Віктор Френчко не відав такого велелюдного пошанування за життя. Ну, хіба при врученні мистецьких премій: обласної імені О.Осьмьоркіна та міської імені Б.Вінтенка на схилі літ. Проте не порівняти з оцим теперішнім у виставковій залі Музею мистецтв, коли відзначали його ювілейну дату (75 років) і презентували альбом «Портрет скульптора» (Кропивницький, «Імекс ЛТД», 2024, 136 с.): місць не вистачало, заносили з інших поверхів закладу довгі дерев’яні ослони, гладенькі, жовто лаковані. (У нас так нерідко трапляється – посмертне визнання).
З Віктором Френчком прощалися п’ять років тому: виносили труну з майстерні скульптора під оплески. Що теж є ознакою народної любові. Я бачив і переживав це аплодисментне прощання по-справжньому чи не вперше в житті.
Він, як і кожен митець, не був байдужим до похвал, бо це ж логічно, бо це стимулює у творчості. Але так складалось, що наче свідомо уникав їх. Із останнього грона вихованців академіка Михайла Лисенка він, найздібніший (атестація від Галини Кальченко), єдиний поїхав із столиці на периферію. Наш закомунізований тоді Кіровоград не одразу пізнав і оцінив. Тривалий час скульптор Френчко перебував у тіні старшого колеги, числився мало не в ролі технічного помічника. Але внутрішньо він ніколи не переставав зростати, бо мав талант від Бога, бо потрапив і в Бучачі, і в Києві під крило майстрів. І сам став майстром, яким може пишатися наші місто й область. Не менше півтори сотні монументальних скульптур, пам’ятників, меморіальних таблиць з-під музичних (у глині, в пластиліні, в бетонному розчині) пальців сьогодні промовляють до нас, змушують нас зупинятись, чудуватись, думати…
А скільки нереалізованих ескізів лишилось у вигляді статуеток на полиці? Один лиш приклад: сам я колись подав йому ідею подарувати Новомиргороду пам’ятник 13-річного Тарасика, який їхав з рідного села на чумацькій мажі разом з батьком продавати яблука в Єлисавет. Віктор Васильович зробив кілька ескізів: вони перегодом прикрасили оправу книги нашого краєзнавця Юрія Матівоса. Але, на жаль, не стали монументом: Златопіль (Гуляйполе за Шевченком) віддав перевагу банальному, трафаретному образу… Не сумніваюсь, ще знайдеться місцина на шляху слідування поміж Керелівкою і Кропивницьким, яка прийме підлітковий образ нашого генія, виплеканий Френчком.
Під час заходу пам’яті знаного нині скульптора звучали щирі спогади, оригінальні думки, цікаві пропозиції від преставників влади, митців, музейних та видавничих працівників, рідних (вдова Людмила Іванівна та дочка Юлія, це вони написали основний нарис про життя і творчість чоловіка й батька). «Він наче жив у різні епохи» (в його творчості відображено козацьку добу; колоніальний період нації; визвольні змагання початку ХХ століття; трагедії і спротив – голодомор та герої повстанчого руху; галерея сучасних видатних постатей – істориків, письменників, художників, медиків, науковців, музикантів…),
«Віктор Васильович викладав на мистецькому факультеті університету, практичні навчання часто відбувались у стінах його майстерні. І сьогодні студенти вчаться за його спадщиною», «Гортаючи альбом, менше уваги звертайте на підписи під ілюстраціями з одіозними постаттями радянського часу – оцінюйте фактуру й мистецтво творця: від був сином свого часу», «Віктор нерідко після напруженої праці виходив з майстерні на вулицю, стояв, курив, вдивлявся в людський потік і вітався з перехожими за руку. Отаким би його, талановитого лемка, й поставити тепер на Театральній, аби сучасники також могли прийти й поручкатися з ним, як із живим»…
Остання пропозиція, висловлена скульптором Григорієм Савченком, сподобалась усім і була схвально нагороджена оплесками. Хай би вона втілилась у реальність.
Василь Бондар