Недавно попрощалися із Валерієм Миколайовичем Хоружим. Воїном Валерієм. Другом Валерою… Минуло і дев’ять днів, як він поклав своє життя, душу і тіло за нашу свободу. І пішов останнім своїм маршрутом Кліщіївка-Кропивницький. На щиті…
У те, що саме Валера пройшов цей шлях, шлях Воїна і захисника, все ще важко повірити, бо здавалося, що із війною він несумісний за визначенням. Однак, в потрібний момент він був там – на передньому краї, в боях проти інфернальних сил, які напали на нашу країну і захищав нашу можливість жити в ній. У нього, який захищав життя і рятував життя, відібрали його власне життя рашисти.
Разом із сумом і гіркотою втрати переповнює гнів, ненависть, лють до тих, хто вбив близьку людину. Важко переконати себе у праві на існування тієї форми реальності, що в одній зі своїх офіційних назв містить Р та Ф, але ми навчилися її називати багатьма справедливими синонімами … Не має бути її місяця і права на майбутню історію…
Але Валера, якого я знав, був не про сум, не про пафос, не про штампи, не про метаморфози геополітики… Валера, якого я знав і завжди пам’ятатиму, був щирою, доброю, надзвичайно і по-особливому відкритою людиною. Невід’ємною, органічною і сутнісною рисою його була весела вдача. Він умів поєднувати легкість та іронію у сприйнятті речей та ситуацій, які іншим, зокрема мені, видавалися діаметрально протилежними. Він умів знайти радість в житті, де іншим не вдавалося. Знайти і поділитися. Але його легкість не була легковажною. Його іронія мала філософську основу, він умів поєднувати її із самоіронією. А це притаманно особистостям багатогранним, сміливим, хоч може й не дуже практичним.
Я, наші друзі зажди пам’ятали, згадували й ніколи не забудемо ті особливі історії, які траплялися за участі Валери. Бо тільки з ним і за його участі вони могли бути саме такими. Це будуть теплі, тихі, приємні, так, тепер трохи сумні та меланхолійні, але однозначно із вдячною посмішкою спогади. Спогади, без яких ні я не можу уявити себе, який є, ні, впевнений, наші друзі теж.
Цій фотографії 30 років (і кілька місяців). Вона зроблена в червні 1993, далекого і безхмарного (попри імідж, який причепили тому десятиліттю). Її локація зовсім неподалік від сьогоднішнього театру бойових дій – на Великому Лузі. Ця назва в останні місяці оновилася в пам’яті українців та в нашій історії. А тридцятиліття тому там, серед іншого, була зона дитячих оздоровчих таборів, ще зовсім «піонерських» і саме «таборів», і саме «зона». І там ми проходили специфічну педагогічну практику. Нам з Валерою випав у практикування 1-ий загін – більше пів сотні дітей майже всіх вікових категорій, дуже різноманітних по побутовій культурі, поведінкових патернах і здобутках в соціалізації. Основу складали старшокласники-чорнобильці, які було всього на 4-5 років молодші від нас із Валерою. Але особливість комплектування в таборі «Арльонок» (не плутати із сусіднім табором «Орлятко») густо розмішала тінейджерів із таємничого досі для мене села Острів Київської області та ще одного, яке я забув (але не таємничого) з 12-ти, 10-ти, 8-ми і знову 16-ти літніми дітьми із Запоріжжя та околиць.
Зізнаюся, нам із Валерою було відверто важко із такою збірною. Ми насилу єднали її докупи, але вона одразу розвалювалася і розбігалася. І якби метафорично, а не у вигляді окремих нічних ходаків, яких доводилося шукати в широких просторах десятків сусідніх подібних таборів Великого Лугу. І якби тільки вони… Ми хронічно не висиплялися і добре (попри юнацький вік) стомлювалися – фізично, морально і педагогічно. Дуже швидко в нас виробився ритуал – після завершення нарешті чергового табірного дня, підтвердженого перерахунком всіх ввірених нам «піонерів», Валера ставав біля дверей нашого вожатського помешкання і урочисто проголошував: «День пройшов – і Слава Богу!!». Без цього день не вважався завершеним. Своя іронія в тому, що ту саму фразу практично один в один повторив наш інший давній друг, вже після важкої звістки про загибель Валери. Ми згадували Валеру, його похорон, говорили про час, в якому опинилися, про життя... І цього разу сказані слова означали дуже інше – це було про горизонти планування в нинішніх умовах. За ці роки змінилися не лише ми, але й значення одних й тих же наших слів. Практично докорінно…
Так вийшло, що в нашому педагогічному тандемі я виконував роль злого вожатого, а Валера доброго. Власне, він не міг бути іншим. Діти йому довірялися й горнулися до нього, скаржилися на його колегу, який намагався щось вимагати. На відміну від мене, він швидко запам’ятав їх всіх, спілкувався, знав їхні особисті історії. У тому числі й ті, які виникали вже прямо в таборі.
