– Івану Гуровичу страшенно пощастило, що він має дослідника його спадщини, який займається нею так системно, – сказала під час захисту дисертації на звання кандидата педагогічних наук Андрія Іванка донька всесвітньо відомого педагога Ольга Сухомлинська. – Бо на матеріалах творчої спадщини мого батька захищено сотні дисертацій, але навряд чи хто займається нею так послідовно.
На жаль, уже покійний Андрій Іванко – автор десятків статей і книг присвячених педагогічній спадщині видатного педагога-земляка Івана Ткаченка. Ось як він розповідав про спадщину педагога Івана Ткаченка:
«Хотілося б наголосити на тому, що сьогоднішня українська освіта на етапі її модернізації, розбудови національної системи не стоїть на голому місці, а має певне підгрунтя класичної української педагогіки. У цьому контексті – ХХ століття складне й неоднозначне. Звучало чимало досить скептичних оцінок стосовно використання в сучасних умовах педагогічної спадщини тих же Василя Сухомлинського, Івана Ткаченка, бо вони, мовляв, жили і працювали в умовах радянської тоталітарної держави і їхній доробок не може працювати в новітній час. Пізніше ситуація змінилася. Той же відомий дослідник української педагогіки професор Дрогобицького університету Омелян Вишневський характеризує Сухомлинського як «... щирого українця і прихованого християнського гуманіста». Ткаченко був його найближчим соратником, однодумцем, побратимом і в професійній діяльності, і у фронтовому минулому, та другом.
Звичайно, сьогодні молодий учитель коли відкриває твори Сухомлинського чи того ж Ткаченка (а вони всі видавалися ще за радянської доби) зустрічається насамперед з комуністичною риторикою. І це, зрозуміло, відштовхує. Тому й досі стоїть проблема оцінки педагогічного, і не лише педагогічного – інтелектуального доробку радянської доби. Ми мусимо переосмислити цей спадок. Легковажити і забувати його – неприпустимо. Звісно, слід однозначно відкинути ідеологічну мішуру.
Іван Гурович – автор дев’яти книг, близько 200 статей. Загальний наклад його книг понад 150 тисяч примірників. Він був колосально цікавою і яскравою постаттю. Ті, хто працював разом з ним, ветерани педагогічної праці, методисти, управлінці згадують про нього саме так. Буквально одне речення зі спогаду мого колеги – проректора з наукової роботи інституту післядипломної освіти Адама Бика: «Іван Гурович Ткаченко – постать в освітньому просторі України і колишнього Союзу – життєво драматична і педагогічно успішна, бюрократично гонима і соціально мобільна, науково фундаментальна, ідейно самобутня і суспільно перспективна».
Наприклад, ще в 70-их роках він говорив про роль директора в забезпеченні наукового керівництва школою. Що, сьогодні вирішена проблема підготовки грамотного освітнього менеджера, як це зараз називають? Ми кого готуємо? Учителя. Потім уже, коли він себе зарекомендує, його можуть призначити директором. Але хороший учитель не обов’язково може стати хорошим директором. І навпаки. Нам слід готувати управлінця, професіонала. Іван Гурович ще у 1979 році розробив спеціальний факультатив для підготовки управлінця-освітянина. Але ця ідея лишилася й досі не реалізованою.
А думки про виховання, плекання, формування педагогічного колективу та самоосвітню діяльність керівників шкіл? А проблема функціонування і перспективи сільської школи? А ідея створення у школі наукової ради, яка можлива за контактів школи з науковими установами? Чи це не актуально сьогодні? Він говорив про розробку положення про науково-педагогічну, громадську діяльність керівника навчальної установи. Він розглядав педагогічну культуру як складову загальної культури особистості.
…Іван Гурович був чудовим учителем математики. … І коли у квітні 1979 року, після відзначення його 60-річного ювілею, Івана Гуровича буквально викинули зі школи, він дуже тяжко це переживав. Не дочекались навіть до кінця навчального року. Донька Світлана згадувала: він говорив, що у снах бачить школу, чує шкільний дзвінок. Його друг Ярослав Береговий казав так: «Забрати у нього дітей, це все одно, що забрати у Паганіні скрипку. Жорстокішої кари для нього не придумав би і сам диявол».
Свого часу на весь Союз була відома знаменита лекційно-практична система навчання у старших класах, яку розробив кандидат педагогічних наук, колишній директор нашого інституту Олександр Хмура. Фактично співтворцем цієї системи був Ткаченко. У книгах Хмури – десятки сторінок, де наводяться уроки Івана Гуровича. Він істотно вплинув на процес оформлення лекційно-практичної системи навчання.
А щодо Сухомлинського, то Ткаченка слід назвати основоположником сухомлиністики. Сьогодні це ім’я знає весь світ. А в ті далекі часи, відразу по смерті Василя Олександровича, слова Ткаченка про те, що Сухомлинський є класиком світової педагогіки, сприймалися досить скептично. Через рік після смерті Сухомлинського, у Павлиші, де він працював, на його могилі відкривалося погруддя педагогові. І там Іван Гурович сказав приголомшливі для багатьох на той час слова, що вплив гуманістичних ідей Сухомлинського на світову культуру є незаперечним.
