнє Слово вже на потрібне, що настав час – "пишу як хочу і вмію, і не чіпайте мене".
Презентована книжка відверто слабка, з купою мовних огріхів, про які я й хотів сказати, але жінки із групи підтримки перебивали, викрикували, що прийшли послухати авторку, а не мене. Хоч авторка на початку презентації сказала все, що хотіла сказати. Тим жінкам було байдуже, що роблять дівчині ведмежу послугу, що надмірне захвалювання зіграє з нею злий жарт. Але нічого не вдієш, на сьогоднішній день маємо лише компліментарну критику.
Одна із тем у книзі – кохання двох представниць жіночої статі: тридцятишестирічної лікарки і шістнадцятирічної школярки. Сюжет простий, без інтриг: дівчина, відмінниця й розумничка, потрапляє до лікарні, де в неї закохується лікарка, згодом дівчина відповідає взаємністю, вони вже не можуть жити одна без одної, але виникає перепона – вік школярки, про спільне життя поки що не може бути й мови, і лікарка погоджується чекати два роки. Тільки не сказано, чим вони займатимуться до досягнення дівчиною повноліття.
Аліна Шевченко не без таланту, але він не виключає постійної роботи над собою і словом. Вона талановита піарменеджерка, розкручує, й не без успіху, свої видання, зокрема, заснований нею літературний альманах "Олександрійський маяк". Коли стало відомо про бажання Аліни вступити до письменницької спілки, я вирішив прочитати "Намальовану Діану". Взяв її у голови обласного осередку НСПУ Надії Гармазій, яка і була модераторкою презентації.
Уже з перших сторінок зрозумів, що про художність не йдеться, що авторка поставила собі за мету переповісти історію кохання жінки й дівчини, певною мірою автобіографічну, адже зізналася, що в шістнадцять років закохалася в жінку. На запитання, що вона хотіла донести до читача, відповідала плутано, називала проблеми, які порушувала.
І ось наступного після презентації книжки дня Аліна розродилася великим постом у ФБ, в якому перекрутила ту нашу розмову, виставила мене зарозумілим писакою (корифей!), який нібито гнобить юний талант. Проте, талант – то не тільки дар Божий,а постійна робота над собою. Особисто все свідоме життя працюю зі словом, але маю за правило свої тексти давати кільком людям для прочитання. І щиро вдячний за зауваження, правки і поради. Це нормальна практика, як і подякувати за певні зауваження (навіть якщо не погоджуєшся з ними), а не підспівувати хору тих, хто не прочитавши "Намальовану Діану", затягли осанну авторці.
А ось ті абракадабри, якими рясніє "Намальована Діана" і на які я вдруге намагався звернути увагу авторки: "Сльозами відчаю, які от-от потечуть з очей дівчини, таких блакитних, аж синіх, схожих на кришталеві води глибокого океану. У той океан не раз впадала дівоча врода, потай від світу, всупереч фізичному закону протилежності"; "не тямилася в людях"; "минуле куйовдилося"; "Її стрункий живіт ніби заворушився від крил метеликів, які щойно там почали літати"; "Смарагдові очі по вінця сповнені слізьми"; "Якісь хвилини солодкий аромат "Шанель" огорнув дихальні шляхи Діани"; "Примітивізм її зовнішності був надмірним навіть для села".
Дехто мене запитує, навіщо взагалі я прийшов на ту презентацію, адже знав, що книжка не варта уваги. Може, й не треба було приходити, тільки ж, по-перше, наївно сподівався, що мої зауваження потрібні авторці, а по-друге, чи треба відмовчуватися (як робить переважна більшість – бо так простіше, та й ворогів собі не наживеш), коли читаєш відверто слабкий твір. Ця книжка крокує Україною, її презентації відбулися в столиці, Олександрії, тепер ось у Кропивницькому літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого. А чи треба було нашому музею погоджуватися на презентацію твору, долучаючись таким чином до його популяризації?
Мене трохи засмутила позиція, яку зайняла Надія Гармазій. І не тільки під час презентації. Авторка багатьох рецензій не може не бачити недоліків твору, про які мала б сказати Аліні Шевченко. Натомість, на запитання Олени Баранової «Як Ви особисто оцінюєте твір?» присутні так і не почули від Надії прямої відповіді».
Десятки, сотні відгуків на ці тексти свідчать про те, що це не просто якийсь особистий конфлікт чи непорозуміння між творчими людьми. Це реакція на уже, на жаль, довготривалий процес агресивного наступу примітивізму і графоманії, які буквально захлиснули нашу літературу.
Слово для українців завжди було святістю. Завдяки Слову, у часи, коли нас знищувала імперія, ми вижили, як нація. І сьогодні, коли припинився вал літератури з-за порєбріка, суспільство потребує Слова. Але безліч друкареньок, які гордо почали іменувати себе видавництвами, не маючи ні кваліфікованих редакторів та поліграфістів, ні належного менеджменту задля миттєвого заробітку почали клепати море макулатури. Вони тупо користуються амбіціями філологічно грамотних (а часто й ні!) представників нації, схильної до самовираження себе у чомусь художньому.
Ви можете собі уявити, що лікарською практикою займається першокурсник медколеджу чи навіть університету? Або чи підете ви лікувати зуби до сантехніка? А у літературі це сьогодні норма. Люди, які мають початкове уявлення про основоположні речі, уже банкують в літпроцесі, отимують премії і мало не задають стандарти. Підтримати молодь, не пригнічувати талант? Ви чули, що «талант» вам каже: плювати на весь ваш досвід, майстерність, корифїстість, чи як там ще?
Я свідомо виношу за дужки паралельні конфліктні теми, що випливли у цій дискусії: протистояння поколінь. Талант і «талант» не залежать від віку. Он у літстудії нашій усі «молоді», а результат приблизно схожий. І про ЛГБТ. Вона потребує окремої глибокої і професійної розмови.
Але що робити з «талантами»? Заборонити? Це неможливо та й не потрібно. Одним з виходів було б ліцензування видавничої діяльності, коли право на видання книг мали лише ті, хто зміг забезпечити редагувальний та поліграфічний апарат (не техніку, а працівників з відповідною підготовкою).
Ну, і звісно, літератуна критика. Про неї йдеться багато років, але все ніяк не вилупиться вона із шкаралупи псевдонаукового літературознавства. Корифеї пишуть про Шевченка і Ліну Костенко. Народ і так знає, що вони володіють високим Словом. А хай би написали про Станіслава Новицького, антифеномен якого відлунюватиме ще не раз. Але у цьому випадку рецензент ризикує отриматьи не лише відро помий на голову, як Валерій М’ятович, а ціле сміттєзвалище бруду.
Плюс, звісно, хоч мінімальна вимогливість тих, хто причетний до літсередовища. Надія Гармазій десь у коментарях зауважила, що вихід кожної книги – це подія. Ні. Сьогодні подією можна назвати вихід лише справді художнього, відграненого твору (не йдеться про інші жанри – краєзнавчу, навчальну і т.ін. літературу), який пройшов реально професійний відбір. А все інше хай би стало об’єктом аналізу літературознавиці.
Інакше – скоро лікуватимемось у сантехніків.