Сідаю у таксі. "Куди?" – питає водій. Відповідаю: "До бабусі... у дитинство". А він мені: "Я теж хочу..."
А якщо коротше, – разом з родичами і бабусиними правнуками ми таки знайшли і провідали Той Камінь у річищі Інгульця, на 14-тому районі. Напроти бабусиного городу, з річки й досі стирчить той величезний камінь, на якому, мабуть, сиділи ще птеродактилі, а потім жінки тисячу років прали білизну, і від того він став гладеньким, як спина бегемота... Тож ми цілими днями стрибали у воду з тієї бегемотячої спини, або грілися, лежачи на ньому.
Розкидатися таким камінням? Ні, треба збирати каміння і спогади. Бо тисячі років річка Інгулець не випадково гойдала на своїх хвилях іграшкові кораблики і дитячі тіла, риб, жаб, пуголовків і жуків-плавунців, а також коней з усієї Європи і Неєвропи, козацькі і турецьки чайки, човни торговців крамом, німецькі і радянські БТРи, земснаряди і, наостанок, камери та надувні матраси...
Валерій Жванко