Цей рік мав би початися із ювілею людини, близької для багатьох у освітянських і громадських колах. Андрію Іванку виповнилося б лише 70. Але уже майже десять років його немає з нами. Спогад Василя Бондаря про товариша й однодумця увійшов до збірки спогадів про Андрія Борисовича, яка побачила світ на річницю його смерті.
Життя нас часто зводить з людьми, не запитуючи, хочемо ми цього, чи не хочемо. У пору рухівського вихору, коли почалось гуртування національно-свідомих краян, таких знайомств було дуже багато – як бажаних, так і не дуже. Не все запам’яталося. Але особливість людської пам’яті така, що коли починаєш її ворушити, то щось таки і зринає з того нашарованого мулу.
Пригадував: де й коли вперше побачився я з Іванком? Дружина підказала: після установчого рухівського з’їзду нас запросили на зустріч вчителі Сазонівської середньої школи під Кіровоградом. Зокрема Віктор Громовий і Андрій Іванко. Нас вразила атмосфера школи: чуле й зацікавлене ставлення вчителів та учнів до подій, що розгортаються в країні, тодішньому Радянському Союзі, і в Україні (ми в той час казали: на Україні) зокрема. Зовсім не так, як по інших школах чи підприємствах, де подібні зустрічі здебільшого готували чи контролювали працівники обкому (міському, райкому) комуністичної партії та їхні вірні слуги на місцях і де доводилось відбиватись від нав’язуваних ярликів, а не ділитись враженнями від справді епохальної події, яка повертала нашу країну, наш народ на цивілізований і вільний шлях розвитку.
Ми захопились так взаємним і бажаним спілкуванням, що проґавили останнього автобуса на Кіровоград і тому повертались пішки: дорога хоч не така й далека, але й на ходу не переставали обмінюватись думками і в мені зростала певність, що все в українців буде гаразд, коли вчителями працюють ось такі розумні, толерантні й патріотичні люди. Ми тоді були зовсім молоді (до сорока було так далеко!) і здавалось, що вимріяна Україна мусить постати ще за нашого життя. Ми були безстрашні, точніше сказати – люди без страху, бо щиро вірили в свою очевидну правоту і ніяких загроз чи перешкод для здійснення наших мрій не те що не бачили, а й не уявляли.
Не знаю, як скоро Андрій Борисович (вчитель, а до вчителя навіть молодого всі звертались по імені й по батькові) став членом Руху, але звідтоді, з тієї зацікавленої розмови в стінах його дорогої школи, я став часто бачити його на різних заходах, які організовувались під національними гаслами. Їх тоді проводилось багато, в тому числі й чисто просвітянських, інтелектуальних, де потребувалось слова точного, виваженого, аргументованого. Усіма цими якостями володів Іванко. (До речі, певний час, на початку знайомства, я довго не міг відвикнути, що це його прізвище, а не ім’я – так воно личило добрій, м’якій, інтелігентній натурі Андрія Борисовича).
У 1993 році у Кіровограді було створено осередок Організації українських націоналістів і я пропонував членство людям, яких поважав за чітку україноцентричну позицію, за щиру безкорисливу відданість рідній землі, за шляхетність і мудрість. Андрій Борисович схвально відгукнувся без обдумувань, як і вчитель-пенсіонер зі Знам’янки Микола Гаврилович Петров, як і декан факультету іноземних мов педінституту Віталій Бабич, як і літературознавець Леонід Куценко: «Я націоналіст за своїми світоглядними переконаннями». Сьогодні ця фраза мало кого здивувала б, а тоді таких були одиниці. Цей світогляд був із ним до його останніх днів.
Не забуду його блискучу доповідь на святковому, ювілейному (120 років з дня народження) вечорі пошанування пам’яті журналіста і літератора, організатора українського війська в добу УНР, голови Директорії Симона Петлюри. Це було в травні 1999 року у приміщенні технічного коледжу, у просторій, на чверть заповненій залі – влада нам довго відмовляла з наданням комфортнішого приміщення. Андрій Борисович, як завжди, був бездоганно вивірений у оцінках українського провідника, якого дістала безжальна російська рука і на чужій, французькій землі.
Ми бачились нерідко: і на просвітянських зборах та заходах (Андрій Борисович певний час очолював обласну організацію в обороні українського слова), і на рухівських та націоналістичних, на вчительських, бібліотечних… Кілька разів ми їздили з ним в одній делегації на всеукраїнські форуми та конгреси. З ним завжди було цікаво і затишно.
А ще нас часто зводила й ріднила книга. Не бачив, лиш чув про його домашню книгозбірню, можу хіба уявити її, бо про свої книжкові надбання Андрій Борисович розповідав не раз. І в кабінеті його, в Інституті післядипломної педагогічної освіти, книжкові шафи були переповнені. Він у буквальному розумінні хвалився новими придбаннями після відвідин столиці чи інших міст. Уявляю, яку частину своєї невисокої зарплати віддавав він на книги. Я дарував йому свої, що виходили у місцевих видавництвах – маю й бережу його кілька: на історично-педагогічну тематику. Автографи він виписував як вимальовував – красивим учительським почерком: рівним, як струна, із круглими й дрібними, як макове зерно, літерами: «…від скромного автора цього методичного посібника, який щасливий відчувати себе Вашим однодумцем і для якого вищий сенс буття – Україна. З глибокою повагою АІванко…»; «…однодумцю і соратнику. Ура! (чи Слава!) нашій «Просвіті»!».
Андрій Іванко на межі тисячоліть видав книгу життєписів найвидатніших істориків України, які несли крізь століття (і нестимуть ще не одному поколінню) правду про наше минуле. Цю книгу він підписав мені одразу після завершення ІІІ Всесвітнього форуму українців у Києві: «…соратнику-просвітянину з думою про все те добре, що ми з вами ще зробимо для України. З повагою, якій немає кінця… 20.08.2001». Він багато встиг зробити для України.
Я бачив, як чуло прощалася з ним його рідна сазонівська школа. Я чув, як промовляли його вихованці. Він продовжив себе в їхніх і в наших, хто його знав, серцях.