У тому таборі ми з Валерою мали клопоту ще й з несподіваними шефськими структурами. Зокрема, з неповторною організацією, яка звучала як ЗеКаВееН – «запорізьке козацьке військо низове» (не піднімається рука написати жодне слово з великої букви). Це були чисто такі ряжені, які косили під сучасних козаків, що зберігають, поновлюють і розвивають давні традиції запорізького козацтва. Власне такий собі КВН, але без маслякових, жартів і змагань. Їх можна було б назвати якимись реконструкторами, якби вони реконструювали щось інше, крім пиятики. І то в межах своїх уявлень про те, «Як козаки бухали». Ну й ще трохи це відбивалося в одязі. Але теж дуже в межах уявлень, позбавлених потреби в історичній експертизі. Основу «козацтва» складали середні офіцерські чини із міліції та інші подібні «характерники». На з’їзд в «лагєрь «Арльонок» мали приїхати луганські та кубанські. І якісь таки приїздили… Одним словом, це була така рання постсовкова репліка єдінства козачєств і народов. Коли в 2014 я дізнався, що головний аніматор того дійства з 1993 Олександр Панченко пройшов «сміттєву люстрацію», втік на Дон і потрапив до «Миротворця», я нітрохи не здивувався.
Так сталося, що саме приміщення нашого із Валерою «1-го атряда» директорка «Арльонка» вирішили віддати для ночівлі ряжених козаків, які одразу оголосили наш барак козацьким куренем, трохи погралися із дітьми в посвяту в козаки і пішли в ніч займатися улюбленими своїми «реконструкціями». Всі чекали кубанського атамана Чайку і розказували байки про те, як він довго сидів в машині із терористами та гранатою, а потім йому за це потис руку Єльцин (в 1993 в нього ще справді було «крєпкоє рукопожатіє»).
Нам обіцяли, що буде «всьо харашо» і повний порядок, бо в козаків «пльоточная дісціпліна». Та на ранок «казацкого шабаша» в нашому корпусі було виявлено сліди чималого погрому. Коли ми з Валерою проапелювали до пропагандиста «пльоточної дисципліни», то він із гнівом пішов розбиратися і вже дуже швидко виправляв найбільш очевидну шкоду… сам із «джурами». З’ясувалося, що погромником виявися довгоочікуваний атаман Чайка, а на нього «пльоточна педагогіка» не поширювалася. Та й не при тямі він був у той день.
Тим не менше, матеріально відповідальні Валера і я ще довго «знімали побої» з меблів, вже в прямому сенсі реконструювали їх, приводили у відповідність своє господарство…
Але були й досягнення – колективна пам’ять про тусівку казачєства нам потім допомогла змагатися в художніх конкурсах. Зокрема, на «конкурсі частушєк» (так, такі були тоді, що поробиш, але не ми його придумували) популярність мала ця:
«Недостаток в полотенцах
И бутылки у реки
Помнит лагерная смена
Как гуляют казаки»
Оце лиш вдивився в одну фотографію і з пам’яті плинули спогади. Але це тільки частинка з тих, які збереглись про той наш червень 1993 на березі Дніпра. Є інші фотографії. Є безліч спогадів та історій. І без фотографій. В моїй та друзів пам’яті.
Ось згадалося, що вперше і, здається, єдиний раз мене вигнали із пари, бо я заважав навчатися студенту Хоружому. І це була лекція – і як таке могло статися?!– з політології! Насправді ми грали в гру в слова (наскільки можу пригадати щось типу «Скребл», але на «окремому листочку в клітинку»), щоб врятувати себе від нуднючого переказу якогось розділу підручника лекторкою. Я скомбінував якесь слово, яке навряд чи існувало, але переконував Валеру, що воно таке є і навіть пояснював, що означає. І цим розсмішив. Викладачка це впеленгувала і поклала на мене всю відповідальність – не міг же солідний студент Хоружий порушувати дисципліну в такій ситуації. І не лише тому, що прямо перед нею, але й тому, що в нього була борода, філософський погляд над нею, невисловлений інтерес до політології і взагалі не був здатен на подібне неподобство. У мене ж такого нічого на той момент не було й приблизно, і мене прогнали не просто так, а з уточненням, щоб без дозволу декана не повертався. Я пішов до декана, який був до всього й моїм науковим керівником. Він спитав: «Який предмет? Політологія. Ясно. Ти дипломну дописав?» Я зізнався, що, звісно, ні, але ось-ось. І видав справедливе і мудре розпорядження: «Біжи й скажи їй, що я не дозволяю. Йди дописуй диплом! А з тим тоді якось розберешся». Я вже через роки жартував, що то його сміх Валери запустив ланцюг подій, після якого я вчасно дописав дипломну роботу і не міг не стати політологом…
А як можна не пам’ятати про поїздки на рок-тусівки до Києва, поїзд поза розкладами і глуздами «Баку-Київ»; про наш тандем у настільний теніс; про Генрі Міллера і його «Тропіки», про Хема, як ти його називав; про Ruby Tuesday і його прослуховування на «міньйоні» у залі мистецтв; про кіноклуб, про наш альбом і скриню, на якій він писався, про «Аделаїду» і «Ламбаду»; про крос в Ковалівському парку і променад наскріз Лісопаркової; про «фольксваген пасат 1976 року» і про «бобіка» без руля; про наше брейнрингове обласне чемпіонство та «Вибачте за маленький ляпсус»; про фірму «Хорвард» та її врожаї; про коньяк із «отакого зерна» і твою бездонну флягу; про нашу з друзями поїздку в Ізмайловку і все, що там було; про твої малюнки й вірші; про твої кулінарні традиції, здобутки і проби; про Канів, веселку над Дніпром і багаття; про оте легендарне «без букви Н»… Без тебе. Тепер вже без тебе. Але й з тобою! З тобою завжди – в нашій пам’яті, в наших серцях, в нас…
Вибач! Що так. І за все інше… Дякую уклінно!! До зустрічі там, нагорі
Олесь Лісничук