Днями мені вдалося відвідати неординарну подію – відкриття персональної виставки художника, роботи якого в мені викликають особливе відчуття реальності, зміщення часових і просторових площин, гру сенсів.
Коли я споглядаю творіння Ігоря Смичека, відчуваю себе на межі чогось особливого, абстрактно-реалістисного й надзвичайно для мене принадного світу. «Таємниця» – саме таку назву має видання, ініційоване до ювілею художника, і назва його виставки, на якій можна було побачити і графіку, і живопис, що його митець охрестив мініатюрним артом. Його роботи не переплутаєш з іншими, бо він не схожий ні на кого. Бо Смичекова інтерпретація світу настільки чуттєво індивідуальна й інтелектуально наповнена, що споглядання «Таємниці» перетворюється на захопливу мандрівку світом алюзій, ремінсценцій, алегорій, символів, архетипних вкраплень, розкодування індивідуально авторських метафор («Звернення до предків» (2023), «Запрошення у казку», (2009-2018), «Форма і простір» (2011), «На схилі гори» (2009-2022), «Танок химер» (2010), «Палітра №1 (2010).
Ігор Смичек трансформує реальність не лише за допомогою деталей. Йому це вдається зробити через пластичні рішення, а також за допомогою особливого стильового підходу. Якщо колористика Смичека тяжіє більше до традиційних підходів (наскільки я можу судити про це), то пошук форми балансує між естетикою авангарду й сучасним мистецтвом («Закохані» (2011), «Близнюки» (2022), «Охоронець» (2022). Тому споглядання картин Ігоря Смичека дає змогу відчути себе архітектором власного світу, де діють твої правила й твої емоції – поза каноном раціонального світогляду. («Перед виходом на сцену» (2009). Мова виразності його картин розширює світоглядні рамки і дає відчуття нових сенсів у звичних речах («Інсталяція» (2023), «Біженці (2023), «Свобода» (2023), «Депортація» (2022), «Тривожна кава» (2022)). Ці роботи не є віддзеркаленням світу, але є палітрою часу, на якій відбито в усіх кольорах і відтінках трансформаційні зміни як реальності, так і авторського бачення цієї реальності («Комахи і ліхтар», 2015-2018).
Здається, що художник витворює свій новий вимір. Якщо іти від Володимира Вернадського – творить власну мистецьку ноосферу. В його роботах зміст перетікає у форму, а форма оприявнює сенси, що тяжіють вглиб архетипного мислення. Це дає змогу балансувати, відчувати себе на межі, на тонкій ниточці, що тягнеться від світу реального до світу надреального. Тому в цьому ключі його роботи можна розглядати в контексті неоекспресіоністичного наративу, хоч деякі його роботи транслюють естетику постімпресіонізму, деякі – виразний гіперреалізм. Є в Ігоря Смичека і щось від абстрактного експресіонізму, в якому відчувається правильність, структурованість та композиційна вивіреність книжкової графіки.
Як там не є, але малярський доробок Ігоря Смичека непросто осмислити в руслі однієї мистецької течії. Його картини особливі. Бо і сам Ігор Смичек – явище винятково багатогранне й у своїй художній філософії красиве й загадкове.
Надія Гармазій