13 листопада не стало Раїси Валькевич, кіровоградки, співачки, народної артистки України, професора. Раїса Андріївна закінчила Одеську консерваторію. Працювала солісткою Кіровоградської філармонії, викладала в Кіровоградському педагогічному університеті (нині Центральноукраїнський державний університет). Від 1992 року співпрацювала з Національним оркестром народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала.
… Коли людина відходить в інші світи, вона залишається в пам’яті тих, хто її знав, чітким образом – для кожного своїм, пов’язаним з якимись рисами, поведінкою, поглядами, думками. Для мене вона була і буде такою, якою я її бачив тоді, коли Раїса Валькевич сиділа переді мною в редакційному кабінеті напередодні творчого вечора, що мав відбутися в обласній філармонії з нагоди отримання нею звання народної артистки України. Молода, гарна, щаслива. Ми говорили про її творче становлення, бачення себе в сценічному мистецтві, романтику і прозу.
– Вважаю, що моє професійне життя розпочалося з арії Попелюшки в однойменній опері Россіні, з якою я познайомилася ще в консерваторії, – говорила Раїса Андріївна. – Жіноча доля стала лейтмотивом моїх творчих пошуків відразу. Попелюшка – це казка, мрія, в яку хочеться вірити кожній жінці. Може, у когось інші ідеали, але я вважаю, що мистецтво, зокрема музика, повинно нести людям радість і віру в щастя. Я була наївна, мені здавалося, що сонце світитиме завжди і квіти розквітатимуть навіть узимку. І досі не розчарувалась. Моє єство – життєстверджуюче, я не можу довго плакати. Навіть, коли співаю глибоко драматичні ролі, прагну осмислити, наскільки мої героїні відбулися як жінки, наскільки були щасливими. Є кілька типів жіночих доль, що варіюються в різних сюжетах. Скажімо, Джульєта. Чисте, безмежне кохання, Яке, однак, має трагічний кінець. Напевне тому, що коли б ця романтична історія закінчилася щасливо, то це були б уже не Ромео і Джульєта, це вже була б проза. Ще складніще з Дездемоною, і Шекспір, а за ним Верді винесли їй смертний вирок. Далі Кармен – краса, темперамент, гордість, уміння постояти за себе і.. ніж у руках ревнивця. Таке життя – складне, неоднозначне, часто без відповідей на питання, які автори ставлять не тільки перед глядачами, а й нами, виконавцями. Попелюшка мені дорога не тільки тому, що з неї почалося моє усвідомлення мистецтва. Так, це казка, гарна казка про омріяне щастя. Та чому б бодай на мить не повірити у неї і не відірватися від щоденних проблем? Пройти очищення, але не через катарсис, а через світло надії…
У Раїси Андріївни була можливість працювати в опері. Але вона відмовилася. «Знаєте, в оперному театрі за рік проспіваєш одну-дві партії. А я встигла прожити життя багатьох оперних героїнь через їхні арії. Кармен – наіть двічі: один раз завдяки Бізе, другий, виконуючи цикл Марка Мінкова на слова Гарсіа Лорки «Гітара». Це – Кармен двадцятого століття. Я її не завжди насмілююсь співати, хоч була другою в Україні після Лариси Остапенко виконавицею цього циклу, записала його на Українському радіо. Кармен Лорки ще трагічніша за свою попередницю – вона уособлює трагедію не особисту, а вселюдську, як передбачав цей геніальний поет: «Серед ночі в саду, відбіленому-білому, танцюють цигани, усі в білому, а вона із свічкою.., і земля здригається в судорогах від смертельного танцю Кармен».
Ця наша розмова відбулася давно. На жаль, мені не довелося слухати Раїсу Валькевич з оркестром Віктора Гуцала. Вона закарбувалася в моїй пам’яті прекрасною виконавицею класичного репертуару і духовної музики. Що ж, і цього достатньо, щоб залишитися там назавжди.
Мир праху Вашому, Раїсо Андріївно, Добра пам’ять.
Броніслав Куманський, журналіст