Знайшов у домашній книгозбірні давній журнал «Сучасність». Його українська діаспора видавала з 1961року у Західній Німеччині, США, з 1994-го в Україні (з перервами), у 2013, здається, він припинив існування.
На одному із засідань правління Всеукраїнської Спілки краєзнавців року 1994-го у Києві (я тоді був членом республіканського правління і головою Кіровоградської обласної організації Спілки) придбав журнал, коштував він у ті «романтичні» часи усього 12.000 карбованців. Мою увагу привернули вірші поета, письменника, філософа, правозахисника, засновника Української Гельсінської групи (УГГ) Миколи Руденка.
Я читав-перечитував його романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабля» ще на початку 1960-х років минулого століття. Опісля твори талановитого письменника зникли з полиць магазинів і бібліотечних фондів, його прізвище не згадувалося у радянській Україні аж до розвалу СРСР. Саме тоді я знову почув про улюбленого письменника. Але названі романи до сьогодні у нас ще не перевидаються. У мої часи обидва твори видавалися читачам у бібліотеках лише почергово, за списком, придбати їх у магазинах було надзвичайно проблемно, хоча вони видавалися багато разів, у тому числі перекладені московською мовою.
У пропонованому номері «Часопису незалежної української думки», як тоді називали журнал, подано 12 невідомих віршів Миколи Руденка, про які він казав: «Ці поезії не були досі видруковані тому, що пролежали в архіві КГБ близько двадцяти років. Нещодавно Служба Безпеки України повернула мені літературний архів, вилучений чекістами… Я вірив у близьке визволення України, це добре видно з моїх поезій». Додам, читаєш і думаєш – невже не сьогодні це написано?..
… До речі. Микола Руденко – єдиний серед письменників нашої держави, кому у роки незалежності присвоєно звання Героя України (посмертно).
Юрій Матівос
Відповідь колишньому другові
Чому я не пишу тобі, дружище?
На те багато є гірких причин.
В моїй душі дніпровський вітер свище,
Питаючи у мене: – Чий ти син?
Він переважив. Голос України –
Моєї неньки запорізька кров.
Та як збагнути ті болючі зміни,
Що потрясають душу до основ?..
Вже нависають над школярським зшитком
Неначе сови, русотяпи злі.
Вже стала «буржуазним пережитком»
Вкраїнська мова на моїй землі.
І знову табори, в’язничні стіни
Для тих, у кого дух не помира,
І лицарів моєї України
Ведуть на кару, як в часи Петра.
Та нас не втопиш, наче муху в ложці,
Нова доба підставить нам плече –
І в день один згадають запорожці,
Чия в них кров з тисячоліть тече.
Нехай радіє челядь безголова,
Вдивляючись у дзеркало криве.
То марна втіха, що вгасає мова –
Вона за рік в народі оживе.
Попереду великі перевали –
Аби лише не куль сліпі рої…
Ми в дружбі з вами мову забували,
В насильстві ж пригадаємо її.
1973 рік
***
Ставки й річки отрути повні –
Орли з них воду вже не п’ють.
А діти, змалечку двомовні,
Вже одномовними стають.
Вмирають і земля, і мова,
Тхне буряківкою з полів.
Для кого ж ми ґрануєм слово?
Чи землякам до наших слів?..
І все ж у мене є надія,
Що прийде свято для пісень.
Вкраїна знов помолодіє,
Як породілля в щасний день.
Зоря свободи зійде знову,
Воскресне запорозька суть –
І діти українське слово
В тисячоліття понесуть.
Розбивши ланцюги і диби,
Зберуться люди за столи
І скажуть нам святе спасибі
За те, що мову зберегли.
1974 рік