Через кілька років Ткаченко у своїй школі скликав фактично першу наукову конференцію, присвячену спадщині Сухомлинського. Він запросив на неї багатьох вчених з Києва, Москви. Але приїхало мало. І все ж конференція відбулася. Ольга Сухомлинська визнавала, що саме з легкої руки Ткаченка почалося визнання Василя Олександровича, в Україні принаймні. Іван Гурович виступив потужним популяризатором ідей Сухомлинського.
За життя вони теж були досить близькі. 50-ті -70-ті роки – це той період, коли вони йшли пліч-о-пліч, обмінювались ідеями, генерували їх, допомагали один одному. Василь Олександрович вперше в історії української педагогіки розробив 12 принципів трудового навчання й виховання. Іван Гурович блискуче апробував і реалізував їх, вносячи певні корективи, у своїй Богданівській школі. А коли у 67-му році «Народне образование» опублікувало знамениті «Етюди про комуністичне виховання» Сухомлинського, майбутній на той час академік Борис Лихачов на сторінках «Учительськой газеты» виступив з нищівною критикою. Він не просто критикував, звинувачував Василя Олександровича у протягуванні західних буржуазних ідей, у відступі від класичних засад марксистсько-ленінської педагогіки. На той час це був практично політичний донос. І тоді саме Іван Гурович Ткаченко кинувся на захист Сухомлинського. Разом з колегами – Ілля Антонович Шевченко, завкафедрою педагогіки Кіровоградського педінституту Щербань, працівник облуно Терлецький – вони пишуть листа на захист Сухомлинського. І цей лист зіграв свою роль: газета «Правда» запропонувала видатному педагогові виступити із серією статей і тоді цькування припинилось. На той час це було вчинком.
Отож, важливо знати спадщину цих великих особистостей. І не менш важливо перегорнути сторінки їхнього життя. Я мрію про той час, коли буде видано повне зібрання творів Сухомлинського, Ткаченка, куди обов’язково має увійти і епістолярій. Готуючи десертацією, я працював у домі молодшої доньки Ткаченка Таїсії Рябової, яка проживає у місті Знам’янці (там організована меморіальна кімната), бачив оті впорядковані папки з листуванням. Тобто – це постійна самодисципліна, чіткість і відповідальність, ерудиція, бажання мислити і шукати істину. Вчитель цікавий для учня тільки тоді, коли він особистість. Коли він має відповідну ерудицію і знаходить в собі сили і інтерес дружити з учнем, а не вибудовувати між собою і ним дистанцію, бар’єр.
…Звичайно, є методичні рекомендації, є певний офіціоз, і за ним часто не бачать живого Сухомлинського, Ткаченка, інших педагогів їхньої плеяди. Фактично вони випали з рамок радянської педагогіки, вони відійшли від моделі школи, яка почала формуватися ще в 30-их роках – школи учіння. Школи сидіння за партами і зубріння підручників. Вони її трансформували у школу праці, спілкування з природою, відчуття зв’язку з власним родом.
Сьогодні ж виховання працею фактично відійшло. А в закладах нового типу навіть натяки на щось подібне звучать архаїчно. Не готуємо людину до праці. Забули Ушинського: якщо хочемо готувати людину до щастя, ми повинні готувати її до свідомої праці. А ми нині повернулися до тієї ж школи учіння, тільки у гіршому варіанті: у підручниках параграфи по 10-12 сторінок. А в дитини по шість-сім уроків на день. Сучасні дослідження показують, що відсотків 50 наших учнів взагалі не беруть підручників у руки...
Кожне ж нормальне суспільство, і приклад цивілізованих європейських демократичних правових держав тут не виняток, а швидше підтвердження, грунтуються на важкій, кваліфікованій, інтелектуальній, фізичній, чесній праці. Різній, але праці. Ми ж часто виховуємо ледарів, які нічого не вміють. А що робив Іван Гурович? Чого він досягав з учнівською виробничою бригадою? А ще ж був табір праці і відпочинку старшокласників, наукові та технічні гуртки, уроки виробничого навчання, було більше ста гектарів поля. Спробуйте сьогоднішнього учня посадити за кермо трактора і добитися аби він працював з дотриманням агротехнологій, зі знанням норм внесення мінеральних добрив... Найлегше поставити на ньому жирний чорний хрест. Звісно, ідеологія радянська нам не потрібна, комуністичну мішуру слід відкинути. Але виховання людини, яка б могла трудитися і головою, і руками, це – колосально важлива річ. Плюс виховання відповідальності, чого просто катастрофічно не вистачає нинішній молоді. А відповідно – і соціалізація.
Це не значить, що у школі Ткаченка була орієнтація тільки на поле чи ферму. Серед випускників його школи багато кандидатів і докторів наук. І якщо ця школа була широко відома все-таки трудовим вихованням, то мало хто знає, що й інтелектуальне, і естетичне виховання там були на дуже високому рівні.
Іван Гурович вірив, що надбання їхнього педагогічного покоління не пропаде. Про це писав до колеги Георгія Перебийноса за рік до смерті. Очевидно, він мав рацію».
Світлана Орел