Презентація книги тривала майже дві години, але навряд чи хтось це відчув. Бо так було її скомпоновано, аби навіть не передбачалось нудьги й банальщини. Лаконічно й довірливо вели її директор музею Лариса Хосяїнова й упорядниця книги, письменниця Антоніна Царук; поетично, історично й хвилююче глянув з екрана мультимедіа немов живий Навчитель, що зібрав цю переповнену залу літмузею; і зі стіни на портреті пензля галицького він дивився як народжений для вічності; голос його звучав – м’який, але впевнений, рідний; скрипка минулих століть у старенькому футлярі просилась до рук маестро – а потім і звучала її посестра зродженою в Карпатах мелодією; і спогади, спогади, спогади…
Чи не всі учасники й гості на цей захід прийшли у вишиванках: так співпало, що презентація проводилась 18 травня, у День вишиванки. І цей збіг не випадковий, бо для Василя Петровича вишиванка була одягом не тільки на свято, а й на повсякдень. Він був людиною святкового настрою.
Голоси тих, хто працював поряд з ним десятиліттями.
Ольга Крижанівська: «Багато мовлено про те, який нерозбірливий був у професора почерк. А він мені розказав бувальщину з юності. Викладачка каліграфії Хустського педучилища одного разу, похитавши головою над моїми каракулями, – ховав у вуса посмішку Василь Петрович, – ось що мені прорекла: з таким калічним почерком людина нічого в житті не зможе досягти. Я потім не раз телефонував цій своїй землячці: і коли захистив кандидатську, і коли докторську, і коли видав першу книгу… Ми славно з нею спілкувались на теми непередбачуваного у житті кожної окремої людини».
Наталя Фенько: «Мене Василь Петрович записав у свою біографію як першу аспірантку. А це ж було так нелогічно у ті пострадянські часи, бо виростала я в кіровоградському спролетаризованому середовищі, навчалась на російському відділенні філфаку педінституту. Й коли до нас у студентську аудиторію зайшов імпозантної зовнішності викладач і заговорив вишуканою, із карпатським флером мовою, то всі зачарувались із першого слова, хоча рідко хто, думаю, ту мову втямив. А мене він просто переконав: ось якими мають бути українці!»
Олена Буряк: «Окрім зовнішньої привабливості й душевної теплоти, про яку зазначають багато хто, Василь Петрович був строгим педагогом: ти міг багато що говорити й робити з явною підтримкою свого навчителя, але й про відповідальність за говорене й зроблене мусиш звітувати. Одного разу на консультації він запропонував мені склянку чаю: я вагалась, але таки погодилась, а він мої вагання підсолодив-підгірчив: пийте чай, але й врахуйте – професори в Європі кельнерами не працюють…»
Це лиш три уривки зі спогадів, які в учасників презентації ворушились «десь на дні мого серця», у книгу не потрапили, а тепер випурхнули. Тому такі книги, як «Василь Марко: духовний вимір» (Кропивницький, «Видавець Лисенко В.Ф.», 2023, 342 с., видано за фінансової підтримки поета й бізнесмена Анатолія Каретного), ніколи не будуть завершеними. Окремим щастить бути перевиданими і доповненими. Книга створена за найкращими сучасними зразками цього мистецтва й упорядкування (передмова-післямова, біографічні довідки авторів, іменний покажчик, враховуючи іншомовні видання та нашу відроджену літеру Ґ, список творчих надбань професора – книги, статті, література про життя і творчість, фотоілюстрації). Читачі-науковці також знайдуть собі багату поживу на відгуки, рефлексії й пошуки. Зокрема, в різних спогадах називаються різні дні народження педагога-літературознавця: 6.01.1936, 5.01.1935, 24.12.1935. А як на могилі написано? Така загадка новітніх наших часів.
Василь Петрович сорок років (1975-2015) жив і працював у нашому місті. А майже кожне літо проводив у ріднім краї: на березі річечки Тереблі Тячівського району Закарпаття. Тому й признавався в любові до гір і степів.
Василь Бондар